«Якщо Білорусь не піде на поступки Москві, Лукашенку не вдасться втретє стати президентом», — такий підтекст ініційованої урядом Путіна «газової блокади», яка почалася минулого тижня безапеляційним припиненням поставок природного газу з Росії в Білорусь.
Напередодні цієї кризи у Ризі відбулася подія, прямо пов’язана із загостренням відносин між Росією і Білоруссю. У першій декаді лютого в латвійській столиці пройшла конференція під розпливчастою назвою «Розвиток демократії на кордонах Балтії», учасниками якої стали конгресмени США, помітні фігури європейського політичного бомонду і «вся королівська рать» білоруської опозиції, що розбивається сьогодні на коаліції й альянси. Політична «сходка» пройшла у режимі «чаттен хауз» — про що говорилося, у мас-медіа повідомляти можна, а от хто саме що говорив — не можна. Захід було ініційовано, власне, для того, щоб упритул підійти до вирішення «білоруського питання». У Ризі пролунала сенсаційна новина: буквально днями посланці Володимира Путіна їздили у Вашингтон, щоб повідомити, що російський президент готовий до радикального вирішення «проблеми Лукашенка». Зрозуміло, за рахунок приєднання Білорусі до російської федерації.

Рівно тиждень у Грузії працює, згідно із визначенням Саакашвілі, «цікавий кабінет міністрів». «Цікавість» і новизна — у тому, що виконавчу владу країни очолив прем’єр-міністр, позаяк за Шеварднадзе урядом керував президент. Також до п’ятнадцяти скорочено кількість урядових портфелів, хоча паралельно введено ще чотири посади держміністрів. Але це все статистика, найцікавіше — якісний склад грузинського кабміну, сформований, як критикують деякі місцеві ЗМІ, переважно зi сподвижників діючого президента.

Минулого тижня мало не збулася заповітна мрія українця — можливість без обмежень потрапити в будь-яку європейську країну. Так як це робить пересічний німець або ж бельгієць, який бере свій паспорт і квиток на транспортний засіб, що несе його на альпійський курорт чи бізнес-ленч у віденському конференц-залі. Саме такі перспективи мали світити і нам, якщо виходити з підписання Європейської угоди про правила, що регулюють пересування осіб між державами-членами Ради Європи. У постійному представництві України при РЄ кореспонденту «Німецької хвилі» пояснили, що приєднання до цього документа допоможе полегшити пересування українських громадян у Європі. Тобто якщо наш парламент ратифікує угоду, тоді українці, котрі вирушають у туристичні або гостьові поїздки не довше ніж на три місяці, матимуть право подорожувати без віз до решти п’ятнадцяти країн, що ратифікували документ. Але це тільки теоретично, адже всі ці країни, окрім Швейцарії й Туреччини, є або дійсними членами Євросоюзу, або стануть такими у травні цього року. Суперечність виникає в тому, що для наших громадян вояж на Захід вимагає обов'язкової закордонної візи.

Високопредставницька міжнародна конференція «Україна в Європі та в світі», що проартикулювала головні стратегічні питання для держави (якою Україна стане завтра і як їй від цього самовберегтися?), запізнилася щонайменше на півтора року. Українці заговорили вже зовсім різними політичними діалектами. Тож навряд чи знайдуть спільну мову за «круглим столом», про потребу якого натякнув у своєму вступному виступі Прем'єр-міністр Віктор Янукович. Це не був той конкретний, реальний дубовий стіл, історичний стіл, за яким вели переговори «Солідарність» з комуністичною польською владою у 80-ті роки, що його пропонував півтора року тому — восени-2002 — президент Польщі Олександр Кваснєвський українській владі та опозиції. Це, швидше, була просто красива фраза, «біжучий рядок» у зачитаному тексті, конкретизувати який Віктор Федорович не захотів навіть для преси, не кажучи вже про учасників конференції, з котрими Прем'єр радо розпрощався відразу після виступу. Про ілюзорність цієї буцімто пропозиції свідчить і найбільший курйоз конференції. Так, зачитуючи текст виступу, половина якого була присвячена критикуванню опозиції, на фразі «ми мали б успіх, якби опозиція не блокувала дії влади», зал відверто засміявся — і Віктор Янукович засміявся разом з усіма. Кумедність ситуації була настільки непоборною, що Прем'єр навіть не пробував удавати з себе актора і дочитував текст, ледве стримуючи сміх.

Сьогодні маленька Естонія відзначає велике національне свято — День незалежності. Відлік естонської самостійності починається не від часу розвалу СРСР, як у більшості пострадянських держав, а з 1918 року, коли вперше було проголошено незалежність Естонської Республіки. Примітно, що, говорячи про «традиційно добрі україно-естонські відносини», Надзвичайний і Повноважний Посол Естонії в Україні Пауль Леттенс пригадав, що перший міждержавний договір було підписано у 1921 році. На жаль, не із самостійною Україною.

Бути ні від кого не залежним — не тільки благо, а й мука. Про це ніколи не скажуть уголос, але точно думають тисячi громадян не визнаної світом і сусідами Придністровської Молдавської Республіки. У більшості громадян ПМР у «карманах широких штанин» червоні серпасто-молоткасті книжечки ще однієї фантомної країни — СРСР. У президента республіки Ігоря Смирнова є дипломатичний паспорт Російської Федерації, у лідера Спілки українців Придністров'я, депутата Верховної Ради ПМР Володимира Боднара — звісно, український...
Пан Боднар, як і сотні тисяч його земляків із Наддністрянщини, має не тільки два громадянства, а й два патріотизми — придністровський та український. Адже до 1940 року нинішня «нічийна» територія входила до складу Української РСР і називалася Молдавською АРСР. Після приєднання у 1940 році Молдови до Радянського Союзу українців Наддністрянщини зробили молдаванами. І практично до самого розвалу СРСР вони не мали жодних можливостей для національно-культурного розвитку. Аж поки у 1990 році зорієнтований на Москву «червоний директорат» не вирішив від'єднатися від «молдавських націоналістів» і проголосив створення ПМР. Що, як не дивно, і дало імпульс для відродження тут українства.

Українська діаспора на сьогодні, за різними даними, складає від 15 до 25 млн. чоловік у всьому світі. Ще близько 5 мільйонів мешкають за кордоном «неньки» тимчасово — це вимушені заробітчани, які не змогли знайти гідного заробітку у власній державі, але натуралізуватися в іншу країну, де вони наразі — всього-на-всього чорна робсила, не бажають. А скільки ще потенційних емігрантів поміж нас?

Дводенний візит посла США Джона Гербста до Львова важко було не помітити навіть пересічному галичанину. Більшість зустрічей американський дипломат проводив у центральній частині міста, а поскільки авто посла постійно супроводжували три автомобілі Державтоінспекції, то львів’яни вже стали звикати до потужного американського «Крайслера» на тісних міських вуличках, які й без того переповнені мікроавтобусами та легковими авто.

Наприкінці минулого тижня зачитуванням звинувачувального вироку завершився в Узбекистані суд над 63-річною Фатімою Мухадіровою. Суд над цією літньою жінкою, вся вина якої полягала в тому, що вона відважилася вимагати покарання вбивць свого сина, привернув увагу міжнародної спільноти та правозахисних організацій.
В Узбекистані смерть людей у в'язницях за нез'ясованих обставин є звичайною справою. Найгіршу славу має в'язниця «Джаслик» у каракалпацькій пустелі. Фатіма Мухадірова була впевнена, що її син, якого звинуватили у членстві в нелегальній релігійній групі, загинув 2002 року від тортур на допитах у «Джаслику». Тіло померлого було на 70 відсотків у опіках, усі зуби вибиті, а нігті вирвані. Справою перейнявся посол Великої Британії Крейг Мюррей. Найняті ним фахівці зробили однозначний висновок, що син Фатіми та ще один в'язень померли від того, що їх живими варили у великому казані, переказує Бі-Бі-Сі. Але замість задовольнити вимоги жінки покарати вбивць сина, її саму заарештували та звинуватили у спробі підриву конституційного ладу Узбекистану. Суддя видав максимальний вирок за цією статтею — шість років ув'язнення. Бліду, худу та вбиту горем жінку відвезли з суду до в'язниці броньованим автомобілем під посиленою охороною.

Білоруський президент Лукашенко знову розіграв свій улюблений сценарій «посадки другої особи». Другої наразі — не за «табеллю про ранги», а за наближеністю до важелів влади і впливу та грошових джерел. У Білорусі такою особою зазвичай є керуючий справами президента, чи, як жартує електорат, «президентський завгосп». Словом, жертвою «зачисток» стала нині Галина Журавкова.