Ірина Шинкарук: Своїм новим акапельним проектом я хочу об'єднати всю Україну

21.04.2006
Ірина Шинкарук: Своїм новим акапельним проектом я хочу об'єднати всю Україну

      Ірині Шинкарук вдалося з філологічною освітою, високим і патріотичним домашнім вихованням, вродженою чутливістю до хорошої музики і поезії стати популярною співачкою. Не часто, але буває. За умови майже модельних параметрів, тісного знайомства з дитячих років зі світом залаштунків, шоу-бізнесу, участі у виборчих компаніях вона змогла зберегти стрижень людяності і правильних життєвих цінностей. Буває, але дуже нечасто. Сьогодні Ірина працює над трудомістким проектом, «фішку» якого, можливо, покупець компакт-дисків у музичному магазині і не зможе відчути. Шинкарук «збирає українські землі» в такий спосіб: їде в знакові для України місця — храми, палаци, великі підприємства, музеї — і акапельно співає в тій аурі народні пісні. Каже, й атмосфера, й акустика, й енергетика місць різна. І навіть містика скрізь своя. На Божій горі вона співала по коліна в снігу, і їй, і звукорежисеру за пультом здавалося, що поруч хтось є, ходить, гупає. А то від голосу сніг зсувався з гілок і падав на землю. У церкві вони зробили чудне відкриття: в тій частині храму, де стоїть ікона Божої матері, голос звучить дзвінко й чисто, а там, де заупокійний хрест, — глухо й тьмяно. В підвалах Массандри на голос Ірини відгукнувся цвіркун, про існування якого навіть не підозрювали працівники. На «Авіанті» всі коти, що живуть в ангарі, позбиралися під крилом літака, коли почули пісню, а жива «незапланована» пташка підспівувала співачці в потрібних місцях, і, зауважте, її не витерли з запису. Так само як у пісні, записаній у музеї Тараса Шевченка на Чернечій горі, чути механічні звуки ремонту. Цей принцип — зафіксувати оцю-от саму мить в отакому важливому місці — палко вітає концептуальне мистецтво, на ньому воно, власне, й побудоване. А поєднання принципів сучасного мистецтва і традиційної культури, народної пісні — хоч і перевірений рецепт створення якісного мистецького продукту, але поле для розбивання експериментаторських лобів — теж неоране.

      Те, що мені показувала Ірина, здалося дуже цікавим. Так і народилося це інтерв'ю.

 

Про неприємне: політику

      — Iро, я тебе зустріла на виставці Піросмані, потім ти сказала, що їдеш на змагання по джиу-джитсу,  все, звичайно, дуже різнопланово. Але в інформаційному просторі тебе-співачки видно не було, так ніби ти пішла кудись «у країну мальборо».

      — Можливо, так воно і є. Коли я почала займатися проектом «Глибокий колодязь» (це поки що робоча назва, яка пішла від української народної пісні «Ой, глибокий колодязю», в яку я закохалася з дитинства), то зрозуміла, що це набагато більше і глибше, ніж поп-музика, естрада, вся ця метушня. Тобто на якийсь період мені захотілося від політики, від усього заховатися в щось справжнє.

      — Ти кажеш заховатися, а що, участь у політичних проектах завдала тобі моральних травм?

      — Ні, я ні про що в своєму житті не жалкую. Так сталося, що більшість політиків я знаю з дитинства — тому що я на сцені з дитинства: дівчинка 14 років, переможець кількох фестивалів, мені просто більше уваги приділяли. Колись, я пам'ятаю, ще в 1993 році виступала на з'їзді Руху, була знайома з В’ячеславом Чорноволом. Для того щоб побачити всю політичну картину, треба далі відійти і поглянути панорамно, а не дивитися з одного боку чи іншого. В принципі, це я й зробила.

      — Політичну тему нам все одно не обійти, тому давай поговоримо й про це. Репертуар співака, підбір пісень, текстів і музики — це і є його політика, твоя «політична орієнтація» була більш ніж очевидною — ти співала народні пісні, магічний рок, фольк, а потім несподівано для аудиторії, яка це слухає і любить, пішла співати за кандидата в президенти Віктора Януковича?

      — По-перше,  я не співала, а вела концерти. По-друге,  це був підписаний контракт із «Таврійськими іграми», з якими я працюю як ведуча уже не один рік. А по-третє, у мене навіть у  контракті було зазначено, що я не маю права зі сцени називати ім'я будь-якого з кандидатів, незважаючи на те, як оформлена сцена і що говорять виконавці. Зрозуміло, що я чітко знала, що, як і до чого, але на сцені я нікого не називала. А по-четверте, це мені дало можливість побачити об'єктивну картину — як одну, так і другу.

      Знаєш, все-таки це команда професіоналів, яка чітко і злагоджено працює. От приклад: ми зустрічаємося в одному з міст із моєю хрещеною — Ніною Матвієнко і  тріо «Золоті ключі» — Валею Ковальською, Марією Миколайчук і Неонілою Крюковою. Ми жили в одному готелі, зранку на сніданку я привіталася, дівчата привіталися, а Неоніла каже: «Бачите, Ірино, ми з вами зараз вороги». Я кажу: «Ніло, які вороги? Це навіть дивно». А потім я підійшла до них, і їй уже було навіть незручно, що вона так сказала, а я розумію чому. От уяви собі: ми їдемо — на сцені, в залі, в дорозі нас охороняють професіонали з «Титану», в усіх підписані страхові контракти, ці дівчата — всі лауреати Шевченківських премій — їдуть  зi звукорежисером і водієм. Практично все, що стосувалося організації концерту, лежало на їхніх плечах. Я просто не розуміла, як організатори, які хочуть, щоб відбулися концерти Ніни Матвієнко чи «Золотих ключів», як можуть собі дозволити такий підхід — кидати артистів у таку ситуацію.

      — Артисти в кулуарах казали, що «помаранчеві» шкодували грошей на артистів...

      — Я не можу сказати, де було більше грошей — там чи там,  і, може, не варто про це писати, але люди ділили все, що тільки можна. Тому що все одно це в будь-якому разі війна багатих, розумієш? І ще, як би там не було, але і в одній, і в іншій команді є люди, яких ти поважаєш, і ті, з ким ти поруч навіть стояти не хочеш. Була ще одна ситуація, остання крапля, яка вплинула на ситуацію — особистий конфлікт з однією людиною з «помаранчевої» команди.

      — У родині в тебе не було сварок, тато не заперечував проти такої твоєї роботи?

      — Ні,  в родині такого не було. Більше були якісь непорозуміння  навіть не з татом, а з мамою. Я наперед знала, розуміла, що багатьом людям набагато гірше, ніж мені, тому що прийде велике розчарування від того, що одразу набагато краще все одно не буде. На це треба час.

      — А на цих виборах ти підтримувала Партію регіонів?

      — Ні, в жодному разі. Я виступала тільки з Віталієм Кличком — за «Пору»—ПРП. Можу сказати,  якщо цікаво, що тут, у Києві, відбувся не просто конфлікт, а скандал з однією відомою людиною. Коли я вийшла на сцену, він устав із президії і почав кричати: «Ганьба, вона відспівала концерти за Януковича», і кілька людей почали кричати: «Ганьба»,  демонстративно вийшли з залу. Я відразу сказала: «Я як була українкою, так нею і залишилася. Як любила людей, так і люблю. Як виходила на сцену, так і буду виходити». Після цього нас публічно мирили, він — один із керівників «Пора»—ПРП, і це була його особиста пропозиція, щоб ми працювали разом. Можливо, це була перевірка на якісь особисті якості.

      — Тебе це загартувало?

      — Так, дуже. Були моменти восени 2004 року, коли мені телефонували і казали: приходь, ти мусиш співати на Майдані. Я відповідала: розумієте, я свій вибір зробила,  я прийняла рішення, я працювала з командою, я не піду на сцену.

      — А на Майдан приходила?

      — Так, я просто приходила і дивилася, щоб скласти свою думку, мати своє враження.

      — Якщо абстрагуватися від персоналій,  а пройтися програмами політичних сил, мені якось не віриться, що тобі, молодій, прогресивній дівчині, яка об'їздила півсвіту, хочеться, наприклад, аби наш зовнішньополітичний вектор розвернувся на схід, в ЄЕП, СНД, у напрямку Москви, а не на Захід — у Європу.

      — Знаєш, я більше боюся, що нам Америка щось буде диктувати. Для мене Америка — це далеко не показник, я там була не день, не два, і, чесно кажучи, враження не найкращі. Маю на увазі, що я побачила їх зсередини — не так, як гастролерка; я бачила, як живуть американські українські мільйонери, як їх називають, де внутрішній світ інший, де тільки гроші, гроші, гроші, і це стає системою. Я пам'ятаю, коли приїхала туди і почала дивитися якусь програму, думаю, це деградація, просто жах. Потім приїжджаю і бачу, що через півроку у нас починають іти подібні програми. І в принципі все йде до того, щоб середній рівень людей  прийшов до чогось посереднього, вище якого вони не можуть плигнути, а потім ними дуже легко керувати.

Про приємне: народні пісні, святі місця і пізнання України

      — Як тобі в голову прийшла ідея акапельного проекту?

      — Вона не прийшла одного разу, тому що, сама знаєш, я починала з магічних пісень, автентичних і все одно десь їх використовувала в концертах. Ми приїхали в Кременець до Олександра Смика і поїхали в Почаїв, піднялися на Божу гору. Рiч у тім, що ми вже збиралися зi звукорежисером Сашею Потьомкіним писати акапельний альбом,  і писалися у себе в студії,  у друзів, у великій концертній студії в БЗЗ, але якось воно було не те. І коли ми спускалися з Божої гори вниз, я вже зрозуміла, що буде. Я захотіла, щоб українські пісні прозвучали в різних куточках України, в знакових для України  місцях,  у різній акустиці. І доки ми не зробили певну частину роботи, не зареєстрували права, нікому про це не говорили. Чесно скажу, почала розповідати десь на радіо, я навіть пам'ятаю що і кому розповідала, а потім бачу, як люди це використовують, беруть ідею і по-своєму її втілюють.

      — Хто фінансує цей проект?

      — Цей проект ми робимо на власні кошти.

      — Ну й навіщо саундпродюсеру цi проблеми —  їздити, домовлятися, возити за собою студію, визвучувати і чистити ці звуки, як він це сприйняв?

      — Він загорівся цією ідеєю, бо акустика ж скрізь різна, цікаво. І потім це дає величезні знання про всю Україну. Я об'їхала всю Україну з концертами не один і не два рази, але коли люди приходять до тебе на концерт — вони налаштовуються на твою енергетику, на твій життєвий ритм. Коли ти приїжджаєш до них, у їхній світ, на їхню територію, ти їх пізнаєш набагато краще, і відбувається все зовсім інакше. Взагалі планувалося, що на компакт-диску кожна нова пісня буде записана в новому місці, це й акустична різниця,  й енергетична. Я можу  сказати, що будь-яке приміщення — будь-то печера, цех заводу, замок або навіть відкритий майданчик, диктує свої умови — що ти можеш тут співати, а що ні. І відповідна енергетика місця діє на тебе і як на співачку, і як на людину.

      — Скільки ви запланували пісень?

      — На диску має бути  не менше 30-40 пісень, об'єднаних у невеликі блоки — колискові, купальські, весільні, веснянки, «Туман яром», «Ой, глибокий колодязю», колядки, «Що це за предиво» тощо.

      — Це твої обробки?

      — Так. Ці пісні не можуть бути автентичними, тому що я  все одно естрадна співачка. Це не естрадна обробка, це моя інтерпретація тих чи інших народних пісень. Але оскільки  я так само представник народу, то можна говорити про народність. Наприклад, «Туман яром» так не співали — я зробила в акапельній пісні три модуляції, кожна з яких піднімається одразу на два тони, тобто практично я до кінця пісні піднімаюся на октаву. Я не експериментувала зі стилістиками — еренбі, джаз, блюз, соул, бо якщо ти в цьому проекті хочеш об'єднати Україну, то має звучати все-таки українське, слов'янська мелодика. Хоча, знаєш, коли я почала дивитися ці пісні, дуже старовинні колядки, які, напевне, були ще язичницькими, а потім перероблені текстово, там стільки Сходу в мелодіях — неймовірно. Коли чуєш пісню, ти розумієш, яка вона сильна, якщо вона пройшла через тисячоліття. Як вона об'єднує людей і покоління в народ. 

      — Де вже записалися ?

      — На Божій горі, в Кременці на П'ятницькому кладовищі, в Луцьку в музеї ікон, в Луцькому католицькому храмі, в Підгірцях — у храмі, який є копією  римського храму Петра, в підвалах Массандри, в соляній шахті в Соледарі, на Дніпрогесі — всередині плотини, в Києві на заводі «Авіант», в цеху остаточної зборки літаків розміром 2,5 гектара, під крилами «Русланчика», на Борщагівці — в новому храмі Життєдайного джерела, в музеї Шевченка в Каневі ще під час реставраційних робіт. Має бути ще Київський метрополітен, всі ті регіони, які не ввійшли, ми ще охопимо. 27 квітня їдемо писатися в Бахчисарай і в Червоній або Мармуровій печері.

      — Ви плануєте ще й DVD, там будуть кліпи з усіх цих місць?

      — На DVD будуть фото, може, якесь презентаційне відео. Тому що тут така штука — коли включиться камера, весь аудіоматеріал не буде таким щирим і безпосереднім, це дуже інтимні речі. Якщо ми робимо запис, у приміщенні в цей час немає нікого, крім мене і звукорежисера, після цього ми можемо записати невеликий концертний варіант, або приїжджають телевізійники і роблять сюжет. Ми ставимо свою камеру, яка знімає робочі матеріали.

      — Коли планується вихід альбому?

      — Не знаю, але точно в цьому році. Я дала собі ще кілька місяців для того, щоб закінчити проект, 2\3 роботи вже точно зробили.

      — Закінчиться проект, і ти повертаєшся в естраду, так?

      — Я не повертаюся, просто все це відбувається паралельно,  естрадні пісні пишуться все одно. Може, це якісь надто інтимні речі, але наступає такий момент, коли ти розумієш: ось це і це тебе вже взагалі не цікавить.  У мене так виходить, що я «і швець, і жнець, і на дулі грець»: акапельні пісні, робота з іншими людьми, вірші, діяльність моя в ролі ведучої і естрада. Я це роблю для того, щоб знайти якусь віддушину, те, що приносить максимальне задоволення, але користується меншим попитом. Протягом  цього часу я ще виступила продюсером: ми записали кілька альбомів Олександра Смика — поета, композитора, автора-виконавця, я стала продюсером компакт-диска Василя Жданкіна. На сьогоднішній день я — його офіційний представник у Києві, маю довіреність, офіційні папери.

      — Кажуть, Василь Жданкiн відійшов від мирського життя, пішов у монастир...

      — Василь зараз живе в Кременці, він не пішов у монастир, як багато хто думає. Те, що його довго не бачили, всі сприйняли як повний відхід від світського життя. Його наставник, старець, порадив йому потримати духовний піст протягом 10 років задля того, щоб полікувати гординю. Ці 10 років закінчилися, ми зустрілися з ним на фестивалі кобзарського мистецтва в Кременці, я запропонувала йому разом із Олександром зробити записи.  Пройшов певний час — і ми це зробили,  у нас є кілька пісень із Жданкіним у дуеті, їх ще ніхто не чув і не бачив, це такі баладні речі. Працювати із Василем надзвичайно цікаво і приємно, це збагачує неймовірно, таких артистів і таких людей одиниці. Диски випускає «Атлантік-рекордс», після Паски буде презентація чи прес-конференція. Василь не хоче, щоб це популяризувалося, він виступає на запрошення священиків, він із задоволенням зараз поїде виступати в монастирі, лікарні, дитячі будинки, але, наприклад, було кілька пропозицій, щоб він як кобзар виступив на майдані Незалежності, на Михайлівській площі, його умови такі:  якщо ви ділите концерт на дві частини і перша буде тільки духовна музика, а колись увечері — естрада, тоді ще можна говорити, але якщо тут одразу і духовні пісні, і естрадні або рок-музика, він не піде.

        А що в тебе в особистому житті?

      — Здається, це було в «Мартіні Ідені», коли один герой каже: знаєш, я люблю, люблю по-справжньому, але так не хочу про це говорити, бо маю  відчуття, що в мене відберуть частинку щастя. В якийсь момент я зрозуміла, що взагалі не хочу говорити про особисте життя. Складається враження, що артисти говорять про особисте, коли їм нема чого розказати про творчість, або вигадують. Про мене також багато вигадують, розказують такі історії, які мені самій цікаво послухати.

  • Михайло Слабошпицький: З мільйонерами спілкуватися нескладно

    — Пане Михайле, українські меценати дають гроші на благочинність і, на відміну від спонсорів, не вимагають сатисфакції у вигляді піару. Для наших людей це якось не характерно, тож серед членів Ліги українських меценатів є «тубільні» українці, чи у вас лише представники діаспори?
    — Звісно, є. Наприклад, президент Ліги Володимир Загорій — генеральний директор фармацевтичної фірми «Дарниця». Його на цю посаду рекомендував засновник Ліги Петро Яцик, який вважав, що президент цієї організації повинен бути з України. У нас є й колективні члени: нафтопровід «Дружба», фундація ім. Івана Багряного. Тривалий час членом Ліги була кондитерська фірма «Світоч». Але після того, як її продали фірмі «Нестле», вона автоматично вибула. «Оболонь» часто з нами співпрацює, але «шлюб» ми офіційно ще не оформили. >>

  • Dj Паша — радість наша

    Нещодавно до обов'язків теле- та радіоведучого, а також «заводіли» на великих концертних шоу, постійного учасника (тією чи іншою мірою з української сторони) пісенного конкурсу «Євробачення», автора слів до пісень українських виконавців, чоловіка та батька Павла Шилька (DJ Паші) додалася і посада президента Гала Медіа Україна (включає «Гала-радіо», інтернет-портал «Гала.Нет» та телевізійну студію «Гала TV-продакшн»). От і реальний приклад selfmademan. На радіо DJ Паша потрапив випадково. Пригадує, що на студентській вечірці хтось із друзів мимохідь сказав веселому Павлу, мовляв, тобі на радіо треба працювати. А наступного дня на очі випадково потрапило оголошення про вакансії на щойно створеному «Гала-радіо», і через деякий час Павло почав там вести хіт-парад під назвою «Пашина двадцятка», який сьогодні уже називає старожилом ефемок. Потім було ранкове шоу «Давай вставай», курс англійської мови діджея Паші, участь у різноманітних шоу «дорогами країни» та роль імпресаріо великих акцій, включно з київським «Євробаченням». Тепер DJ Паша — це бренд. >>

  • Лірник і казкар

    «Мамо, а мене лірник Сашко по голівці погладив!» Моя дитина була просто в захваті від того, що побачила «в живу» автора казок, які вона любить слухати перед сном. Диски з українськими казками — про веселого Шевця і Смерть, про чумаків, козаків-характерників — у нашій та багатьох інших сім'ях слухають усі: і дорослі, й діти. І справа не лише у тому, що казки цікаві, оповідач майстерний, і музичний супровід підібрано блискуче. Насправді казки лірника Сашка — це ледь не єдина достойна альтернатива сонму російськомовної аудіопродукції для дітей, яка заполонила наші музичні магазини.
    24 січня лірник Сашко (в «миру» Олександр Власенко) святкував свій день народження. На питання, скільки ж йому років, він відповів:
    — А ви напишіть так: «Двадцять», — збрехав Сашко і почервонів». То ми так і пишемо. А заодно вітаємо найкращого і, на жаль, єдиного сучасного українського казкаря. А читачам пропонуємо інтерв'ю, записане з паном Олександром у «Могилянці» після Вечора повстанської пісні. >>

  • Іван Дзюба: В Європі немає держав, які не мають універсальних енциклопедій... Крім України

    Інститут енциклопедичних досліджень маленький-маленький. Як мізки нації — хотілося саркастично кинути. Втім, мізки у нації більші, точно. Грошей на них у державної машини не вистачає. Тому скажу так: Інститут енциклопедичних досліджень, розташований в одному крилі старої будівлі на Терещенківській, своїм декаданським iнтер'єром метафоризує ту мізерну увагу, яку держава приділяє мізкам нації.
    Відідлів у інституті всього два. Один з них — загальних енциклопедичних досліджень — очолює академік Іван Михайлович Дзюба, якого часто пафосно називають «совістю нації». А позаяк совісті в нації менше, ніж мізків, то ми з приємністю констатуємо це рідкісне поєднання. Іван Дзюба очолює групу з підготовки проекту Універсальної Енциклопедії. Держава без власної повномірної енциклопедії — це начебто розумово відстала дитина, такий собі постколоніальний продукт компрачікосів, який ще не отямився після сидіння у діжці. Згадана група є й справді просто групою високочолих ентузіастів, а не спеціально запрошеним державою під карколомні гранти хуралом. Панів Дзюбу, Поповича, Стріху, Панченка, Лісового, Гловаху ніхто до напрацювань «Великої української енциклопедії» не припрошував. Це суто їхня ініцатива. Сказано ж — совість нації. Отже, сидячи у високому робочому кабінеті Івана Михайловича на Терещенківській, скупо обставленому нудними, ще радянськими шафами, ми говоримо тільки про можливість (неможливість) видання в Україні власної Універсальної Енциклопедії. >>

  • Ірен Роздобудько: Я не нав'язую читачам свої мелодрами

    Ірен Роздобудько народилася 3 листопада в Донецьку. Закінчила заочне відділення Київського факультету журналістики. Працює від 16-ти років. Пройшла нелегкий шлях від телетайпістки і диктора радіопередач на металургійному заводі до головного редактора престижного глянцю «Караван историй». Пише тексти від шести років. Автор двох збірок поезій та численних романів українською, найпомітніші з яких «Мерці», «Ескорт у смерть», «Гудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають» тощо. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
    Ми зустрілись із Ірен Роздобудько в кав'ярні «Барабан», хоча можна було б пошукати затишніше місце. Але для ділової жінки, яка весь час поспішає, вирішальним є зручне розташування кав'ярні. Отже, наша розмова точиться біля сірої будівлі Хрещатика, 26, де Ірен колись працювала. >>

  • Ігор Осташ: Додавайте в яблука корицю

    Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя... >>