Код роду і народу

У столиці українського гончарства — селищі Опішні — завершилася щорічна і водночас безпрецедентна за масштабами тритижнева мистецько–просвітницька акція, спрямована на збереження та примноження традицій цього древнього ремесла, пробудження насамперед у молоді інтересу до нього та «супутніх» і нових видів творчості. Проходила вона на базі розташованих тут Національного музею–заповідника українського гончарства, академічного Інституту керамології, Колегіуму мистецтв і Центру розвитку духовної культури. Перші два тижні щоденної копіткої роботи митців і аматорів та практично безперервних виставок, екскурсій, майстер–класів, творчих зустрічей, презентацій організатори іменували передздвижжям, себто своєрідним прологом до вже четвертого Тижня гончарного здвиження. Апофеозом останнього став Національний фестиваль гончарства.

Аркуші, дорожчі за золото

Згаданий фест «виріс» із Дня гончаря, який тут влаштовували раніше. Однак, за словами натхненника й ідеолога акції, директора Інституту керамології, доктора історичних наук Олеся Пошивайла, в рамках лише Дня фундаторам і гостям дійства вже тісно. Надто за умов, коли з минулого року його повноправними учасниками стали ковалі зі своїм «Вакулафестом», кінематографісти й майстри бодіпейнтінгу, себто малюнків на тілі. Цього разу до них приєдналися ще й фотомитці, котрі вперше приїхали до Опішні на пленер «Таїна правічного», та «специ» графіті, для яких також влаштували окремий конкурс. Не кажучи вже про «канонічних» гончарів, вишивальниць та інших народних умільців зі всієї України — вони тут і ярмаркували, і водночас долучалися до осягнення найвищих зразків свого ремесла.

Бо де ж іще, скажімо, побачиш оригінали орнаментів самого Василя Кричевського — видатного художника й архітектора, одного з фундаторів українського національного стилю у професійному мистецтві. Воістину безцінний скарб — 38 ескізів орнаментів славетного митця, створених ним упродовж 1945–1951 років у Франції та Венесуелі, — привіз до Опішні зі США нащадок роду Кричевських Василь Лінде–Дункан. Виставку цих робіт презентували у відновленому недавно приміщенні колишнього Опішнянського гончарного навчально–показового пункту, яке сьогодні називають Будинком Кричевського–Лебіщака. Згадані орнаменти виконані звичайнісінькими олівцями на невеликих аркушах паперу, більшість яких нагадують пожовклі від часу сторінки учнівського зошита. При цьому вони цiнніші за пафосні картини у золотій оправі. Адже у тих орнаментах, що являлися художнику за тисячі кілометрів од рідної землі, він прагнув «розшифрувати» генетичний код українського народу, першовитоки його національної пам’яті й самосвідомості.

Журавлі, які не відлітають

Саме орнаментика Василя Кричевського цього року була визначальною темою конкурсних завдань. Тож, скажімо, у творчому змаганні майстрів графіті перемогла харків’янка Олеся Криволапова, котра відтворила на бетонному паркані фрагмент неймовірно глибокої за змістом «журавлиної сув’язі» Кричевського, що також демонструвалася на згаданій виставці. Журі визнало: ця робота не вписується в канони «класичного» графіті — зате найближче до задуму та проблематики творчості видатного митця, під знаком якого відбувався не лише графіті–фест. Перемогу ж у найпрестижнішому конкурсі «профільних» митців–професіоналів, яким залишився Інтерсимпозіум кераміки, вже не вперше на опішнянській землі здобув львів’янин, уродженець Конотопа Юрій Мусатов. До речі, цього року гран–прі журі вирішило не присуджувати тільки тому, що абсолютна більшість монументальних робіт, створених учасниками цього двотижневого «керамічного пленеру» з семи країн, виявилися над­звичайно глибокими за змістом і довершеними за формою. Не менше, ніж наші співвітчизники, вразили й росіянка Тетяна Карімова, і грузин Гія Міміношвілі, й іспанець Хав’єр Монсалватьє…

Не лише «футбольну» Іспанію в Опішні представляв ще один почесний гість із цієї країни — директор Національного музею кераміки і декоративного мистецтва Gonzales Marti, президент тамтешньої Асоціації керамології Хауме Колль Конеза. Хоча про власне коріння у столиці українського гончарства не забували, звісно, ні на мить. Тож уже знайома читачам «УМ» Стіна гончарної слави України на Будинку Кричевського–Лебіщака цього разу поповнилася ще однією меморіальною дошкою відомому вітчизняному керамологу, музейнику, етнографу й археологу Івану Зарецькому, котрий наприкінці ХІХ століття завідував Опішнянською гончарною майстернею.

Від репрезентованих у Центрі духовної культури робіт, представлених на четверту всеукраїнську виставку–конкурс художньої кераміки, як кажуть, очі розбігалися. Хоча, за зізнаннями фахівців, оригінальних творчих знахідок і справжніх відкриттів на ній було менше, ніж у попередні роки. На думку автора цих рядків, усе ж надміру декоративним чи навіть «аляпуватим» видався і тепер уже традиційний конкурс малюнків на тілі. Принаймні складалося враження, що певна частина його учасників більше дбала не стільки про виразність і смислове наповнення своїх робіт, скільки про те, як «охопити» фарбами якомога більшу площу чоловічих і жіночих тіл. Цей конкурс, як і очікувалося, викликав найбільший ажіотаж серед глядачів. Зрештою, не менше емоцій викликали і презентація сучасного одягу «Мов писанка, ошатно вбрана», і козацькі змагання, і етнодискотека…

Власне, більшість тих, хто «запалював» на цих та багатьох­ інших фестивальних заходах, не приховували: прибули сюди, щоб одержати «віддушину» від патронованих сьогоднішньою владою агресивного українофобства, засилля чужоземної ерзац–культури, несмаку та всуціль комерціалізованого жлобства й водночас «підзарядитися» своїм, рідним, українським. Особливо помітними були згадані «полюси» в тій же Опішні на розважальних майданчиках для дітей. Якщо у фестивальному містечку вони ліпили свої перші вироби з глини, примірялися до гончарного круга, каталися на справжньому кінному возі, малювали, в тому числі й розфарбованими долоньками, складали докупи розбитого опішнянського горщика й керамічні пазли національного орнаменту та намагалися влучити у «пащу» глечика стилізованими варениками, то буквально за якийсь десяток метрів звідси, вздовж центрального парку селища, заїжджі комерсанти переважно «на общєпонятном» запрошували малечу та їхніх батьків на свої традиційні «дуті» гірки й атракціони. Останні називалися також не по–нашому: «Пьяний вєлосіпєд», «Мєткій бросок», «Удачная рибалка» тощо. Ті, хто вважає, що немає різниці в тому, кидати змалку на влучність вареник у розмальований опішнянський глечик чи м’ячик по мішенях, «прикрашених» усілякою заморською чортівнею та напівоголеними цицькатими дівками, нехай не дивується, чому в нас так мало молоді виходить на захист рідної мови і, власне, своєї держави…

ДУМКА З ПРИВОДУ

— Слово «Опішня» вперше почув більше трьох десятиліть тому, коли навчався у тбіліській мистецькій академії, — зазначив у розмові з власкором «УМ» знаний грузинський скульптор і кераміст, учасник Інтерсимпозіуму Гія Міміношвілі. — Пригадую, з яким трепетом і пієтетом вимовляли назву цього українського селища наші викладачі, справедливо вважаючи його одним із «китів» народного мистецтва у тодішньому Союзі. Вважаю, що на таких «китах» тримається воно й зараз. Адже те, що ми побачили тут сьогодні, — то лише верхівка «айсберга», навіть цілої планети, яку всотала у себе ця щедра талантами земля протягом століть. Приїжджаючи сюди пізніше, я ж іще застав місцевих корифеїв гончарства, спостерігав за роботою й тих із них, які вже відійшли у кращі світи. А хіба може не тішити прихід на цей фестиваль живих опішнянських класиків Василя Омеляненка та Михайла Китриша! Доки живуть вони і живе наша пам’ять про всіх, хто плекав славу Опішні, гончарне горно тут, переконаний, не згасне.