Міністр палива та енергетики Іван Плачков — людина з безліччю захоплень та ідей. Це одразу стає зрозумілим, коли потрапляєш у його великий кабінет. Наше знайомство з головним енергетиком країни, звісно ж, починається із приємного — невеликої експозиції старовинної теле- й радіотехніки, якою Іван Плачков захоплюється давно. Тут є унікальний приймач «Дрезден» 1938 року, телевізійний комбайн «Білорусь-5» 1964 року випуску, 45-річний телевізор із пультом управління. Є у робочому кабінеті й дорога серцю річ — магніторадіола «Романтика». «Точнісінько таку батько купив, коли я був у сьомому класі, — розповідає Іван Васильович. — Він працював трактористом, а приймач коштував три його зарплати...» Для малого Івана це було справжнє щастя: він слухав і записував не заглушені радянськими спецслужбами «Голос Америки», радіо «Свобода». «Я виріс на піснях Леннона, Маккартні, «Лед Зеппелін», «Пінк Флойд», — розповідає вже нинішній міністр. — Коли приїхав навчатися в Одесу, я був найбільш «просунутий» у музиці». Загалом же у «радійній» колекції міністра близько 40 експонатів. І всі працюють!
У кабінеті на стінах — карти нафтогазового комплексу та електричних мереж України. А ще — портрет молодого Олега Блохіна на стіні — подарунок. Адже Іван Васильович любить футбол.
Інша ж пристрасть міністра — вино. Іван Плачков знає у ньому толк і сам виготовляє цей напій богів. «Шардоне» і «Каберне» (улюблене вино Івана Васильовича) з виноробні міністра куштували й кореспонденти «УМ». Смачно! А ще нам вдалося поласувати кавармою та меліною — національними болгарськими стравами земляків міністра. І розпитати чимало цікавого. Приміром, про те, що Іван Плачков дарував Туркменбаші на день народження, як учив російську мову і був виноградним царем. І ще, звісно, про — газ.
«Україна споживає газ, вартість якого є найнижчою серед країн СНД і Європи»
— Іване Васильовичу, не хотілося б зачіпати цю болючу газову тему, але читачі нас тоді просто не зрозуміють. Навколо підписаних домовленостей стільки розмов, скандалів і колотнечі. Скажіть, ви особисто підписаними угодами задоволені?
— На початок 2006 року це було єдине правильне рішення, яке можна було прийняти. І Україна цю, на мій погляд, єдину можливість використала. Сьогодні наша держава має газ у потрібних обсягах. До того ж Україна споживає газ, вартість якого є найнижчою серед країн СНД і Європи. І сьогодні немає докорів Україні в тому, що вона несанкціоновано відбирає газ. Ви знаєте, які були проблеми: Україну звинувачували в тому, що вона мало не олімпійський вогонь вкрала. Але ви останнім часом чули від Росії якісь звинувачення у відборі газу? І це, незважаючи на те, що ми споживали рекордний обсяг «блакитного палива» — за добу 400— 420 мільйонів кубів. Таких температур і такого рекордного споживання, як цього року, у нас давно не було. І необхідний газ був у країні. Думаю, що ситуація була б набагато гірша, якби це питання вчасно не вдалося вирішити, і ми б залишилися з обмеженими обсягами газу власних ресурсів — його вистачило б місяців на три. Тому це рішення, повторюся, було єдино правильним.
Стосовно наших подальших дій. Ми готуємо зараз міжурядовий протокол. Всі «газові» питання будуть удосконалюватися — і це потрібно робити постійно. Я ще раз хочу наголосити, зараз чимало експертів аналізує багато різних угод, багато документів, додатків щодо цього питання. Але половина цих угод була підписана у 2004 році. І, на жаль, зараз обговорюють усі ці договори, наче вони були підписані 2 січня чи 4 лютого.
Ще я хотів би нагадати: тривалий час майже монопольно український ринок забезпечувала газом американська компанія «Ітера». За ціною близько 80—85 доларів, і ніхто з цього трагедії не робив. Сьогодні це винятково політичні спекуляції. Багато хто хотів би, аби газу в Україні взагалі не було. Це ж чудова можливість створити, скажімо, комітет національного порятунку чи щось подібне й звинуватити уряд у тому, що він не може забезпечити країну газом. Словом, використати це у своїх політичних амбіціях.
Я ще хочу звернути увагу на інший важливий сектор забезпечення енергетичними ресурсами економіки України — нафтовий. Пам'ятаєте, на початку минулого року виникла криза, і всі прогнозували, що восени не буде бензину, все зупиниться. Цього не сталося. Навпаки — восени в Європі була криза, а Україна була забезпечена у повному обсязі імпортованими нафтопродуктами за найнижчими цінами у Європі і високої якості. І сьогодні ринок пальним повністю насичений, призупинена тенденція монопольних змов на ринку.
— Що ж відбуватиметься із тарифами на газ?
— Ціни на газ все ж потрібно буде підвищувати. Якщо подивитися динаміку цін на природний газ для населення у співвідношенні із зарплатою, то ось що вийде. 2000 рік: середня номінальна зарплата становила 230 гривень, газ коштував 136 гривень; 2005 рік: зарплата зросла до 730, ціна на газ знизилася — 110 гривень на місяць. До речі, Росія підняла ціни на газ для населення, і сьогодні вони вищі, ніж в Україні. Але ми все одно кажемо: дайте нам газ по 50 доларів. Як ви вважаєте, це нормально? Ось вартість газу для населення: в Україні платять — 36,1 долара, Росія — 44,3, Молдова — 112, Польща — 223, Німеччина — 467. Відчуваєте різницю? Чи не нонсенс уже те, що у нас для споживачів газ дешевший, ніж у Росії?
Погляньте, що виходить: у середньому малозабезпечена сім'я у квартирі площею 60 квадратних метрів і при сукупному доході 1900 гривень на місяць споживає газу на 8— 9 гривень, із них 5 платить родина, 3 гривні дотує держава. А ось платоспроможний споживач (із квартирою на 200 квадратних метрів і «будиночком» — багато ж таких, правда?) платить 173 гривні. Економічно обгрунтовані ціни ж такі: для малозабезпечених — замість 8 гривень — 17, для платоспроможних замість 173 гривень — 369. Виходить, що держава дотує малозабезпечених на 9 гривень, а багатих — аж на 196! Потрібно зробити тарифи економічно обгрунтованими. Малозабезпеченим слід давати дотацію: якщо вони зараз платять 5 гривень, а дотація — 3, то за підвищених цін вони продовжуватимуть платити 5, а 12 гривень становитиме дотація. А платоспроможний буде платити 196. Ось і порахуйте, для скількох малозабезпечених вистачить дотацій!
Але спробуй лише заїкнутися про це зараз, напередодні виборів, дехто з політиків таку здійме бучу! А ці розрахунки стосуються тільки будинків, а є ще виробництво, промисловість. Чому, скажіть, ми дотуємо «Метал-стіл» за рахунок держави? Чому підприємство в Молдові платить 100 доларів, а в Україні — 78? Чому в Польщі 237 доларів? Така ж ситуація і з тарифами на електроенергію.
— До речі, а хто платить у вашій сім'ї за електроенергію та комунальні послуги і чи знаєте ви, яка це сума?
— Дружина платить, але я знаю скільки — це пристойна сума.
«Альтернативні джерела енергії для України — вугілля та уран»
— А які Україна в принципі може використовувати альтернативні джерела енергії? Може, вітер, сонце — чи це все наукова фантастика?
— Ми розробили стратегію розвитку енергетичного комплексу країни і там передбачили використання, перш за все, наших власних джерел енергоносіїв. Це вугілля і уран. Ми маємо дуже великі запаси уранової руди. Що стосується альтернативних джерел — то це передусім гідроенергетика. У цьому питанні ми зараз працюємо над добудовою Ташлицької ГАЕС, Дністровської ГАЕС, повертаємось до будівництва Канівської ГАЕС. Відновлюємо малі ГЕС на Західній Україні. Всі інші — вітрова енергетика, сонячна — для України не є перспективними. Тут можна робити якісь наукові експерименти, але серйозно їх розглядати не варто.
— Декілька років тому ви отримали Державну премію у галузі науки та техніки. За що саме?
— Це було у 2000 році. Тоді ми виконали дуже необхідну й своєчасну роботу, яка пов'язана з енергозбереженням. Ми розробили таку систему моніторингу та аналізу пріоритетів, що стосуються енергозбереження у столиці. Київ тоді узяв кредит Світового банку на реконструкцію системи енергозабезпечення міста. Ви, напевно, звертали увагу: в Києві влітку «Київенерго» постійно щось копає, міняє труби на теплотрасі — на такі спеціальні з термоізоляцією. І хоча городяни не надто раді цим «розкопкам», мовляв, через це мають певні незручності, але ми дуже багато зробили — замінили майже всю систему теплопостачання, щоб у столиці не сталося нічого подібного, як цьогоріч у Алчевську.
— А вдома боретеся за енергозбереження?
— Тут моя позиція така: ми, енергетики, мусимо забезпечувати споживачів в достатньому обсязі теплом, електроенергією. А вже вони мають займатися енергозбереженням. Якщо ж у них є гроші, то нехай платять. Але — за економічно обгрунтованими тарифами! Як міністр, член уряду, я розумію, що в країні треба впроваджувати енергозберігаючі технології. І ми це робимо. Хоча головним вважаю — забезпечити потреби споживачів.
«Я подарував Туркменбаші «Енциклопедію енергетики». Йому сподобалося»
— Ви проводили переговори із Туркменбаші. Сапармурат Ніязов — досить специфічна людина. Він і зараз продовжує іноді дивувати світ своїми указами. А на ваш погляд, який він?
— Я зустрічався з ним особисто. Як на мене, він дуже мудрий керівник, дуже харизматичний. Він знає економіку своєї держави за усіма параметрами: що скільки коштує, який урожай у якому колгоспі... Все абсолютно! Він міцний переговорник і може досягати своєї мети досить специфічними методами: наприклад, не дає висловити іншу позицію, бере ініціативу на себе, влаштовує тривалі монологи. В усіх цих питаннях він професійний. Переговори з Туркменістаном — це була напружена робота. Ми зустрілися спочатку із президентом, а потім наша делегація вела переговори з усім урядом, керівниками усіх комітетів, банків... Це країна зі своїми законами і своєю філософією. Зі своїми переговорними традиціями.
— Останнього разу переговори відбувалися якраз на день народження Туркменбаші. Якщо не таємниця, що ви йому дарували?
— Думаю, президента Туркменістану важко здивувати якимось дорогим подарунком. Звичайно, ми кожного разу намагаємося його здивувати. Колись, пам'ятаю, я подарував йому «Енциклопедію енергетики». Ми чи не перші у світі видали такий довідник. Поки що тільки перший том, а складатиметься енциклопедія з чотирьох. У цій унікальній книжці можна знайти все — від моменту, коли людина приборкала вогонь, аж до того, коли вона почала використовувати уран. Навіть нефахівцеві буде цікаво почитати, чим українські вітряки відрізняються від відомих голландських, та як людство використовувало і може використовувати енергію сонця, вітру, корисні копалини тощо. Туркменбаші також енергетик, працював на електростанції, і такий символічний подарунок йому дуже сподобався. (Додамо, що такий же подарунок, як у Туркменбаші, тепер мають і журналісти «УМ». — Авт.)
— А це правда, що під час переговорів із Туркменістаном ви привезли туди дитячий ансамбль? І його танці настільки сподобалися Туркменбаші, що Юрій Єхануров навіть пожартував: мовляв, діти своїм виступом зробили більше для газових угод, ніж усі переговорники.
— Було таке. Ці діти — вони гагаузи, нащадки тюркських племен, які прийшли на Південь України ще у 6 столітті. З'явилася така ідея зробити подарунок — виступ ансамблю на 14-ту річницю незалежності Туркменістану. Офіційна делегація на чолі з Прем'єром України і цим ансамблем поїхали вітати. А там, на головній сцені Туркменістану, зібралися всі найкращі творчі колективи: всі в золоті, такі потужні номери, чинний зал. Я думаю, все, пропали (я ж виступи цих дітей не бачив!), хвилювався дуже. Туркменбаші дав особистий дозвіл на виступ, а іноземних колективів виступало небагато. Але заграла бессарабська музика, тюркська, молдовська, і діти так завели публіку! Зал їх не відпускав, аплодував довго. Президент Туркменістану потім подякував, йому дуже сподобалося. Отакий був подарунок...
«У нульовому класі рік вивчав російську мову»
— Ви народилися у болгарському селі. І навіть колись розповідали, що все своє дитинство спілкувалися лише болгарською...
— Так, це правда. У нашому селі й зараз усі говорять болгарською — дідусі, бабусі, батьки, діти. Ми, коли йшли до школи, то не в перший клас, як усі діти, а в такий, нульовий, де нас рік навчали російської мови. І тільки після цього ми пішли в школу. До сьогодні у мене на батьківщині діти розмовляють удома болгарською.
— Село у вас, очевидно, особливе, з унікальними традиціями...
— О! У нас фантастичне село. І школа, система освіти була чудова. У селі діяло 4 оркестри — духовий, народний, естрадний, струнний. Три дитячі бібліотеки. Три! І навіть метеостанція. Із нашого класу, до речі, в якому вчилося 28 осіб, близько 20 мають вищу освіту... Ще в сільському клубі, наприклад, театр був.
— І ви ж, звичайно, брали в ньому участь?
— Де тільки можна було брати участь, я всюди брав (посміхається). Де встигав — там і був активний. Спортом займався.
— Життя села дуже змінилося з тих пір?
— На жаль, ні. Оте, що було побудовано, те і залишилось. Зате втратили багато. Звісно, намагаємось допомагати землякам. Зробили поліклініку в селі. Вона була побудована десь у 30-х роках, а потім у ній був пташник — уявіть, що там діялось! А тепер це, мабуть, найкраща сільська поліклініка в області. Далі, зробили будинок для людей похилого віку. Бо, пам'ятаю, приїхав у райцентр, а головний лікар каже: «Не можу закрити лікарню (там проблеми були), бо є люди, які не мають, де мешкати. Куди їх, на вулицю виселяти?» Разом iз місцевою владою відкрили будинок для людей похилого віку, в якому мешкає 18 самотніх дідусів і бабусь. Для них створено чудові умови, всім потрібним вони забезпечені — телевізором, меблями... Допомагаємо школі. Адже зараз у селах навіть підручників немає! А нам вдалося зробили в школі дуже хорошу бібліотеку. Бо під час поїздок у село намагаємося завжди везти книжки. Ще плануємо подарувати школі піаніно. Уявіть, колись було чотири оркестри, а зараз нічого немає. Але ж діти є діти, вони хочуть займатися музикою, а нема на чому: інструмент стоїть, клавіші позападали...
Також церкву в селі будуємо, яку зруйнували у 1986 році — висадили в повітря. А зараз ми зробили дуже красивий храм святого Дмитрія Солунського.
«Я спробував вино у дуже ранньому дитинстві»
— У вас, відомо, є справжнє захоплення — вино...
— Так. На моїй батьківщині ми з дружиною створили власну невелику виноробню. Адже у цих місцях ще 4 тисячі років тому вирощували виноград і робили вино — і ми хочемо це відродити. У нас є 2,5 гектара виноградників. Минулого року виготовили 25 тонн вина на сучасному обладнанні за унікальними рецептами, авторами яких є ще болгарські колоністи. Хочемо показати, що у нас, в Україні, можна робити ось таке унікальне вино. Його дивилися в лабораторіях Німеччини й кажуть, що це якісне — «чесне» — вино.
— А купити десь вино Івана Плачкова можна?
— Купити поки що не можна — немає ліцензії. Але плануємо її отримати. Поки що даруємо вино друзям. Але згодом, сподіваюся, наше ексклюзивне вино буде і в продажу.
— Виноробству від батьків навчилися?
— У нас там усі вино роблять. Це, щоправда, кустарна технологія. А ми хочемо показати, які чудові напої можна робити на сучасному обладнанні.
— А ви пам'ятаєте, як спробували вино вперше?
— Ой, я не можу цього пам'ятати (посміхається)... Мудрішого продукту людство не придумало: якщо вино чисте, воно не може бути шкідливим. Тому в нас на батьківщині, коли дитина маленька, а мамі потрібно працювати — копати кукурудзу абощо, вона бере малечу, вмочує хлібець у вино й дає дитині замість соски. Дитина посмоктала вино й спить собі, а мама працює. Ось так, думаю, я й спробував вино у дуже ранньому дитинстві (сміється).
Знаєте, вино, я вам скажу, це справжня філософія. Ну от який продукт супродовжує людство найдовше? Вино і хліб. Чому поряд із хлібом вино? Тому що воно фізіологічно підходить людині. Виноград — єдина рослина, яка перетворює сонячну енергію в широку гаму амінокислот, вітамінів, мінеральних речовин. У молодому вині (до 40 днів) є 9 амінокислот, які є тільки в молоці матері. Вино чудово зміцнює імунну систему і лікує від багатьох хвороб. Але не слід забувати про культуру його споживання.
— А пиво п'єте?
— Практично ні. Як і горілку.
«Стара техніка загубиться, якщо її зараз не зберегти»
— Скажіть, а інше захоплення — радіоелектронікою — звідки взялося?
— Я довгий час цікавлюся технікою. Ось у Лондоні є технічний музей — мені там вдалося побувати, він просто фантастичний. У Німеччині дуже багато таких музеїв, там є паровози, машини — різноманітна стародавня та сучасна техніка, всі досягнення технічної думки. А скільки там людей, дітей особливо! Вони з таким захопленням розглядають ці експонати!
Ми знаєте з чого почали? Давно були на території Політехнічного інституту? Паровоз бачили? Так от, цей старий паровоз знайшли на території одного з підприємств «Київенерго» і збиралися порізати на металолом. Мені вже й документи принесли на підпис, мовляв, списати треба. Який, кажу, паровоз? «Та, там такий старий...» — «А навіщо його списувати?» — «Та він не потрібен...» Показуйте, кажу. Ми поїхали на місце, відновили той паровоз, пофарбували і передали в подарунок Політехнічному інституту. Він зараз стоїть там у дворі — красень просто фантастичний! А після цього мені почали дарувати всіляку стару техніку. Вона ж просто загубиться як непотріб, якщо її зараз не зберегти. Ми почали в «Київенерго» збирати такі цікавинки, створили музей, куди потрапили унікальні лічильники — є навіть російський 1914 року виробництва. Ну як його можна викинути на звалище? Так накопичувалися експонати. Ось прийдете до мене наступного разу, покажу вам «КВН» — перший телевізор. Ось такесенький екран, біля нього лінза, яка наповнювалася гліцерином. І вона збільшувала зображення. І цей експонат працює! А пройде ж іще років десять, і нічого цього не буде. Воно все втратиться! Тому я й почав збирати цю колекцію. Знаєте чому вона тут, у мене в кабінеті?
— ???...Щоб люди заходили, дивилися...
— З одного боку — так. У мене багато людей буває. Я їм показую. Дивись, хтось і згадає: «О! А я десь ще таке й таке бачив...» І цей раритет удасться зберегти.
— А як у вас стосунки з сучасною технікою складаються? У вас щось на робочому столі і комп'ютера нема...
— Як нема? (аж підхоплюється). А он, з того боку. (І справді, біля столу міністра помічаємо тоненький екран рiдкокристалічного монітора, якого «в профіль» здалеку не відразу побачиш. — Авт.). Якщо чесно, то з сучасною технікою у мене доволі теплі стосунки (сміється). Я не можу сказати, що вже аж такий хороший користувач комп'ютера, але іншу техніку я освоїв. У мене є будинок, так я там такий сучасний домашній кінотеатр облаштував! І якщо в мене трапляється кілька вільних годин у неділю, то там я дуже люблю відпочивати.
— І що, як правило, дивитеся?
— Ось нещодавно знову з родиною передивилися «Майстра і Маргариту» — я в Москві купив. Там же купив усі фільми Фелліні. «Амаркорд», «Репетиція оркестру», «І корабель пливе»... Усю колекцію! Ще в мене є Антоніоні, Бергман — уся кінокласика.
«Син працює на ТЕЦ із людьми, що колись учили мене»
— Розкажіть про свою родину. Ваша дружина українка?
— Вона одеситка! (усміхається) У неї батько українець, а мама росіянка. Ми разом навчалися в Політехнічному інституті. У неї дві освіти: перша — експлуатація атомних станцій і ядерних установок. А потім вона закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет. Останні 12 років працює у Верховній Раді, зараз завідує секретаріатом Комiтету Верховної Ради з питань європейської інтеграції.
Словом, паралельно займається атомною енергетикою, європейською інтеграцією плюс ще й вином. Бо дуже любить Бессарабію, і з задоволенням опікується тамтешніми справами.
— Вона як енергетик вам іноді дає свої поради?
— Вона довго працювала в Комітеті Верховної Ради з енергетичних питань і добре розуміється на них. Тому я прислухаюсь до її думки. Але не тільки щодо енергетики, а з усіх питань ми даємо один одному поради. І що стосується професійних питань, і непрофесійних... Для нас спільно вирішувати якісь проблеми — так і має бути.
— А ваш син продовжує династію енергетиків?
— Нашому сину Григорію 24 роки, і він також енергетик. Закінчив столичний Політехнічний інститут. Уже більше двох років працює на ТЕЦ-5 обхідником. На цьому він сам наполіг. Вважаю, якщо на електростанції не попрацюєш і не отримаєш цих знань, то справжнім енергетиком стати дуже важко. Я закінчив інститут, приїхав у Київ і теж працював на ТЕЦ-5. Відтоді пройшло 22 роки. Цікаво, що мій син працює із тими ж людьми, що й я колись. Вони мене навчали після інституту, а зараз навчають мого сина. Ось такий збіг. Я дуже радий, що він працює саме з тими людьми.
— А ваш син болгарську знає?
— Знає! (Болгарську вивчила навіть дружина Івана Плачкова — Світлана. — Авт.). Він багато часу провів у мене на батьківщині, тому мову знає добре.
— А вдома якою мовою спілкуєтесь?
— Російською.
— Ви вітали дружину з 8 Березня?
— Ми ставимося до таких свят спокійно. Для нас найбiльшi свята — Новий рік, Великдень, Різдво. Та ще, мабуть, дні народження. Цілком нормально, коли в ці дні ми не даруємо подарунків. Подарунок має йти від душі, треба захотіти подарувати — ось сподобалося щось дуже, ми купуємо і даруємо одне одному. Неправильно прив'язуватися до якихось певних дат. Я можу побачити щось цікаве у відрядженні і везу, щоб порадувати близьких. Ось це справжній сюрприз. А спеціально бігати по магазинах і в лихоманці думати: ой, щось треба подарувати, бо всі дарують...
А в день закоханих, на Валентина, цього року ми були на моїй батьківщині. 14 лютого у нас відзначають свято — Трифонзарізан. Це день, коли уперше в році обрізають виноградну лозу. На свято обирають виноградного царя, одягають йому корону. Треба, щоб ви поїхали, хіба про це розкажеш?
— Судячи з фотографій, ви і були царем?
— (Посміхається). Так, був. І дуже пишаюся, що земляки мене обрали.
ДОВІДКА «УМ»
Плачков Іван Васильович народився 23 листопада 1957 року в селі Криничне Болградського району Одещини. У 1980 році закінчив Одеський політехнічний інститут за спеціальністю: «Атомні електричні станції і установки». Має кваліфікацію інженера-теплоенергетика. Трудову біографію розпочав машиністом-обхiдником на Київській ТЕЦ-5, а згодом став головним інженером цієї ТЕЦ. З 1994 року — головний інженер, згодом виконуючий обов'язки генерального директора ПЕО «Київенерго», а з серпня 1995 року — голова правління «Київенерго». У 1999 році був призначений на посаду міністра палива та енергетики України. В цьому ж році став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. Кандидат технічних наук — 2005 рік. У 2005 році знову призначений на посаду міністра палива та енергетики.
