Рік, що минає, змусив Андрія Білоуса ще раз пересвідчитися у беззаперечності деяких відомих істин. По­перше, «ніколи не кажи «ніколи» — це універсальний девіз, про який варто пам’ятати завжди. По­друге, парадокси в нашому житті таки трапляються. Колись випускник акторського курсу Андрій Білоус прийшов до Молодого театру влаштовуватися на роботу. Але художній керівник Станіслав Мойсеєв йому відмовив. Тодішні емоції Білоуса зрозумілі — цей театр на Прорізній він, що називається, обходив десятою дорогою. Коли ж цього літа Станіслава Мойсеєва делегували керувати Національним театром імені Франка, виконувачем обов’язки керівника Молодого театру призначили... Андрія Білоуса. Одному з найактивніших українських режисерів — Білоус ставив вистави у Театрі драми і комедії, «Сузір’ї», Новому театрі на Печерську та багатьох інших — довелося познайомитися з особливостями театрального механізму, опанувати адміністративні функції і зрозуміти, чим «дихає» цей театр, що є одним із найпопулярніших у столиці. І хоча ця адаптація ще не завершилася, сьогодні Білоус уже знаходить час і для творчих планів. У Театрі драми і комедії запланована прем’єра його постановки за Аристофаном «Чого хочуть жінки?», що стосується Молодого театру — то й тут у нього вже визріло кілька ідей...

Народна майстриня Марія Примаченко — одна з найзагадковіших особистостей українського мистецтва. Її полотна у жанрі «наїв» не лише дорожчають рiк у рік, продовжують бути одними з найцікавіших для дослідників–мистецтвознавців, а й надихають сучасних митців на нові творчі ідеї. Майстер скульптурних інсталяцій Олексій Шевчук своє захоплення творчістю Примаченко вирішив зафіксувати... з допомогою сіна. Власні твори за мотивами Примаченко він називає «сіноскрипти». На спільній виставці, що відкрилася в Національному музеї Шевченка, експонуються близько півсотні живописних робіт художниці та дев’ять об’ємних героїв її картин, виготовлених із сухої трави.

Від останнього, 5–го, з’їзду Спілки театральних діячів минуло більше чотирьох­ років. За цей час інформаційних приводів для зустрічі накопичилося стільки, що учасникам нинішнього зібрання можна було б сміливо оголошувати кількаденні збори. Але оскільки живемо ми в часи максимальної економії, то понад сто делегатів 6–го з’їзду Спілки, які представляли театри з усієї України, вклалися у кілька годин. І того ж дня на вечірніх потягах вирушили додому — виконувати рішення та рекомендації з’їзду.

До Дня святого Миколая Національна оперета готує прем’єру мюзиклу «Острів скарбів». Можна навіть не сумніватися у тому, що, ведучи своїх дітлахів на цю виставу, їхні мами і тата наспівуватимуть собі під ніс: «Раз, два, три, четыре, пять, знаете, наверно /Раз, два, три, четыре, п’ять, жадность — это скверно...» «Острів скарбів» — один iз найулюбленіших мультиків багатьох ось уже майже чверть століття, це якраз той випадок, коли інтереси батьків та їхніх чад збiгаються цілком і повністю. Отож майбутню прем’єру в Опереті можна сміливо рекомендувати для сімейного перегляду, таких рекомендацій у сучасному українському театрі — одиниці.

Лібрето мюзиклу написали Давид Черкаський й Аркадій Гарцман. Над виставою також працюють диригент–постановник Ігор Ярошенко, режисер Юлія Маслак, балетмейстер Анжела Гречановська та хормейстер Володимир Ворвулєв. Художник–постановник та художник iз костюмів — Юлія Заулична, крім того, оперета обіцяє мультимедійні ноу–хау. Мюзикл складатиметься з 12 музично–пластичних номерів та 12 пісень. Про роботу над цією виставою «УМ» розповідає композитор Володимир Бистряков.

До Федора Достоєвського театр завжди ставився двояко. З одного боку, чимало режисерів намагалися перенести його епічні полотна на театральну сцену, а з іншого — навіть якщо ці потуги з професійного погляду виявлялися цілком пристойними, лише одиниці з цих спектаклів затримувалися в репертуарі надовго.

Історія цього фільму розпочалася задовго до того дня, як режисер Роберт Земекіс на знімальному майданчику вперше скомандував «Мотор!». Бо цієї благословенної для кожного кіношника миті могло б і не бути, якби тринадцять років тому доля не подарувала сценаристу та колишньому актору Джону Гатінсу чудову можливість попрацювати технічним радником одного військового фільму. Там він познайомився з іншими експертами, в основному, колишніми пілотами. Які нарозповідали творчій людині такого зі свого екстремального професійного минулого, що їй не залишалося нічого іншого, як засісти за сценарій фільму. «Частина мого особистого життя лягла в канву сценарію. Для мене це була можливість дослідити своїх власних демонів, з якими я боровся постійно, і те, як вони співвідносяться з героєм, коли з ним трапляється подія, що перевертає все його життя», — зізнався вже після того, як фільм був запущений у виробництво, Гатінс.

Минулий тиждень Україна завершила на мажорній ноті: з Амстердама надійшло повідомлення про перемогу в дитячому пісенному конкурсі «Євробачення» десятирічної Анастасії Петрик з Одещини. Пісня «Небо» у її виконанні не залишила шансів іншим одинадцятьом учасникам, полонивши журі та глядачів з усього континенту. Наша Настя отримала 138 балів, максимальні дванадцять їй виставили Вірменія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Білорусь, Молдова, Албанія... Друге місце посів колектив із Грузії Funkids (103 бали), третє — група Compass Band із Вірменії (98 балів).

Якщо вистава народжується не з п’єси, а з роману чи повісті — у програмці ми обов’язково зустрінемо пояснення «інсценізація» або, принаймні, «за мотивами». А коли драматургічний матеріал «проріс» з невеличкого оповідання на одну–дві сторінки, тут, напевне, потрібно віднайти іншу термінологію. Свою п’єсу «Очі блакитного собаки» харківський драматург Кіра Малініна написала за однойменним твором Габріеля Гарсія Маркеса, обсяг якого — дві третини цієї шпальти. «Ця вистава — навіть не за мотивами, а за настроєм Маркеса», — запропонував свій варіант жанрового пояснення режисер Андрій Білоус. І зізнався, що вперше побачив сценічну версію «Очей...» на цьогорічному фестивалі молодої режисури у Білій Церкві. А, очоливши Молодий, вирішив вписати цю історію до постійного репертуару театру, запросивши того ж Антона Романова з Сімферополя, робота якого була справді однією з найцікавіших на фестивалі.

Новина Костянтина Меладзе про те, що гурт «ВІА Гра» припиняє своє існування 1 січня 2013 року, прозвучала сенсаційно і прогнозовано водночас. З одного боку, максимально оголені леді, що демонстрували чудову пластику і посередній вокал, як зайняли свою нішу у 1999 році, так і тримали позиції аж до сьогодні, примушуючи конкуренток кусати лікті від заздрощів. Змінювалася мода, кон’юнктура мінливого шоу–бізу, змінювався склад учасниць, але факт залишався: «ВІА Гра» — перша, інші — на відстані мільйонів шанувальників. Але останнім часом гурт почав втрачати свій «шик та блиск», новеньким «віаграм» ніяк не вдавалося дотягнутися до харизми Надії Грановської, Віри Брежнєвої, Анни Сєдокової — це тріо вважають золотим складом колективу. Вони з усіх сил прагнули додати драйву проекту різними інформаційними приводами: то заміж сходять (Єва Бушміна та Санта), то у кіно засвітяться («Зрада», де Джанабаєва виконала головну роль, навіть була учасником цьогорічного Венеціанського кінофестивалю)... Але спільна творчість очевидно пробуксовувала. Кількість кліпів зменшилася, появ на ТБ — також, остання новина на сайті гурту датована 27 березня цього року... Тому заяву Костянтина Меладзе про те, що гурт ставить крапку у своїй історії, останні «віагри» Альбіна та Єва сприйняли без істерик та скандалів: ні то й ні.

Актор Театру імені Лесі Українки Давид Бабаєв не любить круглих дат та інших інформаційних приводів, які «загрожують» посиленою увагою до його скромної персони. Шістдесятирічний ювілей його примусив відзначити виставою «Школа скандалу» художній керівник Російської драми Михайло Рєзнікович, у наказовому порядку поставивши цей спектакль на один із літніх понеділків. «Та хто прийде? — опирався тоді Бабаєв. — Спека, народ уже роз’їхався з міста». А коли вийшов на сцену і побачив переповнений партер, проходи, заставлені додатковими стільцями, сотні людей, які хотіли його привітати, — зрозумів, що такі «датські» вистави іноді справді потрібні.

Ювiлейнi сорок років на сцені Бабаєв святкувати не планує. (Втім хто знає, що думає стосовно цього Рєзнікович...) Але однозначно цей ювілей — гарний привід для розмови про акторську професію, її плюси та мінуси, ілюзії, розчарування...