Щоразу під Новий рік ми з друзями... Ні, не ходимо в лазню, а дивимося, як це роблять герої комедії Ельдара Рязанова «Іронія долі». І так уже ми звикли до цієї картини, що без неї навіть відмовляємося визнавати факт зміни порядкового номеру поточного року. Але життя не стоїть на місці, тож незабаром традиційне олів'є готуватимемо під дещо іншу історію, з робочою назвою «Іронія долі-2».

«УМ» писала про відкриття «Театріону» наприкінці жовтня. Тетяна Леміш каже, це не тільки театр, а й клуб відпочинку. З гуртками, студіями, салоном і — книгарнею. Її відкривали 17 листопада, спізнилися більшість запрошених. Мабуть, тому що район навколо метро «Мінська» розбудовується. Хто нечасто тут буває, знайде вивіску «Театріон» нескоро. Пізніше письменниця Марина Меднікова зауважить: «Я живу на Оболоні, добре знаю ці місця. А «Театріон» довелось шукати. Мені показали Оболонь, про існування якої я навіть не підозрювала».

Уряд роками «дозріває» до підтримки української літератури за кордоном. І все ніяк... Приватні організації, навіть іноземні представництва, щодо цього набагато активніші. Наприклад, на книжковому ярмарку у Франкфурті вперше з'явилася інформація на сіді-ромі англійською мовою про сучасну українську літературу, вперше видані брошури англійською про українських письменників (їх надрукувало маленьке вінницьке видавництво «Теза»).

Андрій Жолдак звернувся з відкритим листом до Прем'єр-міністра Єханурова та міністра культури Ліхового, в якому запросив високих чиновників на прем'єру україно-німецького проекту «Медея в місті» і запитав, коли можна планувати прем'єру «Ромео і Джульєтти» в Україні. Адже в Харкові влада цю виставу заборонила

Перший крок — теоретичний. Міністерство культури і туризму зібрало в Києві міжнародних фахівців музейної справи. А ті виклали своє бачення, як створити в Україні «Мистецький Арсенал» на території колишнього заводу. Дехто з цієї робочої групи (а до неї входили кращі світові експерти-архітектори, інженери, музейники) вже зараз стверджує, що це буде «наймасштабніше культурне будівництво століття».

На обкладинці своєї книжки він майже Річард Гір. Із беджиком на грудях. Зараз історик нашого кіномистецтва, Любомир Госейко, який народився в сім'ї українських політичних емігрантів у Парижі і все життя прожив у французькій столиці, на Гіра вже не схожий — відростив вуса. І в нього якесь дивне волосся: скрізь чорне, тільки біля лівої скроні — сива пляма. Але щось акторське в гарному сенсі цього слова, легкий пафос, шарм, лоск усе одно є у цьому 54-річному славістові, режисерові, кінознавцеві та рекламістові і т. д., включно з членством у Французькій асоціації дослідження історії кіно та Національній спілці кінематографістів України.

Цей текст з'явився через брудну футболку з написом «Україна молода». Точніше, через те, що її забруднило. Але — по черзі.
Львівський книжковий форум. Хто не був там ні разу, уявіть лабіринти стелажів із великою кількістю книжкових новинок. До кожної треба підійти, помацати, деякі купити. «Після такого книжкового «лапання» — як правило повний наплічник книжок. Цього разу в мене були ще й чорні руки — так, наче ходила ними по підлозі палацу Потоцьких. Бруд я помітила запізно. І встигла випацькати тією фарбою (а це була саме друкарська фарба) свою футболку, носа і навіть протерти нею очі. Як я вимивала їх у готелі «Львів», інша історія. Але після неї мені стало цікаво: чи контролює хтось в Україні поліграфічну якість художньої книжки? Зрештою, чи можна про таку якість говорити взагалі?

Якщо ви запитаєте Руслану, хто автор «Диких танців», то вона — автор слів, музики та аранжування — згадає ще дизайнера костюмів Роксолану Богуцьку та модерн-балет «Життя». Якби не ті маскулінні хлопці, які щойно спустилися з вітряних полонин, прихопивши з собою парочку трембіт та круг бринзи, то низька зростом Руслана на сцені виглядала би зовсім не так розкішно.

Іноді ми знаємо тільки назви балетів та імена артистів, з якими вони співпрацюють чи співпрацювали: «А6» — з Ані Лорак, Павлом Дворським, Гайтаною; дитяча студія «А6» — з Аліною Гросу; модерн-балет «Акверіас» — iз Софією Ротару, Brand club — з Петєю Чорним та Іриною Шинкарук; «Арт-Класік» — з Іриною Білик, Ані Лорак, проектом «Шанс» на «Інтері». Ну і виступ гурту «Гринджоли» на сцені «Євробачення-2005» iз балетом «Соул-Бі» пам'ятають усі. Крім «Гринджол», «Соул-Бі» танцювали з Пономарьовим, Дімою Клімашенком, «ТНМК», Don't Touch, «Талітою Кум» та «Алібі».
Та мало хто здогадується, що виступи з артистами для «балерунів» — тільки масло до хліба, і часто колективи мають, а чи тільки мріють про сольну програму, що вони можуть збирати зали, влаштовуючи двогодинні сольники, що, прилетівши з Берліна й одразу готуючись до виступу в Палаці «Україна», дехто з учасників балетів ще й показує па-де-де діткам у загальноосвітніх школах.

«Там, де зараз Будинок актора в Києві, в 70-ті показували кіно. Якісне, мистецьке, дуже часто — грузинське, — каже на відкритті «Золотої серії грузинського кіно» в кінотеатрі «Баттерфляй Ультрамарин» головний редактор часопису «Кinо-Коло» Володимир Войтенко. —Я тоді приїхав у столицю вчитися на біолога. І саме грузинське кіно, Іоселіані, Данелія, Чіаурелі, Абуладзе, Чхеїдзе зробили так, що я віддав перевагу кінематографу». «Тоді всі захоплювалися грузинським кіно, — додає президент Гільдії кінокритиків України Сергій Тримбач. — Тільки уявіть: у 1973-му я прийшов на ретроспективу грузинського кіно, хотів купити квиток на фільм Абуладзе. А мені кажуть: «Є квитки тільки на три тижні вперед».

Гострі австріяцькі шпилі, вузенькі, мощені бруківкою вулиці, за 30 кілометрів — гори. Чернівці, на відміну від, наприклад, Львова, не нагадують прекрасну мушлю, яку давно залишив молюск. Це місто органічне. Тут і досі живуть гуцули, що спілкуються автентичною мовою, якій хтозна-скільки років. Тут єврей, який хоче тобі продати домашній сир, так щебече — хоч записуй на диктофон. Серед білих будиночків під черепицею можна побачити німецькі червоні капелюшки, почути польську мову, а по хліб місцеві взагалі їздять у Румунію.
9 жовтня Чернівці святкували День мiста. «Їхала вулицями, святковими, одягненими, вимитими. Вперше слухала свій диск. Я... плакала». Марія Миколайчук, народна артистка України, записала в Чернівцях свій другий диск народних пісень «Буковино» (перший називався «Прощаюсь, ангеле, з тобою», 2001, присвячений чоловікові, акторові Івану Миколайчуку).
На презентації в БК творчої молоді «Автограф» у тісняві ще можна було вдихнути, але видихнути — ніяк. Артистка, незважаючи на свої 64, виглядає фантастично. Проте, запевняє «УМ», ніколи не відвідує ні косметичних салонів, ні лікарів-«пластиків». «Моя зовнішність — це стан душі», — запевняє «УМ» Марія Євгенівна, коли ми ховаємося від гамору в кімнату для репетицій, між барабанних установок і гітар.