Українець Сергій Плохій отримав престижну британську премію за книжку «Чорнобиль: історія трагедії»
«Найбільший грабіж в історії»: рецензія на книжку Шона МакМекіна про пограбування Росії більшовиками
Санкції та оборудки: рецензія на книжу Роберта Сервіса «Шпигуни і комісари: більшовицька Росія і Захід»
Історія, яка повторюється: кола від московських «каменів»
Польсько-українська Атлантида
Як добре ми знаємо історію міста Лева? Міста, яке сторіччями стояло на розламі культур і, можливо, саме завдяки множинності тих культур розквітало? Історію не періоду середньовіччя, не барокову, не історію архітектурних шедеврів — а історію людей, які жили в цьому місті, вчили дітей, будували, молилися у різних церквах і синагогах, відстоювали свої права і ідентичності, воювали між собою і проти зовнішніх ворогів?
Районне краєзнавство
Якось на презентації почув від Андрія Кокотюхи оригінальне визначення: мовляв, ті, хто пише й видає книжки в Україні, — це «люди з особливими потребами». Ще більш справедливим видається таке означення щодо краєзнавців, які роками збирають документи, історії, фотографії, а тоді пишуть і видають книжечки накладом 100—200 примірників, які навіть не потрапляють у книгарні (та й книгарень там часто немає).
Неперекладене (2)*
«Ще до того, як в Англії з’явився перший Архієпископ Кентерберійський... несторіанська церква мала вже митрополитів у Мерві і Гераті (сучасні Туркменістан і Афганістан), її церкви діяли у Шрі-Ланці та в Малабарі. До того, як Добрий Король Вацлав правив християнською Богемією, до того, як Польща стала католицькою, несторіанські престоли Бухари, Самарканда і Патни отримали статус митрополичих.
Неперекладене
«УМ» на своїх сторінках постійно звертається до літератури «нон-фікшн», що значить просто «непридумане». Інколи такі книжки називають «документальними», але таке означення здається неправильним: біографії, мемуари, есе — яскраві представники «нон-фікшн», але вони базуються на фактах, як їх знає чи пам’ятає автор, а не на документах.