Чим не ідоли з острова Пасхи? (Фото автора.)
Після теплого морського узбережжя нашого обивателя більше за все тягне в гори. Заворожує їхня дика краса, несподівані краєвиди, що відкриваються майже за кожним черговим поворотом. А ще важливішими є легенди, старанно створені місцевими мешканцями мало не для кожної чимось помітної каменюки при дорозі, не кажучи вже про скелі, печери й водоспади на мальовничих гірських річках. Цікаво, що практично все з перерахованого є в Південному Донбасі. Немає лишень головного — легенд.
Донецький кряж — одна з найдревніших гірських систем. Вона удесятеро старіша, приміром, за гордовиті Гімалаї. Час і природні катаклізми, починаючи з середнього палеозою, за триста з гаком мільйонів років не без успіху випрасували територію між Сіверським Дінцем та Приазов’ям. Однак певні «зморшки» таки залишилися. От тільки не кожному дано їх побачити. Й оцінити. Мається на увазі — з точки зору туристичної привабливості тамтешніх ландшафтів. Адже ті ж геологи давно й ретельно вивчили край на предмет злягання в товщах Кряжу корисних копалин. Як на мене — аж занадто ретельно, бо скоро від деяких гір тут залишаться лише спогади та нечисленні фотографії: настільки швидко прибираються його багатства до рук. Однак не будемо про сумне...
Городянину в Донбасі важко розгледіти гірський рельєф, стоячи на галасливій площі або прогулюючись вулицями міста. Аби побачити справжній донбаський пейзаж, треба звернути з траси й протруситися кілька кілометрів по дорозі, на якій тверде покриття — поняття доволі відносне. От тоді й можна побачити фантастичні панорами, які мешканці конаючих шахтарських селищ, між іншим, бачать мало не щодня. Але хто вгледить фантастику посеред сірої буденності? Ускладненої необхідністю повсякденної боротьби за виживання...
Справжні гірські краєвиди на Луганщині можна побачити і в районі Свердловська, і в Краснодонському й Лутугінському районах, а місцевість у нинішньому Антрацитівському районі сам «великий український поет» Чехов захоплено називав «Донською Швейцарією» (там пагорби, на відміну від решти територій Луганщини, по самісінькі маківки вкриті лісом). Світлини ж, представлені на цій сторінці, зроблені на невеличкому відтинку вздовж річища річки Білої в Перевальському районі, починаючи від власне Перевальська до села Новоселівки.
Найвиразніша з «перевальських» гір — Аврора. Починається вона просто за околицею райцентру. Якщо дивитися на неї знизу, від річки, можна угледіти залишки старовинної фортеці. На жаль, це обман зору. Насправді, це вже наші сучасники так інтенсивно попрацювали, вибираючи камінь. Судячи з кар’єру, що утворився з «тилу» Аврори, скоро від гори не залишиться нічого. Тож фотографам–пейзажистам варто поспішити: панорами звідси відкриваються неймовірні. Та й для кінематографістів знайдеться підходяща натура. Головне — недорого. Й відносно недалеко від цивілізації.
Трохи вище за течією — Селезнівка. Справжнє гірське поселення — тут навіть сходи прорубані в скелях. На околиці селища — маєток Казимира Мсциховського, виконаний у стилі модерн (початок минулого століття). Цей архітектурно–парковий шедевр потребує окремої розповіді; тут же варто відзначити, що після війни в його стінах розміщувався будинок відпочинку, де не гребував відпочивати сам Олексій Стаханов. Річка–невеличка і такі самі іграшкові гори, що сяк–так захищають місцевість з півночі, створили своєрідний мікроклімат: наприклад, хміль тут увиває не лише панський дім, а й паркани пересічних обивателів. А це щось та означає.
За селищем із прозаїчною назвою Ящиково з гірської товщі починаються скелясті виходи. Не надто високі — метрів 10—15 заввишки, але... Природа — дивовижний скульптор–абстракціоніст, вона ж — імпресіоніст. У цих химерних зламах кожен може побачити все, що захоче. Наприклад — носатих ідолів з острова Пасхи. Або застигле в строю воїнство монстрів iз толкієнівських фентезі. Авторові чомусь примарилася кіммерійська піхота. Напевно, через те, що про цих стародавніх господарів наших степів йому майже нічого не відомо. А можна уявити шеренгу скіфських бійців, що приготувалися... вкотре дременути від перського царя Дарія. Цього разу — аж за Дон–Танаїс. До речі, реально шлях Дарія у 512 році до Різдва Христова проходив південніше, Приазовською низовиною — але ж міг він відрядити якийсь із загонів пошукати обхідного шляху з півночі?
Якби ця прогулянка відбувалася десь у північній частині Луганщини із її виразно українським сільським населенням — диктофон уже б зашкалювало від записів про такі чудернацькі природні скульптури. На жаль, на півдні в нас живуть не схильні до поетики шахтарі...
Десь за півкілометра до Новоселівки — хуторець із чотирьох хат. Лише біля однієї порпався в городі чоловік. Поки він піднявся до непроханого гостя, штани останнього ледь не пошматували три розлючені собаки (ще один заходився від люті, що не може приєднатися до «колег» через ланцюг). Спину найбільшого песика прикрашав чималенький шрам.
— Вовки взимку бешкетують?
— Ще й як. Ми спеціально тримаємо кількох собак. Нехай сіроманці собак поїдять — хоча б худоба цілою залишиться...
«Простий шахтар», як він представився, Анатолій Петренко знає дату заснування села — 1813 рік; він же повідомив, що першими поселенцями на берегах Білої були сармати. Але жодної місцевої легенди про химерні скелі у півсотні метрів від власної оселі не пригадав. Як і його дружина.
Спілкування в телефонному режимі з відомим археологом Юрій Бровендером теж не поповнило колекцію міфів, зате Юрій Михайлович повідомив, що знайшов саме в цих горах поселення XVII до н. е., мешканці якого вже тоді вміли користуватися кам’яним вугіллям. Загалом, за словами археолога, місцевість тут цікава. Через село Адріанополь проліг останній шлях імператора Олександра І, який за дуже загадкових обставин помер 1825 року в Таганрозі. А в селі Оленівка був маєток Олени, дочки героя 1812 року генерала Раєвського і старшої сестри не менш знаменитої Марії Волконської; сюди до неї начебто навідувався Пушкін.
А в історичному музеї Перевальська не те, що не змогли пригадати нічого цікавого про свої гори — його співробітники взагалі не повірили в існування гірського масиву на околицях міста. Довелося діставати фотоапарат...
Це могутнє довговічне дерево з розлогою зеленою кроною, що росте на островах Океанії і Зондського архіпелагу, здалеку схоже на дуб чи каштан і носить ім’я артокарпус. Місцеві жителі називають його кемпедак, тобто хлібне дерево, на міцних гілках якого або товстезному округлому стовбурі виростають велетенські довгасті кремово–золотисті, схожі на дині чи гарбузи плоди, завдовжки близько метра. >>
Популярність харківського синоптика байбака Тимка, що вже десять років поспіль прогнозує у лютому весняну погоду, ніскільки не вплинула на чисельність місцевої популяції цих симпатичних тваринок. >>
Здавалося б, тому факту, що за останні 15 років у головній річці України з’явилося шість нових видів риби, треба радіти. Але у фахівців це, навпаки, викликає тривогу. >>
На Харківщині плесо найбільшої річки Східної України — Сіверського Дiнця — місцями повністю вкрила широколиста пістія. Приголомшені екологи здивовано розводять руками: цей тропічний водяний бур’ян росте винятково у спекотних частинах світу, тому появу його на Слобожанщині називають небезпечною сенсацією. Якщо лапата рослина з довгим коренем успішно перезимує в наших краях, то боротися з нею стане ще важче. Для Сіверського Дінця, що й без того серйозно потерпає від забруднення заводськими стоками, тропічна «окупація» може обернутися серйозним екологічним лихом. >>
Віктора Гавриленка, директор заповідника «Асканія–Нова», можна слухати і не наслухатися. А ще краще побути з ним на природі. Хіба не диво спостерігати, як віслюки, побачивши в степу машину з «шефом», прагнуть її зупинити, перекривши дорогу. У такий спосіб вони випрошують собі гостинці — звикли, що в Віктора Семеновича для них завжди є щось смачненьке. Звернення до хитрунів зазвичай починається з лагідного «звірята»… >>
Сьогодні вже важко навіть повірити, що такі типові для наших краєвидів дерева як біла акація, каштани, тополі й канадські клени з’явилися в Україні лише 200 років тому. Завезли їх у різний час і акліматизували до місцевих природних умов Іван Назарович та Іван Іванович Каразіни — батько та син. Колискою для тоді ще фактично екзотів став створений ними дендропарк у селі Основинці поблизу містечка Красний Кут, що й понині вражає багатством і різноманітністю культивованих дерев та чагарників. Але, на жаль, сьогодні цей унікальний куточок природи з багатьох причин переживає не найкращі часи. Чи не вперше за свою довгу і непросту історію він опинився на межі повного занепаду. >>
