Історія Скандинавської гімназії у Києві розпочиналася дуже навіть прозаїчно: будівельники ще завершували свої роботи, а в цей час у вагончику вчителі вели запис майбутніх гімназистів. Усі, хто бачив цю картину суворих педагогічних буднів і не був на Позняках останні десять років, мабуть, зараз і не впізнають ні сам молодий район, ні Скандинавську гімназію. Сьогодні тут навчаються понад тисячу шістсот учнів, а скандинавський профіль забезпечив школі справді унікальний статус — іншого такого навчального закладу немає в усій Європі. Тут пропонують до навчання повний комплект скандинавських мов (шведська, фінська, датська, норвезька), а в тій же Росії, наприклад, є деякі школи, де можна вивчати лише фінську чи шведську. Відповідно, за ці вісім років школа зібрала таку тематичну бібліотеку скандинавської літератури мовами оригіналу та відеотеку, якій можуть позаздрити навіть профільні факультети спеціалізованих вишів.

Після деякої паузи до списку фіналістів Шевченківської премії цьогоріч знову повернувся театр. Як писала «УМ», на найвищу державну нагороду в галузі культури та мистецтва претендують режисер Дмитро Богомазов (експерти відзначили його вистави різних років «Гамлет», «Гості приходять опівночі», «Щуролов») та спектакль «Перехресні стежки» Національного театру імені Франка. Десять років тому Богомазов уже номінувався на Шевченківську відзнаку, але тоді його спектакль «Щастя поряд» за Франком у Черкаському театрі імені Шевченка до списку лауреатів не потрапив... Чи потрапить режисер туди цього разу — стане відомо, як завжди, у першій декаді березня. Але яким би не був вердикт Шевченківського комітету, Богомазов продовжуватиме стояти на тому, що будь–який художник, навіть найтитулованіший, повинен щодня доводити свою конкуренто­спроможність.

Свій 80–річний ювілей один із найяскравіших представників покоління шістдесятників росiйський поет Євгенiй Євтушенко відзначив улітку минулого року. 20 грудня мала відбутися урочиста імпреза, присвячена цій круглій даті, — концерт «Музика поезії», на якому, як зазначалося в анонсах, лірика корифея звучатиме у супроводі Державного академічного оркестру «РадіоБенд Олександра Фокіна». Але через погане самопочуття Євгенiя Олександровича «Музику поезії» довелося перенести аж на 23 січня.

Після «Безславних виродків» Тарантіно узяв творчу паузу, хоча його шанувальники підозрювали, що незабаром це затишшя вибухне справжньою бурею. У пресі почала з’являтися інформація про нову картину Тарантіно: жанр — спагеті–вестерн, тема — рабовласництво в Америці, одну з головних ролей виконуватиме Леонардо ДіКапріо, а ще у нього зніматимуться Крістоф Вальц, Джеймі Фокс, Семюель Л. Джексон, Керрі Вашингтон і навіть Франко Неро, прізвище якого зазначено в титрах того самого «Джанго» як Сержіо Корбуччі.

Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України презентував колективну монографію «Театральне мистецтво ХХ століття: Антологія вистав». Збірка має всі шанси стати одним з унікальних театральних новодруків останнього часу, адже тут зібрана інформація про понад сто вистав, які були поставлені в Україні протягом останніх ста років.

За щільною чергою зимових свят інформаційний простір майже не помітив важливу новину: Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка оприлюднив підсумки другого туру і назвав прізвища реальних претендентів на цьогорічну відзнаку.

Насправді ще кілька років тому подібний прогноз звучав би, м’яко кажучи, як щось фантастичне. Але тепер ця цифра виглядає дуже навіть реально: більше десяти картин українських режисерів мають вийти у прокат у 2013 році.

«Кіно провинне примусити глядача забути, що він сидить у кіно», — цю істину від Романа Поланськи в 2013–му беруться довести (чи спростувати? — ну як уже вийде...) як найвідоміші, так і початкуючі режисери.

«Перший фільм нового року» — модна фішка, яку продюсери, якщо ситуація складається сприятливо і картина виходить у прокат згідно з графіком, намагаються обов’язково втулити на свою афішу. Серед картин, які подавалися саме під таким соусом, можна пригадати «Денну варту» чи «Іронію долі–2». «Анна Кареніна» в український прокат також виходить 1 січня. Але якщо ті дві стрічки народ після новорічного олів’є споживав за милу душу, дружно смакуючи пострадянську ностальгію та фірмові спецефекти від Бекмамбетова — читай: збільшуючи касові збори, — то з екранізацією роману Толстого, мабуть, такого точно не станеться. Враження від його перегляду будуть полярно протилежними. Якщо одних «Анна...» режисера Джо Райта захопить своєю красивою картинкою (оператор — Шеймас МакГарві) і неймовірною музикою Даріо Маріанеллі, то інші обов’язково звинуватять її у поверховості, відсутності глибокого психологізму, який є основним рушієм сюжету в романі, невідповідності Толстого літературного Толстому кіношному. Найзатятіші критики картини, мабуть, взагалі закинуть Райту відсутність найменшої поваги до класика і вкажуть на те, що замість екранізації геніального твору він представив нам тут твір у стилі «я режисер — мені все дозволено».