Хабарництво настільки обплело–облутало наше сьогодення, що нині ні з’явитися на світ, ні померти людина не може без «внеску подяки». Хтось із нас покірно платить скрізь і за все, виправдовуючи лікарів–вихователів–вчителів тим, що старцями представників цих шанованих професій зробили мізерні зарплати. Хтось обурюється, мовляв, мало платять — шукай інше місце роботи, але... все одно «дає», бо хоче нормального ставлення. Особливо, якщо йдеться про дітей — тут торг не доречний.

За кілька днів Україна спільно з Росією на державному рівні відзначатиме 120–ту річницю від дня народження видатного письменника Михайла Булгакова. До круглої дати готуються і в місті Буча, що під Києвом, де більш ніж сто років тому минали літні канікули майбутнього письменника. Швидкими темпами тут облаштовують сквер на місцині, що колись належала родині Булгакова і де батько майбутнього письменника побудував садибу. А ще кілька місяців тому половину парку Булгакова в Бучі збиралися забудувати котеджами й навіть звели будівельний паркан. Утім невдоволення місцевих активістів та краєзнавців вочевидь почули не лише в мерії Бучі, а й на владному олімпі у столиці. Після чого землевласникам запропонували ділянки в іншому місці, а територію, нерозривно пов’язану з Булгаковим, ущільнювати не стали. Як–не–як, кругла дата наближається!

Більшість вкладників філії «Полтавська обласна» кредитної спілки «Спілка пенсіонерів України» познайомилася зі згаданою кредитівкою завдяки «однойменній» політичній партії. Саме тій, керівником якої донедавна був колишній заступник голови Одеської облради, власник великого авторинку Фелікс Петросян (у травні він помер, і з серпня Партію пенсіонерів України очолює Амрам Петросян). Попри нав’язливу рекламу перед парламентськими виборами 2006 року, партія повз Верховну Раду тоді «пролетіла». Набагато успішнішою мала стати одна з головних «фішок» ППУ — обіцянки постійної фінансової підтримки стареньких через започатковану в тому ж таки 2006 році «рідну» кредитну спілку. Полтавські ветерани добре пам’ятають, як голова обласної організації партії Артур Овакімян агітував їх вступати в обидві структури одразу. Про небачені раніше вигоди «кричали» й рекламні буклети. Чим обернеться та «замануха» для багатьох пенсіонерів, останні не могли навіть уявити...

Тривала боротьба за право володіти п’ятьма тисячами квадратних метрів виробничих площ завершилася звільненням із роботи директора Національного наукового центру «Інститут метрології» Горислава Сидоренка — авторитетного вченого, який недавно був уже вдруге обраний світовою науковою спільнотою на посаду президента Євроазійської регіональної метрологічної організації (КООМЕТ). До її складу входить 18 країн Європи та Азії. Чи так уже багато вітчизняних учених мужів займають сьогодні у світі настільки важливі керівні посади, працюючи на позитивний імідж скомпрометованої з усіх боків країни? Ціна питання вкотре нагадала про затяжний чиновницький безмір.

Маніакальна пристрасть певного кола посадовців до вчених звань не оминула й Луганщину. Принаймні одного її видатного сина: тепер нардепа від Партії регіонів, голову Комітету ВР з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування, а до квітня 2006 року — голову Луганської обласної ради Віктора Тихонова.

«Депутати, вашими рішеннями прикриваються хабарники», «Матковський, схаменись, всього не забереш», «Не забирайте кусок хліба у глухих» — транспарантами із цими та іншими, не менш дошкульними для міської влади гаслами зустрічали обранців громади, котрі наприкінці жовтня поспішали на чергову сесію Полтавської міськради, кілька десятків пікетувальників. Останні репрезентували працівників місцевого виробничого підприємства «Універсал» Українського товариства глухих та приватних підприємців, які торгують на єдиному в Полтаві книжковому ринку «Книжкове джерело», що належить згаданому підприємству.
Ці люди під стіни мерії прийшли не вперше. Аналогічне пікетування відбулося через кілька днів після того, як 18 вересня ц. р. на позачерговій сесії міськради депутати вирішили «перенести» ринок «Книжкове джерело» з «насидженого» місця по вул. Шевченка, 58–А на таку собі «цілину» по вул. Шевченка, 62 і водночас надати вивільнену ним площу приватному підприємству «Полтава–2008» для спорудження тут торговельного центру. При цьому очевидне географічне сусідство згаданих територій зовсім не «поріднювало» їх, навпаки — розводило ледь не на різні «полюси» за умовами для використання.

Підробка судово–психіатричних експертиз, можливі афери з квартирами плюс складний земельний конфлікт — і все це навколо медичного закладу, що опікується здоров’ям душевно хворих людей. Члени комісії обласного управління охорони здоров’я вже спробували розплутати цей гордіїв вузол, але медичні працівники лікарняного закладу не погодилися з їхніми висновками і вийшли на мітинг протесту... разом зі своїми підопічними. Тепер в усьому розбиратиметься прокуратура, посередництва якої вимагають обидві сторони конфлікту. Завдання перед слідчими стоятиме не з легких: привид божевільні у широкому значенні цього слова надто актуальний для теперішніх вітчизняних реалій.

Третього березня 1998 року в газеті «Голос України» була надрукована моя стаття «Герої» нашого часу», в якій я розповідав про детективні повороти автобіографії свого земляка Миколи Рудьковського. Думка на форумі forumok.kiev.ua, цікавий погляд. Та публікація мала значний резонанс, вплинула на перебіг виборчих подій (а Рудьковський балотувався на Чернігівщині в народні депутати), на поведінку «нового героя» і, як потім виявилося, спричинила ще більшу імпровізацію пана Миколи при подальшому формуванні автобіографії.
Улітку 2006-го колишній опозиціонер Рудьковський став членом уряду Януковича — очолив «регіональне» Міністерство транспорту та зв'язку. Нещодавно цей персонаж знову «відзначився», вже на найвищому, міжнародному, рівні. Причому настільки нахабно, що висновки за подібні вчинки державного службовця повинні бути однозначними — термінова відставка. Що ж, недоріс чоловік до високої посади, та й квит.
Але ж ні. Зі знайомою завзятістю соціаліст Рудьковський почав стверджувати, що нічого протизаконного не вчиняв, що газета «Дзеркало тижня» зводить на нього наклеп і він захищатиме свою честь у суді. Далі — більше. Рудьковський стверджує, що міжнародний скандал із запрошенням в Україну представників туркменської опозиції в обхід МЗС стався з вини... Президента України. Це, мовляв, замовлення Банкової для дискредитації «антикризової» коаліції і, зокрема, його, Рудьковського, як знаного представника цієї команди.
Невже так і є? Тут потрібно ще розібратися, і саме для цього, пригадується, було створено відповідну урядову комісію. А ось щодо честі нашого «героя», то тут сумнівів хоч відбавляй. Автор цих рядків має всі докази того, що пан Микола нахабно й послідовно править свою освітянську та трудову біографію на власний розсуд — дивлячись куди і які дані слід подавати. Такий собі «ПроФФесор-2» із дуже підозрілими дипломами в уряді «ПроФФесора-1»...

31 травня в Озютичах, як і в решті сіл Локачинського району, в школі відбувалося свято останнього дзвоника. Урочиста лінійка розпочалася о десятій годині, а вже об одинадцятій двадцять п'ять, щойно змовкли слова привітань випускникам, до школи під'їхало авто, з якого вийшло троє незнайомих чоловіків.