На центральному каналі. Шкода, що чорно–білий друк не може передати розмаїття барв Бурано.
Потрапити у Венецію — місто каналів, старовини і романтики — хоч раз у житті мріяв кожен. Але коли випадає нагода відвідати Сереніссіму («Найсвітлішу», як називали Венеціанську республіку), чимало туристів чомусь ігнорують принади сусідніх із нею острівців, зосереджуючи увагу передусім на площі Сан–Марко, мосту Ріальто й інших всесвітньо відомих «картинках». А дарма. Бо коли від кількості туристів, крізь які не проштовхнутися на вузьких містках, від величі Гранд–каналу та інших окрас Венеції запаморочиться голова, саме час поблукати між могилами великих на острові–цвинтарі Сан–Мікеле чи повалятися на пляжах Лідо. А ще варто доповнити враження після велично–помпезної Венеції, побувавши в яскравій різнокольоровій казці — на острові Бурано.
Кажуть, коли режисери італійської кіноверсії пригод Пінноккіо шукали місце для зйомок, то, потрапивши на Бурано, довго не вагалися: навіщо створювати дорогі декорації, якщо тут усе готове! І справді, складно повірити, що акуратні будиночки, розфарбовані всіма кольорами веселки, — не макет, а житло справжніх людей. Місцеві мешканці тільки посміюються, втішені, що свого часу придумали вдалий спосіб привабити туристів. Яскраві барви фасадів стали для рибальського містечка основним джерелом доходу.
Від головного острова Венеціанської республіки місцевим громадським транспортом — морськими катерами–вапоретто — до Бурано, розташованого за 11 км, їхати годину–півтори, залежно з якого причалу стартувати. По дорозі, до речі, катер зупиняється або на Лідо, де відбуваються кінофестивалі, або, якщо рухатися іншим маршрутом, — на Сан–Мікеле та острові Мурано, де виробляють знамените муранське скло. Звісно, те, що справжнє, а не дешеве китайське, яке у Венеції довірливим туристам продають на кожному кроці.
Містечко Бурано повністю займає однойменний острівець, зараз тут мешкає 2 835 людей. Острів знаменитий своїм мереживом і навіть має відповідний музей. Плетених хустинок–скатертин–парасольок–кофтинок–суконь–і–ще–бозна–чого в Бурано — хоч греблю гати в кожному магазинчику. Аби довести, що мереживо — не китайське, а справжнє, місцеве, власниці крамничок сидять поряд із товаром, створюючи тонкі візерунчасті шедеври на очах у задоволених таким атракціоном туристів. Щоправда, робота копітка, тож до кінця процесу плетіння навіть невеликої квіточки спостерігачі не витримують — чимчикують далі милуватися колоритом.
А помилуватися таки є чим. На Бурано немає білих і чорних будинків — усі споруди, окрім хіба місцевої церкви, розфарбовані в різні яскраві кольори. Чому так сталося? Як свідчить офіційний сайт острова, колись рибалки почали фарбувати свої хати — здебільшого двоповерхові — у різні барви, аби, повертаючись із моря, здалеку бачити рідну домівку. Утім, є й інша версія: нібито коли у важкі часи місцева мереживна промисловість занепала, а самим лише рибальством прогодуватися стало складно, буранеллі (такою є самоназва місцевих мешканців) вирішили привабити на свій острів туристів із сусідньої Венеції. І, трохи помізкувавши, знайшли оригінальний малозатратний спосіб.
Хай там як, ці люди точно знають, як зробити життя різнокольоровим. Адже якби будинки розмальовували тільки для туристів, можна було б обмежитися фарбуванням фасадів. А садиби острів’ян із внутрішнього боку не менш яскраві, ніж ззовні. Червоні, жовті, блакитні, зелені, помаранчеві, бузкові, салатові, рожеві, сині, фіолетові, і все — зі словом «яскраво».
Розуміючи, як багато важить кольоровість для їхнього прибутку, буранеллі ретельно дбають, щоб будинки не облуплювалися, і підфарбовують їх по мірі тьмяніння. Хтось, можливо, й полінувався б робити це часто, але місцева мерія пильно стежить, щоб «ледарів» не було: той, хто не оновлює фарбу раз на півроку, ризикує заробити штраф. Вигідне порівняння з Венецією, де фасади, здається, не оновлюють півтисячі літ.
Невеличкий Бурано, як і велика Венеція, теж має свої канали, зокрема й центральний.
Окрім катерів та велосипедів, ну ще, може, мопедів, жодного іншого транспорту буранеллі не мають (принаймні на самому Бурано), — їздити на авто тут просто ніде. Ті, хто працює на континенті (а Венеція — це не лише острови, а й промислові передмістя на «великій землі»), можуть залишати авто на стоянках біля причалів вапоретто. Якщо хтось захворіє й потребуватиме більшої допомоги, ніж може надати місцевий медпункт, — катер швидкої допомоги домчить до Венеції. А так він хитається на хвилях кавальчику неподалік місцевої церкви.
Острів поділений каналами на п’ять кварталів. З огляду на камерні розміри цього декоративного містечка, готелів у Бурано немає. Але буранеллі охоче здають помешкання для туристів. Не надто дешево, але, порівняно з Венецією, не так і дорого: двокімнатну квартиру з кухнею і терасою можна найняти за 100 євро на добу на двох або 120 — на чотирьох.
Попри те, що нині заробіток острівних мешканців забезпечує переважно туристична індустрія, на Бурано не забувають про первинне зайняття — рибальство. Як свідчать численні сіті, розтягнуті навколо острова або складені в катерах під будинками, ця справа і досі вельми популярна для буранеллі.
Не дивно, що на острові стоїть неймовірний запах смаженої риби та іншої морської смакоти, який долинає із затишних тратторій–кафе. Одна з найвідоміших — тратторія «Гатто неро» («Чорний кіт»). Дуже смачно, хоча й вельми недешево, особливо порівняно із меншими забігайлівками.
Загалом рівень цін на Бурано досить високий. Ті самі сувеніри на кшталт брелоків чи магнітів на холодильник — у середньому на 50 центів дорожчі, ніж у Венеції. «Ну як чому? У Венеції й туристів більше, і можливостей заробити, а в нас — уся надія на тих, хто сюди доїде. І, зрештою, у Венеції ви не знайдете магніт із зображенням буранських будиночків», — пояснює усміхнена продавщиця однієї з місцевих крамничок. І наполегливо пропонує придбати мереживну закладку для книжки — мовляв, такого ми у «великому місті» точно не знайдемо.
Туристів на Бурано таки чимало, та все ж значно менше на квадратний метр, ніж у Венеції. Також на острові є чимало дерев і зелених моріжків на берегах, звідки відкриваються чудові види на лагуну й далекі гори — Доломітові Альпи. Усе це створює враження спокою і тиші.
А ще тут при церкві святого Мартіна є Буранська вежа — теж похилена, хіба трохи менше, ніж Пізанська, але чомусь не відома й не цікава широкому туристичному загалу.
Тільки з Бурано можна добратися до ще одного острова Північної Венеціанської лагуни — Торчелло, де розташована одна з найдавніших церков Венеціанської Республіки, розписана чудовими фресками.
Торчелло, Бурано, Мурано та ще кілька навколишніх островів свого часу прихистили мешканців міста Альтіно, які втікали від нашестя варварів. Островам, на яких оселилися, вони дали назви воріт до свого рідного міста. Наприклад, Бурано — це «Порта Бореана», північні ворота Альтіно.
Альтіно, судячи з мапи, розташоване бозна–де в Центральній Італії, а мешкає там тепер якихось 2500 людей. А на Бурано в найкращі часи Венеціанської республіки жило й до 8 тисяч — передусім завдяки розквіту тутешньої мереживної індустрії, яка приваблювала робітників і забезпечила економічне зростання острова.
Центральну площу острова названо на честь знаменитого музиканта і композитора ХVIII сторіччя Бальдассаре Галуппі, який народився на Бурано, тому його знали також як Буранеллі. Йому ж тут стоїть і пам’ятник.
Двадцять зі своїх численних опер Буранеллі написав на тексти знаменитого драматурга Карло Гольдоні, який сказав якось, що Галуппі «серед музикантів — той самий, що Рафаель серед художників».
Буранеллі очолював консерваторію Венеції, а згодом отримав найвищу музичну посаду у Венеції — капельмейстера Собору святого Марка. А ще — багато подорожував по Європі, працював у Лондоні. У 1765–1768 рр., у період царювання Катерини II, Галуппі був придворним капельмейстером і вигадником музики в Петербурзі. Тут він поставив свої опери «Король–пастух», «Покинута Дідона», «Іфігенія в Тавриді», і став першим іноземцем, який написав музику на текст православного богослужіння та ввів у нього не відому раніше форму «концерту».
Окрім того, в Санкт–Петербурзі Буранеллі викладав. Серед його учнів був і український композитор Дмитро Бортнянський — найвидатніший композитор докласичної епохи в усій Російській імперії.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
