Джеймс Шерр: Енергетика перетворюється на політичну проблему у стосунках Заходу з Росією

      Політичне «жонглювання» енергоресурсами стало надпотужним інструментом впливу Кремля на пострадянському просторі. Найбільше потерпає обділена власними джерелами енергії Грузія, але й Україна опинилася у вкрай незручній ситуації, ходячи по зачарованому енергетичному колу. З одного боку, українська економіка є однією з найенергоємніших в Європі, дорівнюючи за споживанням економіці Німеччини, а з іншого — коефіцієнт корисної дії її замалий, аби самостійно провести грунтовну модернізацію «пожирачів кілокалорій» — потужних металургійних підприємств. Кремль же проводить не лишень жорстку торговельну політику щодо власних енергоресурсів, як з'ясувалося після краківського саміту, головною метою якого було знайти поставників нафти для трубопроводу «Одеса—Броди—Гданськ». Здійснивши в день саміту візит до Астани й Ашгабада і «вибивши» таким чином із краківських учасників президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, Володимир Путін продемонстрував, що Москва не проти побавитися і в енергетичний експансіонізм та блокування чужих проектів, боронячи монопольне становище на паливному ринку та контролюючи «обхідні шляхи».

      Розставити «енергетичні наголоси» «УМ» попросила Джеймса Шерра, політолога, провідного експерта з питань взаємостосунків між Сходом і Заходом Міністерства оборони Великої Британії.

      — Яка зараз роль енергетичного чинника у відносинах між Заходом і Росією?

      — Ця роль величезна і вона зростає. Водночас насамперед через відносини в Росії між державою і ринком енергоресурсів. На жаль, Кремль послуговується власними критеріями і методами для досягнення своїх інтересів у світі. І перед нами стоять два головних виклики. По-перше, зростання дефіциту обсягів російських резервів і доставок енергоресурсів; по-друге, недотримання правил на західному відкритому, ліберальному і конкурентному ринку. Саме тому виникає так багато дисонансів у відносинах Росії iз Заходом, говорячи чіткіше — між ними немає зараз зовсім спільної мови. На додаток, для всіх стало очевидним, що зараз у Росії роблять наголос на пріоритетах геоекономіки, себто на отриманні як фінансових, так і геополітичних прибутків. Зараз в енергетичній галузі так звані економічні і суто політичні чинники стали невіддільними. Вкрай додає незручностей Європі монополістичний підхід найважливіших російських корпорацій, що володіють енергоносіями. Коли Єврокомісія каже про «ринок», вона має на увазі вибір як для покупця, так і для продавця. Але в «Газпромі» під «ринком» розуміють будь-які фінансові відносини, нехай навіть несправедливі чи монополістичні. Коли Єврокомісія каже про «енергетичну безпеку», то має на увазі неупереджену та ефективну систему регулювання, тобто різноманітність джерел, постачальників, маршрутів і методу транспортування. Але Олексій Міллер (керівник «Газпрому». — Ред.) поняття «енергетична безпека» трактує інакше: це коли з єдиного центру здійснюється регулювання режимів при видобутку, транспортуванні, підземному збереженні та збуті. Завдяки цим точкам співставлення ми спостерігаємо тенденцію ворожого сприйняття Росією Європи.

      — Яке місце може посісти Україна в непростих енергетичних відносинах між Європою та Росією?

      — Річ у тім, що Україна має великий потенціал зменшення рівня залежності від російських енергоресурсів. Тому саме Україна могла би допомогти в диверсифікації доставок енергоресурсів завдяки проведенню цілісної та узгодженої політики з Євросоюзом. Але, на біду, політичний чинник досі має винятково визначальне значення в енергетичних питаннях. Це зумовлено впливом потужних політичних і економічних інтересів в Україні — українських і неукраїнських, — що перешкоджає створенню законних і непохитних умов, завдяки яким можна залучити необхідну кількість західних інвестицій. Саме присутність такого впливу перешкоджає розвиткові в Україні нових енергетичних проектів, нових технологій і нових шляхів доставки енергоресурсів. Не менш важливою складовою енергетичної стратегії України мають стати нові технології переробки вугілля і розробка нових родовищ на шельфі Чорного моря. Але хто зараз в Україні, точніше, яка політична сила може забезпечити та гарантувати прозорість процесу приватизації чорноморського шельфу з дотриманням законодавства? Серед першочергових завдань — й енергозберігаючі технології та запобігання так званому «несанкціонованому відбору газу».

      Увесь цей комплекс впливає на геополітичну оцінку привабливості України, визначаючи, зокрема, її реальну готовність інтегруватися з Європейським Союзом. Загалом, вирішення українських енергетичних проблем значною мірою залежить від стратегії ЄС у галузі енергетичної безпеки та від загальної політичної стратегії вашої країни. До нинішньої кризи (в Україні. — Ред.) я був певен, що надання довгострокових перспектив членства в ЄС набагато би полегшило Києву вирішення багатьох подібних дилем. Але на сьогодні я вважаю, що глибина і гострота даної кризи набагато зменшили вплив Заходу.

      — Як ви оцінюєте результати краківського енергетичного саміту й проведення, так би мовити, контрсаміту президентом Росії?

      — Зрозуміло, що збіг у часі цих двох самітів — це вправний політичний крок з боку президента Путіна. Але проведення ним «паралельного саміту» в столицях Середньої Азії лишень підкреслило важливість краківського засідання і правильність обраного транскаспійського напрямку. Зараз у Середній Азії, так само як і в Європі, у Росії є перевага — гнучкий і швидкий підхід. Коротко він формулюється так: наступати, водночас змінюючи напрямок наступу. На стороні Європейського Союзу подібного козиря нема, оскільки досі немає єдності щодо енергетичної політики. Є підписані «сильні» документи, а от втілення їх у життя нема. Тому зараз Назарбаєв і не бачить «згуртованих» альтернатив. Але інше питання, як довго це триватиме. У самій Середній Азії питання внутрішньої і регіональної безпеки посідає першу позицію серед пріоритетів. Інше питання — в який спосіб це забезпечувати? Чи продовжуючи залежність від Росії, чи шляхом диверсифікації партнерів — Китай і Захід? Навіть сам Назарбаєв відчуває, що його нинішня відповідь не є його остаточною.

      — Чи варто покладати надії на проект «Одеса—Броди—Плоцьк—Гданськ», бо гарантії щодо постачання нафти поки що надходять лише з боку Азербайджану?

      — Якщо Казахстан і Туркменістан підтримають створення першого трубопроводу, то створення другого буде набагато вірогіднішим, ніж можливість перспективи модернізації мережі російських трубопроводів. Це пов'язано з тим, що «Газпром» витрачає прибутки поза Євразією. Нові родовища розташовані у регіонах з дуже жорсткими природними умовами і з повністю відсутньою необхідною інфраструктурою. А побудова відповідної інфраструктури вимагає дуже високого рівня технологій і вельми великих фінансів. Міжнародна енергетична агенція оцінила, що для цього необхідно близько 11 мільярдів доларів річних інвестицій до 2015 року. А такими сумами для подібних мегапроектів у Росії не володіє ніхто. І тому в цьому питанні поки що перспективи посередні. До того ж зараз економічні потужності Росії у подібних питаннях дійшли межі. Це стане помітним і відчутним лишень після 2010 року. І після цього чимало експертів прогнозують стрімке падіння, котре може призвести до краху деяких напрямів політики Кремля. Тому Путін так хоче компенсувати фінансові витрати політичним шляхом і коштом європейських споживачів та середньоазійських виробників.