- Пане Бутейко, якщо дозво-лите, розпочнемо з теми оголошення Володимира Жириновського персоною нон-грата в Україні. Саме ви стали iнiцiатором цього процесу. Ваші російські колеги вважають схожi дiї недружніми кроками. Як вам така реакція?

...Була весна 1923 року. Клава — донька бухгалтера і домогосподарки з пролетарського району Харкова, Москалівки, — тільки-но закінчила школу. Їй — неповних 17 літ. Подруга намовляє її піти «записатися» в артистки. Вони обирають найпопулярніший у місті театр (нині це Драматичний театр імені Тараса Шевченка) і йдуть до його художнього керівника Миколи Миколайовича Синельникова, який був на ті часи не менш відомим і знаменитим, ніж Станіславський, Вахтангов, Мейєрхольд.

Відомий радянський розвідник майор Вихор, він же капітан Голос, рятівник Кракова, живе на столичному Печерську разом із дружиною. І у свої 92 роки Євген Степанович Березняк бадьоро виглядає, має світлий розум, феноменальну пам'ять та прекрасне почуття гумору. От тільки очі вже гірше бачать... Євген Степанович уже не дивиться телевізор, не читає газет. Але найближчим часом планує видати нову редакцію своєї книги «Пароль «Dum spiro...». У цьому колишньому розвіднику допомагає вірний друг, дружина Катерина Кузьмівна — вона читає Євгену Степановичу макети й вносить правки.
Розвідник Березняк і справді феноменальна постать — його ім'я назавжди ввійшло в історію Другої світової війни. Має він і власну зірку на Алеї слави Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил СРСР. Його ім'я — у списку Міжнародного видання для бібліотек Європи «Солдати ХХ століття». Серед мільйонів подвигів за час Світової війни до книги відібрали лише 200. Серед видатних фронтовиків — і наш земляк. Розвідувальна група Євгена Березняка «Голос» врятувала від знищення древнє місто Краків: гітлерівці замінували Ягеллонський університет, де працював Коперник, резиденцію польських королів Вавель, Маріацький костел, театр Словацького... Якби не подвиг радянських розвідників, людство назавжди втратило б ці перлини. Доля ж самого Євгена Степановича — парадоксальна, нереальна й неправдоподібна, дійсно схожа на сценарій пригодницького фільму. Але аж ніяк не романтична, а доволі важка. Довелося побувати Євгену Березняку і в лапах гестапо, дихати в обличчя смерті, пити горiлку з відомими людьми епохи й приховувати державні таємниці від найближчих людей. Про все це легендарний майор Вихор розповів «Україні молодій».

Ірині Шинкарук вдалося з філологічною освітою, високим і патріотичним домашнім вихованням, вродженою чутливістю до хорошої музики і поезії стати популярною співачкою. Не часто, але буває. За умови майже модельних параметрів, тісного знайомства з дитячих років зі світом залаштунків, шоу-бізнесу, участі у виборчих компаніях вона змогла зберегти стрижень людяності і правильних життєвих цінностей. Буває, але дуже нечасто. Сьогодні Ірина працює над трудомістким проектом, «фішку» якого, можливо, покупець компакт-дисків у музичному магазині і не зможе відчути. Шинкарук «збирає українські землі» в такий спосіб: їде в знакові для України місця — храми, палаци, великі підприємства, музеї — і акапельно співає в тій аурі народні пісні. Каже, й атмосфера, й акустика, й енергетика місць різна. І навіть містика скрізь своя. На Божій горі вона співала по коліна в снігу, і їй, і звукорежисеру за пультом здавалося, що поруч хтось є, ходить, гупає. А то від голосу сніг зсувався з гілок і падав на землю. У церкві вони зробили чудне відкриття: в тій частині храму, де стоїть ікона Божої матері, голос звучить дзвінко й чисто, а там, де заупокійний хрест, — глухо й тьмяно. В підвалах Массандри на голос Ірини відгукнувся цвіркун, про існування якого навіть не підозрювали працівники. На «Авіанті» всі коти, що живуть в ангарі, позбиралися під крилом літака, коли почули пісню, а жива «незапланована» пташка підспівувала співачці в потрібних місцях, і, зауважте, її не витерли з запису. Так само як у пісні, записаній у музеї Тараса Шевченка на Чернечій горі, чути механічні звуки ремонту. Цей принцип — зафіксувати оцю-от саму мить в отакому важливому місці — палко вітає концептуальне мистецтво, на ньому воно, власне, й побудоване. А поєднання принципів сучасного мистецтва і традиційної культури, народної пісні — хоч і перевірений рецепт створення якісного мистецького продукту, але поле для розбивання експериментаторських лобів — теж неоране.
Те, що мені показувала Ірина, здалося дуже цікавим. Так і народилося це інтерв'ю.

Борис Олійник — постать в українському політикумі вже майже легендарна. Підстав для творення легенди більш ніж достатньо: у Верховній Раді України він, здається, був одвіку (прийшовши з ВР СРСР), багато років очолює нашу парламентську делегацію в Раді Європи, є віце-президентом її Парламентської Асамблеї, побував у багатьох «гарячих точках», завдяки йому в сейсмічно неспокійному Криму так і не постала нова АЕС, устояла в Каневі Чернеча гора... Але в багатьох звичних міняти «орієнтацію», залежно від напряму політичного вітру діячів, основну повагу й навіть острах до Бориса Ілліча викликає навіть не все перелічене вище, а його феноменальна послідовність: аж до березня минулого року, коли категорична незгода з рішенням фракції не голосувати за призначення Прем'єр-міністром Юлії Тимошенко призвела до його переходу в лави позафракційних, Олійник був вірним і послідовним членом парламентського загону Компартії. Власне, ця його послідовність водночас викликала до Бориса Ілліча найбільше запитань з боку патріотичного сектора українського політикуму: більшого українця, ніж Олійник, годі й шукати. А КПУ під проводом Петра Симоненка — далеко не та політична сила, де шанують національну гідність...
Тепер патріарх української політики балотується до парламенту на чолі блоку, який, схоже, вважає справді своїм. Борис Ілліч щиро вірить у те, що Блок Олійника й Сироти здолає 3-відсотковий бар'єр, адже поєднання справді соціалістичних поглядів, любові до України та професіоналізму, судячи зі своїх же соцопитувань, набирає тверду «трійку» в усіх регіонах держави. І це при тому, що «в нас немає грошей на рекламу і таке всяке, тому працюємо від хати до хати». Із грошима сутужно, бо, за словами Олійника, до блоку не увійшов жоден олігарх (яких Борис Ілліч називає винятково «оліграфами»), тільки парочка середніх бізнесменів. На компанію в регіонах «підкидають» буквально по 100—200 доларів...
А ще Борис Олійник уже майже 20 років на громадських засадах незмінно очолює Український фонд культури, який сприяє відродженню духовності й подоланню культурної кризи, допомагаючи митцям, талановитим дітям тощо. Під час інтерв'ю до кабінету Бориса Ілліча залітає власниця відомої в Києві мережі магазинів Тетяна Кремешна, обнімає Олійника, цілує й випурхує. Саме такі меценати, як пані Тетяна, допомагають Фонду, шефствують над хворими дітьми, пояснює співрозмовник «УМ». «Більші» бізнесмени грошей не дають — «вони радше на мішку застреляться».
Але, зрештою, все це прохідне. Бо є в Бориса Олійника перше, найбільше і найвірніше кохання — Поезія. І цій музі Поет з великої літери буде вірним до кінця — хоч що б там відбувалося в бурхливих політичних сферах...

У кабінеті В'ячеслава Брюховецького (для студентів Києво-Могилянської академії, які не лише дуже поважають, а й щиро люблять свого президента, — просто Брюха) панує «творчий розгардіяш»: стіл завалений паперами, книжками, брошурами, на підлозі розкидані («розкладені», поправляє В'ячеслав Степанович) якісь папери... «Це не безпорядок, це — порядок, бо так я знаю, що де лежить», — пояснює пан президент. Щойно ми завершуємо інтерв'ю, він сідає за комп'ютер: справ повно, немає жодної вільної хвилини. До того ж постійно доводиться відволікатися на пресу: кореспондент «УМ» на сьогодні вже четверта представниця ЗМІ, тож і вгору ніколи глянути. Але «головний могилянець» запевняє, що не стомлюється. Звик багато працювати. Тому й пішов на вибори до Київради, адже має стільки задумів і планів, які треба реалізувати! Очевидно, що майбутня робота на благо столиці його справді захоплює, адже навіть про загальнополітичну ситуацію в Україні розмови не виходить: зараз на першому місці — Київрада. До Верховної Ради В'ячеслав Степанович балотуватися відмовився, хоча рідна «Наша Україна» дуже й кликала. Але парламент — це постійна робота, яка не терпить сумісництва, а кидати напризволяще своє дітище, найдемократичніший університет України, президент «Могилянки» й на гадці не має. На радість студентам, які вже було перелякалися, що на п'ять років втратять «свого Брюха»...

Касетний скандал, одним із головних фігурантів якого був (і є) Микола Мельниченко, отримав продовження. «Жертвою» виявився вже сам екс-майор держохорони — Миколу теж записали. Щоправда, з його ж відома: Микола сподівався, що колись про нього напишуть книжку, і зумисне розповів на диктофон про подробиці свого кількарічного «подвигу» з фіксацією розмов у кабінеті Президента Кучми. Тепер ці файли, всупереч бажанню Миколи, стали доступними для громадськості.

Коли солідний бізнесмен кидає успішну справу і йде працювати на державну роботу, це не може не викликати підозр. Ну яка нормальна людина відмовиться від мільйонів заради «копійок», та ще й добровільно зваливши собі на голову купу проблем? Хіба що затятий хабарник і корупціонер, який таким чином планує покращити матеріальне становище «адмінресурсом».

Міністр палива та енергетики Іван Плачков — людина з безліччю захоплень та ідей. Це одразу стає зрозумілим, коли потрапляєш у його великий кабінет. Наше знайомство з головним енергетиком країни, звісно ж, починається із приємного — невеликої експозиції старовинної теле- й радіотехніки, якою Іван Плачков захоплюється давно. Тут є унікальний приймач «Дрезден» 1938 року, телевізійний комбайн «Білорусь-5» 1964 року випуску, 45-річний телевізор із пультом управління. Є у робочому кабінеті й дорога серцю річ — магніторадіола «Романтика». «Точнісінько таку батько купив, коли я був у сьомому класі, — розповідає Іван Васильович. — Він працював трактористом, а приймач коштував три його зарплати...» Для малого Івана це було справжнє щастя: він слухав і записував не заглушені радянськими спецслужбами «Голос Америки», радіо «Свобода». «Я виріс на піснях Леннона, Маккартні, «Лед Зеппелін», «Пінк Флойд», — розповідає вже нинішній міністр. — Коли приїхав навчатися в Одесу, я був найбільш «просунутий» у музиці». Загалом же у «радійній» колекції міністра близько 40 експонатів. І всі працюють!
У кабінеті на стінах — карти нафтогазового комплексу та електричних мереж України. А ще — портрет молодого Олега Блохіна на стіні — подарунок. Адже Іван Васильович любить футбол.
Інша ж пристрасть міністра — вино. Іван Плачков знає у ньому толк і сам виготовляє цей напій богів. «Шардоне» і «Каберне» (улюблене вино Івана Васильовича) з виноробні міністра куштували й кореспонденти «УМ». Смачно! А ще нам вдалося поласувати кавармою та меліною — національними болгарськими стравами земляків міністра. І розпитати чимало цікавого. Приміром, про те, що Іван Плачков дарував Туркменбаші на день народження, як учив російську мову і був виноградним царем. І ще, звісно, про — газ.

«Навіть на день народження чоловіка не могла відпочивати — сіла й думаю, що треба ж щось робити! Написала план», — каже Катерина Ющенко й усміхається. Дружина Президента, яка, окрім обов'язків першої леді, виконує ще й обов'язки голови Наглядової ради благодійного фонду «Україна 3000», дуже хоче використати п'ять років президентського терміну Віктора Ющенка якнайповніше. Коли маєш можливість надати допомогу тим, хто її потребує, пiдтримати в скрутну хвилину. А скрути, горя Катерина Михайлiвна бачить багато. До її фонду звертаються тисячі батьків, чиї діти помирають від важких хвороб, вона їздить по сиротинцях і дитячих лікарнях. Скаржиться, що так хочеться допомогти кожному, без винятку, але це просто неможливо. Тому фонд намагається підходити до розв'язання проблем системно, і пані Катерина дуже просить людей не ображатися, якщо конкретно відмовляють у допомозі. А іноді допомога надходить, але можливості навіть закордонних лікарів не безмежні... Розповідаючи про це, Катерина Михайлівна плаче. Скаржиться, що тонкосльоза. І витирає туш, яка розтеклася цього разу від приємної згадки — про Настю Овчар: врятована американськими лікарями українська дівчинка надіслала пані Ющенко до 8 Березня листівку власного виробництва, зроблену так витончено й підписану таким акуратним почерком, аж складно повірити в те, що ця дитина стільки вистраждала...
Напередодні 8 Березня Катерина Ющенко запросила на розмову журналістів кількох українських видань, у тому числі й «УМ». Але «про жіноче» говорили мало — зараз для першої леді України на першому місці робота. Неозброєним оком видно, що всім, про що говорить, Катерина Михайлiвна переймається щиро й глибоко, і при цьому час від часу перепитує, чи не сприйме, бува, хтось її прагнення розповісти про діяльність фонду як піар чи «якусь рекламу». Ми запевняємо, що для цього треба геть не мати совісті. І розуміємо, що таких, у кого совісті немає навіть у зародку, є багато. Але Бог їм суддя...