В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад.

Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука.

22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття.

Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства...

Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада».

Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка.

У Севастополі ще пам'ятають, як на зорі незалежності України сюди — до міста російських моряків — з метою залякування приїздив Степан Хмара на чолі загону бойовиків УНСО. Другий етап української революції переміг у 2004 році, і севастопольці вже було стали в бойову стійку, аби «відбити напад» нового, тепер цілком легітимного представника «націоналістичної влади з Києва». Відтак призначення Президентом Ющенком на цей непростий регіон росіянина, та ще й із прізвищем Іванов (подвiйного тезки мiнiстра оборони Росiї), мабуть, було оптимальним варіантом у сенсі компромісу.
Сергій Іванов — колишній кримський міліціонер — за дві депутатські каденції змінив чимало провладних фракцій, але навесні 2004-го обрав фактично проющенківську групу «Центр» і під час помаранчевої революції голосував в унісон із «Нашою Україною». Виразом обличчя й зачіскою цей невисокий генерал міліції трохи схожий на «бойовика» Брюса Уїлліса, однак у спілкуванні виявляється досить м'якою й обережною людиною. Очевидно, і в керуванні Севастополем також. Такий ось штрих: Сергій Анатолійович запрошує кореспондентів «УМ» у гості — покупатися в морі, доки тепле, але застерігає від уживання в Севастополі української мови — мовляв, не зрозуміють. Що ж, його завдання — не допустити дестабілізації в місті уже не тільки російської слави, на власному прикладі довести, що Віктор Ющенко і взагалі нова влада — не такі страшні, як їх малює російська пропаганда.
Про те, як пану Іванову ведеться у місті базування Чорноморського флоту Росії, про його наміри й успіхи — в ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій». Відбулася наша розмова, до речі, у кулуарах з'їзду «Народного союзу «Наша Україна». Севастопольський голова минулої суботи приїздив до Києва як делегат форуму НСНУ, аби звіритися з «лінією партії».

До «стоденки» нинішньому кримському прем'єру ще далеко — парламент автономії з подання Президента України затвердив його на посадi 20 квітня. Інтрига з призначенням Анатолія Матвієнка зберігалася буквально до останнього моменту. Нагадаю, його попередник Сергій Куніцин написав заяву про відставку лише за годину до відкриття доленосної сесії. Раніше він цього принципово не робив, бо був категорично проти кандидатур своїх імовірних наступників — місцевого «нашоукраїнця»-нардепа Володимира Шкляра, інших бажаючих, ніби демонструючи тим самим офіційному Києву, що Крим — не звичайна область, «що тут не можна одним розчерком пера замінити прем'єра, як «губернатора». Після цього Куніцин таки поступився Матвієнку — лідерові УРП «Собор», який був «прив'язаний» до Києва і мав амбіцію обійняти посаду віце-спікера у парламенті України. Анатолій Сергійович піддався на умовляння глави держави, виходячи із національних інтересів.
Який же в Анатолія Матвієнка інтерес, точніше, необхідність працювати майже в пожежному режимі, обходитися без вихідних, сім'ї? Невже така запущена ситуація на півострові? З відповіді на це запитання розпочалось його інтерв'ю кримського прем'єра «Україні молодій».

Ще два місяці тому мало хто вірив, що новопризначеному голові Одеської облдержадміністрації Василеві Цушку вдасться не лише успішно замінити на цій посаді свого попередника Сергія Гриневецького, а й утвердитися як державному менеджеру, який відкидає «кучмівську» модель управління регіоном, керуючись принципом «підтримати тих, хто цього потребує, і не заважати спроможним самим дати собі раду». Обережно й обачно робив соціаліст Цушко перші кроки на адміністративному поприщі. І лише в середині червня скликав першу прес-конференцію, а днями дав перше інтерв'ю «за себе, Одещину та її перспективи» власкору «України молодої».

— Пане голово, після помаранчевої революції дехто стверджував, що Червоній менше ніж на посаду міністра не погодиться. А на вашому представленні в області Роман Безсмертний процитував вислів древнього китайського мудреця: «Імператор має стати імператором, міністр — міністром, а селянин — селянином...». Ви вважаєте, що в Рівному займаєте саме своє місце?
— Тисячі людей, які 15 років ішли зі мною, вірили мені, були б розчаровані, якби я не очолив обласну адміністрацію, а пішов на посаду міністра внутрішніх справ або голови СБУ. Дійсно, моя рідна Українська народна партія розглядала питання про рекомендацію Президентові щодо мого призначення на одну із цих двох посад. Проте я просив голову партії Юрія Костенка таких пропозицій не давати. Тож у розмові з Президентом Костенко сказав, що хоча УНП і пропонує, але сам Червоній хотів би залишитися на рідній Волині й працювати на благо області. На що Віктор Ющенко сказав: «По Василю — немає питань. Він заслужив». Зрештою, Президент призначив мене на ту посаду, яку потребували, в першу чергу, мої прихильники, тому що завдання моє на Рівненщині — зміцнити місцеву владу патріотичними кадрами. Адже саме тут тривалий час «сидів» Микола Сорока — один із стовпів «кучмізму».