З приходом Геннадія Васильєва у крісло Генерального прокурора «донецькі», які досі суттєво відставали від СДПУ(о) за кількістю «своїх» глав райдержадміністрацій, почали нарощувати адміністративні м'язи завдяки прокурорським кадрам. Свідченням того, що кадрова експансія зі Сходу не обмежиться традиційною ротацією людей на Різницькій і в кількох дрібних областях, став «замах» «донів» на святая святих — Дніпропетровщину. У п'ятницю колегiя Генпрокуратури жорстко розкритикувала й ухвалила рiшення притягти до дисциплiнарної вiдповiдальностi облпрокурора Володимира Шубу, його першого заступника Йожефа Ороса та заступника Володимира Решетiлова. Наступного дня стало відомо, що ввечері після засідання Васильєв таки підписав наказ про звільнення прокурора колись «не першої, але й не другої» області в Україні.

Воно й не дивно, що в країні, де люди, яким усе ще дорогі ідеали цивілізованого суспільства та демократії, кусають лікті з приводу втрати ще кількох її останніх бастіонів, Президент від'їжджає до Баден-Бадена зі спокійним серцем: мовляв, цей рік був чи не найбільш вдалим. Авжеж, ця країна — країна навпаки. Найбільше мешканців тут зосереджено в крайніх хатах, і не підозрюють вони, що крайні садиби горять першими. Ці обивателі дивляться по брехливих телевізорах сюжети про грузинську революцію так само індиферентно, як і, скажімо, про нові тенденції в образотворчому мистецтві австралійських аборигенів. Для цих обивателів існує одна паралель — та, на якій вони живуть, себто більш або менш успішно виживають, решта їм паралельно. Тому й у день початку політичної реформи, прямо пов'язаної з усікновення Конституції на всенародне право обирати Президента, цього самого народу під стінами парламенту — душ від сили двадцять. А в день «парнокопитного» (тобто обома руками) голосування «більшовиків» за перше читання цього закону під вікнами Верховної Ради немає нікого, хто сказав би: «Щось не теє ви, хлопці, робите».