Як комдив Макарів Яр «підняв»

Як комдив Макарів Яр «підняв»

Легендарними «герої» громадянської війни ставали винятково після того, як про них знімали кіно. Скажімо, в Червоній армії було до сотні дивізій; начдивів — ще більше. Однак скількох командирів міг назвати пересічний радянський обиватель? Чапаєва, Щорса. Ну, ще Котовського, який «доріс» лише до комбрига. Пархоменко — саме з цієї кіношної «когорти». Фільм, знятий у грозовому 1942–му уродженцем Маріуполя Леонідом Луковим, так і називався: «Олександр Пархоменко». Про чесноти фільму нехай судять критики; тут цікаве інше: навіть у радянські часи народ більше «цитував» не так головного героя, як його «антипода», Нестора Махна у виконанні Бориса Чиркова: «Любо, братцы, любо...»

Повна хата бікарбонату

В області знову загострився конфлікт навколо і всередині ВАТ «Лисичанська сода». Формально трудовий колектив підприємства розпочав новий етап боротьби за своє виживання, зокрема за можливість отримати зарплатню, яке керівництво заборгувало своїм працівникам ще з минулого року. Однак проблема дещо ширша — принаймні з літа 2009–го завод усе ніяк не може розпочати стабільну роботу.

Які чудові баби!

Упродовж останніх чотирьох місяців глядачі Луганської державної телерадіокомпанії визначали «Дива Луганщини». І ось — оголошено переможців. Судячи з усього, обійшлося без значних підтасовувань результатів глядацької думки; добре, що фінал конкурсу не припав на 9 травня чи близьку до нього дату: на тому етапі вперед вирвався помпезний військовий меморіал, так би мовити, обласного значення. А за підсумками телемарафону, він посів лише 4–те місце.

Прикутий до галери

Прикутий до галери

Франція, попри весь її військовий гонор, вікопомними перемогами у морських битвах похвалитися не може. Чого не скажеш про її військове суднобудування: англійські адмірали вважали за щастя отримати під своє командування призовий (тобто трофейний) корабель, зроблений французами. Ну вміли ті робити зі своїх суден справжні шедеври, причому часто не тільки в інженерному сенсі, а й у прямому — естетичному. В’ячеслав Козак думку флотоводців з туманного Альбіону поділяє; мало того, він давно взяв за зразок для себе творіння французьких корабелів XVII—XVIII століть.

Так хто замучив Раїсу?

Так хто замучив Раїсу?

Нещадавно в Луганську, під охороною міліцейських кордонів, місцевий «регіональний» бомонд урочисто відкрив пам’ятник вихідцям із Луганщини — жертвам ОУН–УПА. На підніжжі «монумента» — 18 прізвищ; навпроти одного — уточнення: «семья 4 чел.)». Тобто якщо вірити авторам, усього з 1943 по 1956 роки від рук націоналістів у Західній Україні загинув 21 луганець, або — вибачте неполіткоректній статистиці — за рік там убивали рівно по 1,5 вихідця з найсхіднішого регіону України. Чи не замало для урочистості, на яку запросили самого Затуліна? Сьогодні частіше вбивають луганців–заробітчан у Москві, але жодних монументів на їх честь не спостерігається навіть в ескізних проектах.

«Гав» на «самурая»

Партію холодної зброї намагався вивезти в Росію 37–річний мешканець Краснодарського краю. Він повертався додому через пункт пропуску «Довжанський» і направив свою «Тойоту» на смугу спрощеного контролю — так званий «зелений коридор». Інтуїція підказала українським прикордонникам, що спрощеною перевіркою тут не обійтися.

«Регіональна» перемога над українством

«Регіональна» перемога над українством

День Перемоги в Луганську минув досить нудно — якби нардеп–бізнесмен Володимир Ландик не влаштував пробіг старовинних автомобілів, свято взагалі б нічим не запам’яталося. Зате в попередні дні «оновлена» луганська влада постаралася оригінально відзначити перемогу — тільки, як склалося враження, не над нацистською Німеччиною, а над українським народом.

Вождь із заплямованим мундиром

Вождь із заплямованим мундиром

Луганські комуністи, як і погрожували, «прикрасили» вулиці міст «біг–мордами» із зображенням Йосипа Сталіна. На одному з варіантів біг–борда колишній радянський вождь зображений поруч із «дошкою пошани», на якій милують око фотопортрети сталінських маршалів. На іншому — в компанії з головними «буржуями» планети Черчіллем і Рузвельтом (судячи по сталінській шинелі, фото з ялтинського саміту). Напис у верхньому правому куті запевняє: «Смогли они, сможем мы. Победа будет за нами!». На третьому варіанті біг–борда самого Йосипа Віссаріоновича немає. Натомість на ньому постає генерал де Голль, який наче виголошує тост на честь свого вусатого союзника.

Велика вітчизняна мовчанка

Велика вітчизняна мовчанка

Дитинство мого покоління минуло під знаком Великої Війни. Тоді, в 60–ті, революцію ще не забули; до нашої школи ще приводили якихось старців під брендом «человек, который видел Ильича» — однак усіх отих «старих більшовиків» геть затьмарив улюблений наш Кирило Макарович. Офіцер–відставник, увішаний фронтовими нагородами по самий... пояс. Це не були брязкальця пізньобрежнєвської доби, і Кирило Макарович цілком міг би користуватися дитячою повагою, якби хоч трохи менше полюбляв оковиту. Судячи з надривного пафосу його промов і блиску в очах, він навіть на піонерські «лінійки» з’являвся, попередньо прийнявши дещо більше класичних «наркомівських» ста грамів...

Морський «ходок»

Морський «ходок»

Луганськ важко назвати портовим містом: тут не те що порту — миршавенького причалу не побачиш. І моря навіть із найвищої точки міста не видко. Зате тут живуть мореплавці, завжди готові до нових походів. І якщо їм щось і може завадити, то хіба що економічна криза. Саме через неї минулий рік було втрачено для нових морських подвигів.