Богдан Козак — один iз найтитулованіших акторів не лише Львова, а й України. Театру імені Заньковецької він служить уже півстоліття, а ще дбає про те, щоб акторську братію українського театру поповнювали люди яскраві, небайдужі і професійні (серед його учнів — Ірма Вітовська, Ростислав Держипільський, Юрій Хвостенко...)

Театральний сезон 2012—2013 буде багатим на ювілеї. Як колективні, так і особисті. Власне, ювілеї в бурхливу театральну осінь перетекли ще з традиційно принишклого мистецького літа: наприкінці серпня свої круглі дати відзначили примадонни Театру імені Лесі Українки Лариса Кадочникова та Валерія Заклунна (Валерія Гаврилівна з цієї нагоди була удостоєна звання Героя України).

Останнім часом мультикультурний фестиваль «Гоголь–fest» стабільно посідав чільне місце у топ–темах мистецького життя країни. Після тріумфального дебюту фесту 2007–го його справедливо нарекли найяскравішою подією року. Кожен наступний рік додавав дітищу Влада Троїцького нових прихильників, а сам «Гоголь–fest» збагачував свою історію гучними іменами, резонансними виставами, сенсаційними концертами й арт–проектами...

Часи в театрі — поняття дуже умовне. Минуле і майбутнє переплітаються тут настільки тісно, що іноді сприймаються як єдине ціле... Цьогорічне літо було захмарене сумною звісткою про смерть Богдана Ступки. Але ми й досі не навчилися говорити про нього в минулому часі. Власне, про це подбав сам Богдан Сильвестрович. Завтра в Українській драмі розпочинаються гастролі омського театру «Гальорка», які попередньо благословив Ступка. Як розповів директор «Гальорки» Володимир Вітько, з Богданом Ступкою він познайомився на міжнародному театральному фестивалі в Омську, на якому франківці показували свого «Царя Едіпа». Тоді ж і виникла ідея привезти деякі вистави «Гальорки» до Києва. Богдану Сильвестровичу вона сподобалася, але технічні моменти через хворобу художнього керівника Театру Франка узгоджували вже з директором Михайлом Захаревичем. А коли гастрольна афіша, дати вистав уже були погоджені, з України надійшла сумна звістка... Свій творчий візит до Києва актори театру вирішили присвятити світлій пам’яті Богдана Ступки.

Любомир Госейко — французький кінознавець, чи не найвідоміший у Західній Європі дослідник українського кіно, автор «Історії українського кінематографа», що була надрукована французькою та українською мовами. П’ять років тому щирий популяризатор українського кіномистецтва, укладач ретроспектив українських фільмів для кінофестивалів і кіноклубів, Госейко став директором «Українського кіноклубу» в Парижі. На кінофестивалі в Одесі кінознавець очолював журі українського конкурсу.

Закриваючи кінофестиваль в Одесі, президент ОМКФ Вікторія Тігіпко оголосила дату проведення наступного фесту — 12—20 липня 2013 року. За цим оголошенням — не лише впевненість пані Вікторії у тому, що фінансові та інші зорі над її дітищем вибудують сприятливу комбінацію, а й цілком прагматичний підхід до справи. Адже такі форуми потрібно готувати щонайменше рік і, проводячи перемовини із майбутніми гостями та дистриб’юторами, краще зразу орієнтувати їх на конкретну дату. За цей час не зайве також проаналізувати накладки й прорахунки цьогорічного кіносвята одеського розливу, «палиці», що якимось дивним чином опинялися у колесах фесту. Бо, як показала практика, навіть цілком пристойний бюджет — а на ОМК він, подейкують, становив три з половиною мільйони євро — не гарантує, наприклад, того, що всі гості дотримуватимуться програми фестивалю і своїх зобов’язань перед ним...

Цьогорічне нововведення на Одеському фестивалі — володаря Гран–прі визначають глядачі — мало, щонайменше, дві важливі мети. По–перше, так можна було визначити смаки публіки і, відповідно, зробити деякі висновки щодо програми наступного фестивалю. А по–друге, якщо ці смаки не збiгатимуться з професійним уявленням про якісне кіно — а саме так і мало бути — то рішення журі під головуванням Андрія Планова, яке визначало кращі фільм, режисуру, акторський ансамбль тощо, дозволить витримати баланс експертної оцінки ОМКФ. Власне, рішення виявилося дуже мудрим.

«Геніальність» — визначення крихке і суб’єктивне. Бо те, що здається ідеальним для одного, інший розкритикує вщент, не шкодуючи при цьому ні аргументів, ні емоцій. З генієм Богдана Ступки погоджувався кожен, хто хоча б один раз бачив його на сцені чи в кіно. Десятки кіно– і театральних ролей, активна громадянська позиція, найвищі державні відзнаки, у тому числі й Національна премія імені Шевченка, посада міністра культури — його біографія майорить яскравими сторінками, вчинками, на які здатні одиниці і які заслуговують на повагу всіх інших... Позавчора обірвалося земне життя народного артиста, Героя України Богдана Ступки. Тяжка хвороба, з якою актор боровся протягом останніх років, не залишала шансів на одужання... До свого 71–го дня наро­дження Ступка не дожив трішки більше місяця. Сьогодні в Театрі Франка відбудеться прощання з Богданом Ступкою. Поховають Актора на Байковому кладовищі.

Завтра кінофестиваль в Одесі визначиться зі своїми цьогорічними переможцями. Їх буде кілька: найкраща картина міжнародного конкурсу, краща режисерська, акторська робота, спеціальні відзнаки... Але вже зараз можна говорити про беззаперечну перемогу організаторів, які знайшли час і місце у програмі фестивалю для проекту «Загублений світ». Термін якийсь чи то історичний, чи географічний... Насправді ж його мета — вивести на авансцену, пригадати давно забуті фільми, що були відзняті в Україні двадцять років тому. Так–так, саме тоді, коли з радянським минулим ми щойно розпрощалися, майбутнє не вирізнялося особливою чіткістю і конкретикою, були люди, які залюбки давали гроші на кіно, нічого не вимагаючи натомість. В Одесі були представлені п’ять картин того періоду: «Гамбрінус» Дмитра Месхієва, «Кисневий голод» Андрія Дончика, «Івін. А» Ігоря Черницького, «Перший поверх» Ігоря Мінаєва та «Яма» Світлани Ільїнської.

Позавчора конкурсний перегляд міжнародної програми Одеського кінофестивалю був особливим — демонстрували українську стрічку Валентина Васяновича «Звичайна справа». Люди, що стежать за кінопроцесом у нашій країні, на цей сеанс збиралися з деяким побоюванням. «Звичайну справу» запустили кілька років тому, потім у 2008–му через брак фінансування знімальній групі довелося взяти дворічну паузу — а такі тривалі тайм–аути картині швидше зашкодять, аніж допоможуть... До того ж «Звичайна справа» — це дебют документаліста Васяновича в художньому кіно, а максималізм та амбіційність дебютанта повною мірою, звісно ж, не зможуть компенсувати досвід, який напрацьовується роками.