Мало кому відомо, що один iз найвидатніших істориків Росії XIX ст. Микола Костомаров народився на Слобідській Україні, на території Острогозького полку українського слобідського козацтва в селі Юрасівці. Нині ці землі територіально належать Росії, але на півдні Воронезької області етнічні українці й досі у побуті спілкуються українським «суржиком». Самого Костомарова як дослідника не лише російської, а й української історії ще за життя звинувачували у «мазепинстві». Нині ж творчість і життя Костомарова вже не перший рік вивчає його землячка, доцент Воронезької аграрної академії, кандидат історичних наук Тетяна Чала. Її батько Петро Чалий довгий час працює власним кореспондентом обласної газети «Коммуна» в Розсоші — «столиці» воронезької Слобожанщини і є одним зі співорганізаторів щорічного фестивалю Слобідської української культури. Самі ініціатори наголошують на краєзнавчому характері своєї діяльності, але коли край є український, то й краєзнавство виходить відповідним. Історія, яку пише Тетяна Чала, — також.

Згідно з календарним графіком, виборчі комісії мають встановити підсумки виборів до 5 листопада — себто термін вичерпується завтра. У багатьох регіонах зберігається інтрига, хто ж стане мером, сільським головою, депутатом...

Після теплого морського узбережжя нашого обивателя більше за все тягне в гори. Заворожує їхня дика краса, несподівані краєвиди, що відкриваються майже за кожним черговим поворотом. А ще важливішими є легенди, старанно створені місцевими мешканцями мало не для кожної чимось помітної каменюки при дорозі, не кажучи вже про скелі, печери й водоспади на мальовничих гірських річках. Цікаво, що практично все з перерахованого є в Південному Донбасі. Немає лишень голов­ного — легенд.

Воронеж таки перейшов на московське «акання», але повноцінною часткою Московщини не став. Тут і дихається легше (навіть поруч із ГУВC), і люди привітніші. Мабуть, на характері регіону позначається близькість України. Зокрема — присутність українців у діловій та науковій еліті регіону. Один iз них — Анатолій Корнієнко. Людина, яка навчила Воронежчину вирощувати буряк. І не тільки.

Живе Анатолій Васильович у селищі Рамонь. Зустріч із ним організував ще один українець, заступник голови Товариства українців Воронежчини «Перевесло» Дмитро Денисенко. До Воронежа кореспондент «УМ» потрапив у рамках програми, де зустріч із земляками не була прописаною, але хто сказав, що гостинність притаманна лише кавказцям...

Виборча кампанія на Луганщині розвивається в найкращих традиціях Партії регіонів. Використання адміністративного ресурсу — це само собою. Як і постійне миготіння на екранах державних і муніципальних телеканалів. Cправа вже дійшла й до побиття журналіста — задля справедливості слід уточнити, що били його не так за журналістську діяльність, як за спробу вести виборчу агітацію серед покупців супермаркету, власник якого належить до іншого угруповання.

Очевидно, це в Донбасу планида така — бути краєм гірників та металургів. Професії ці були тут популярними з давніх–давен. Свідчення тому археологи розкопали в так званій Бахмутській улоговині, що розкинулась на два суміжні райони Донеччини та Луганщини. Цілий гірничо–металургійний комплекс тут діяв iз XVII по XIII століття до нашої ери. Тобто даній «спеціалізації» регіону — три з половиною тисячі років.

На Луганщині припинено рух дизель–потяга «Луганськ — 122–й кілометр». Підтвердження цьому сумному факту надійшло від прес–служби Донецької залізниці. Причиною стали свині, причому не дикі й неорганізовані, а свійські. Які, зазвичай, поблизу залізничних насипів не гуляють.

Сьогодні офіційна Україна відзначає 75–річчя стахановського рекорду. До феномену Стаханова і стахановського руху можна ставитися по–різному (автор цих рядків відноситься до останнього як до акту широкомасштабного шкідництва в промисловості), але важко заперечувати принаймні дві значущі речі. По–перше, рух справді набув все­союзного розмаху. Цьому посприяла істерична пропаганда і пряма зацікавленість влади. Та хіба мало в СРСР провалювалося пропагандистських кампаній, ініційованих верхівкою КПРС? А ця мала чималий і тривалий успіх. Якщо, звичайно, вважати таким лише піднесення іміджу робочої людини за рахунок дискредитації низового інженерно–технічного корпусу. Із часів стахановського рекорду чомусь стало звичним вважати точний інженерний розрахунок дурощами — порівняно з ентузіазмом робітничих мас. Результат — у наявності. По–друге, при всій штучності рекорду Стаханова (коли на нього працювала вся шахта), треба визнати, що Олексій Григорович дійсно був майстром своєї справи. М’язи м’язами, але треба було ще вміти направляти зубило відбійного молотка так, щоб відрубати від пласту максимальну кількість вугілля. До речі, Стаханов за власною ініціативою пішов на курси відбійників. І продемонстрував неабиякі вольові якості, коли наважився піти проти маси, якій його рекорд віщував тільки підвищені норми виробітку та зниження розцінок...

Неподалік міста Петровське є цікаве місце, яке здавна називається Могилою Мечетною. Вона є найвищою точкою Лівобережної України. І вивищується над рівнем моря на 367,1 метра. За важкодоступністю Могилу Мечетну цілком можна порівняти з найвищою горою Правобережжя — Говерлою. Щоправда, не в сенсі складнощів сходження. Просто якщо на вершину улюбленої гори Віктора Ющенка туристи давно протоптали битий шлях, а вказівники щодо напрямку до неї починаються мало не від кордонів Івано–Франківської області, то знаходження «даху Донбасу» вам не кожен місцевий мешканець підкаже. А самотужки відшукати його посеред розораних полів та городів і поготів малореально. Місце ж бо це, хоч і найвище і навіть часто називається горою, насправді являє собою плато, де рельєф змінюється надто вже плавно. На відміну від Карпат.

Епос як та галька на морському узбережжі: сотні років «обробки» солоними хвилями — і в камінців не залишається жодної задирки. От і дума, проспівана поколіннями лірників, набуває такої довершеної форми, що слова зайвого вже не вставиш — відразу втрачається гармонія. А от на Біловодщині (Луганська область), у краї, який порiвняно недавно був заселений українцями, фольклор твориться ще й сьогодні — по реальних подіях не такої вже й далекої минувшини.

Віра Аннусова народилася, виросла й практично все життя пропрацювала в Біловодському районі. За освітою — вчитель математики, а за покликанням — краєзнавець, фольклорист і... правозахисник. Одна з найактивніших дослідників Голодомору на Луганщині; не виключено — в цілій Україні. А люди ж — вони не лише про гірке розповідають. Так і почала записувати й історію рідного краю, й місцеві легенди, й просто спогади земляків про далеке й не дуже життя–буття...