Скромна привабливість буржуазії
— Пане Михайле, українські меценати дають гроші на благочинність і, на відміну від спонсорів, не вимагають сатисфакції у вигляді піару. Для наших людей це якось не характерно, тож серед членів Ліги українських меценатів є «тубільні» українці, чи у вас лише представники діаспори?
— Звісно, є. Наприклад, президент Ліги Володимир Загорій — генеральний директор фармацевтичної фірми «Дарниця». Його на цю посаду рекомендував засновник Ліги Петро Яцик, який вважав, що президент цієї організації повинен бути з України. У нас є й колективні члени: нафтопровід «Дружба», фундація ім. Івана Багряного. Тривалий час членом Ліги була кондитерська фірма «Світоч». Але після того, як її продали фірмі «Нестле», вона автоматично вибула. «Оболонь» часто з нами співпрацює, але «шлюб» ми офіційно ще не оформили.
— Чи входять до Ліги такі відомі українські мільйонери, як Пінчук, Ахметов, Коломойський?
— Ні. У нас зібралися люди вузького кола, які один одного знають, політичні однодумці. Так з самого початку було задумано. Не достатньо тiльки заплатити грошi, щоб стати членом Ліги. Така людина чи організація мусить справді займатися благодійністю. І до того ж — поділяти національні пріоритети.
Сьогодні багато людей стукає до нас. Свого часу ми не прийняли Валерія Бабича, ще багатьох банкірів, бо не знали, хто вони. І тут важливим є ще один момент. Колись в Україну приїздив пан Яцик і казав, що тут гроші нечисті. Тому ми вирішили спочатку приймати лише корпорації, які працюють під пильною увагою податкової, — такі як «Дарниця».
У нас 9 справ лежить на прийом, але під час наступних зборів ми будемо розглядати лише одну — Iвана Суслова з агрокорпорації «Сквира». Колись ми вирішили, що ЛУМ — це закритий клуб, у якому дуже обмежене членство. Зараз в Лізі лише 9 юридичних і фізичних осіб. Але дуже багато хто делегує нам кошти, коли ми починаємо який-небудь проект. Для нас питання грошей чи кількості членів ЛУМ не є першочерговим, адже я знаю, що якщо ми почнемо якийсь великий проект, то кошти зберемо.
— Великі кошти?
— Скажімо, бюджет конкурсу з української мови становить 670 тисяч гривень, то він за місяць у нас є. Абсолютно без напруги, бо кожен із благодійників може перевірити, на що ідуть їхні гроші. У нас все розписано, і до того ж діти, які отримали премії, пишуть листи-подяки своїм спонсорам. Це приємно людям, які колись були змушені виїхати з України. Діти також iз цього мають користь, знайомляться зi своїми благодiйниками.
Ось минулого року Стенлі Патерсон дав на конкурс 120 тисяч доларів. Загалом члени ЛУМ роблять внесок і кажуть, який проект хотіли б підтримати. Крім того, є обов'язкові суми, які наші члени щорічно виплачують на розсуд ЛУМ.
— Мабуть, з вами співпрацюють лише дуже багаті люди.
— Для того, щоб давати гроші, їх треба мати. Так, Яцик — мультимільйонер. Але є у нас геніальна жінка — пані Фішер, яка колись дала 25 тисяч доларів на одну газету. Я віз ті гроші, а Яцик каже: «Це ж для неї дуже значна сума, це їй все одно як мені 500 тисяч доларів пожертвувати. Вона — справжній меценат». Або минулого року до нас прийшов такий собі Олександр Кожурін. Каже: «А можна мені стати меценатом? — Я відповів, що в нього грошей не вистачить. — Та ні, я не такого масштабу, я хочу давати на конкурс». Він на комп'ютерах працює, випускник філософського факультету. Щомісяця дає 200 гривень, і буде вже цього року вручати свою премію.
Держава в ролi рекетира
— Чи бере держава податки з цих благочинних коштів?
— Ви знаєте, тепер уже ні. А під час перших конкурсів з дітей, які отримували премії, здирали податки. Це було протизаконно в усіх розуміннях. Скажімо, пан Х. у Канаді вирішив передати на благочинність в Україну свої чесно зароблені гроші чи пенсію. Він сплатив податки у тій державі. А у нас є міждержавні угоди, згідно з якими слід уникати подвійного оподаткування. Ми писали Президенту Кучмі, Прем'єр-міністрові. Павло Загребельний, Іван Дзюба, Петро Яцків, Борис Патон підписували листи до парламенту. Потім нарешті Кабмін Януковича прийняв рішення вивести з-під оподаткування дитячі премії. Ми просто «дістали» їх, бо тоді на Кабмін було подання віце-прем'єра Табачника і держсекретаря Міністерства освіти Журавського, де рекомендувалося не знімати оподаткування. Мотивація була грандіозна: оскільки Україна має вступати в різні європейські структури, то вона повинна покінчити з різними пільгами. Ця одна деталь показала, яке ставлення в держави до дітей, до майбутнього. Це ж наш інтелект... Обдирали, як рекетири.
Але зараз, слава Богу, цього немає. Тепер усі до нас мостяться. Олександр Мороз встановив свою премію. Ми написали листа до Верховної Ради, хотіли, щоб парламент заснував свою премію — уявляєте, як приємно було б отримати її дітям! Але він особисто встановив зі своїх коштів премію найменшій дівчинці (третiй клас), для її вчительки і для студентки — загальною сумою на 7 тисяч гривень. Шкода, але тоді Мороз навіть не поставив питання про премії на розгляд парламенту...
Конкурс з української мови треба проводити і в парламенті
— Ви проводите масштабний конкурс з української мови на всеукраїнському рівні. Чи мають його переможці пільги при вступі до ВНЗ?
— Так, у нас є хрещеники в цьому. Скажімо, Тетяна Лазаренко, студентка Інституту філології при університеті ім. Шевченка, без іспитів була зарахована, і зараз ми навіть подяки за неї отримали. Діти при вступі пред'являють наші дипломи, бо там же підпис міністра освіти та президента Ліги. Наступного року планують, що всі абітурієнти вступатимуть до вузів лише за тестами, то ми будемо домовлятися. Лише зараз незрозуміло, з ким саме про це домовлятися, невідомо, хто буде міністром освіти та науки. Ситуація така, що протягом існування конкурсу міністри постійно змініюються.
— У вас також, як у випускних тестах, зашифровані прізвища учнів на роботах?
— Звичайно! На обласному рівні є завдання різного плану, в тому числі й усні питання. Адже хтось може гарно підготуватися з української мови на теоретичному рівні, але ніколи нею не розмовляти. Тому передбачено ще й співбесіду, за яку дитина також набуває балів.
А потім зошит iз відповідями шифрують — відривають обкладинку, на якій написано прізвище учня, й пишуть «Квітка», чи «Конвалія», «Горобець». Журі визначає, чиї роботи найкращі, дістає конверт, де написано бали усних бесід цих учасників, і так визначають, яке буде місце. А вже потім відкривають справжні прізвища, бо ми знаємо, що корупційність доходить до безмежжя.
— Конкурс української мови називається міжнародним через те, що в нього є спонсори з інших держав?
— Цей конкурс проводиться не лише в Україні, а й за кордоном. Цього року — аж у 23 країнах. І в Іспанії відбувся, де живуть наші бідні заробітчани. Вони вже центри свої створюють, йде четверта хвиля еміграції. І так само в Греції, Фінляндії. Завдання для дітей з діаспори, звісно, набагато легші, ніж для українських громадян. Подекуди ми навіть просто читців відзначаємо. Цього разу дітям даруємо різні заохочувальні подарунки — вироби народних майстрів. Що саме — ще не вирішили, бо відзначення відбувається пізніше, до Дня незалежності.
— Мимоволі виникає думка, що в нас не діти найбільш неграмотні, а державні чиновники. Чи не зверталися вони до вас, щоб Ліга допомогла їм вивчити українську мову?
— Ви знаєте, мені й академік Яцків, і академік Пиріг казали: слухайте, може б ви провели для парламенту конкурс? Я навіть думав, що гарно було б, аби кожен із 450 народних депутатів встановив для дітей премію, наприклад імені своїх батьків. Ми надсилали їм листи з пропозиціями, але у відповідь — тиша. Раз, вдруге, втретє. За всі рази отримали 4—5 відповідей. Микола Жулинський, скажімо, встановив свою премію.
Премія за історичні книжки
— Які ще проекти, крім конкурсу з української мови, реалізує Ліга?
— У нас дуже багато видавничих проектів, є ціла низка літературних премій — наприклад, імені Бориса Нечерди (для молодих поетів), імені Володимира Свідзинського (за кращу ліричну книжку року), імені Дмитра Нитченка (для пропагандистів української книги), премія імені Олекси Гірника (за оборону української мови, її отримують журналісти та працівники освіти); маємо премію за дитячу літературу імені Близнеця «Звук павутинки». Ще плануємо заснувати премію «Ярославів Вал» — за найпомітнішу книжку року.
Цього року збираємося затвердити літературний конкурс на історичну тематику. Це можуть бути романи, повісті, оповідання, п'єси, драми, але написані українською мовою і з історії України. Преможці отримають не лише грошові премії, а й гонорари. Хотілося б, щоб цей конкурс став масштабнішим за «Коронацію слова». Ми прагнемо залучити до нього молодь, а твори переможців видати величезними тиражами, у нас же є своє видавництво — «Ярославів Вал».
— Наскільки я зрозуміла, до вас часто звертаються з проханням проспонсорувати той чи інший проект. Як ви вирішуєте, кому дати грошей, а кому відмовити?
— Гроші просять щодня. Здебільшого я сам дивлюся, бо знаю, що й до чого. Наприклад, просить хтось гроші на видання свого роману, а я бачу, що він графоманський. То кажу, що в Україні від видання ще однієї посередньої книжки нічого не зміниться, а ми зацікавлені в тому, щоб видавати справді якісні та по-своєму унікальні книжки.
— Вам доводилося спілкуватися з успішними бізнесменами, людьми багатими. Мабуть, складно знайти з ними спільну мову, бо видається, що вони недовірливі, очікують, що в них будуть щось просити?
— Вони справді цінують свій час, але спілкуватися з ними приємно, бо це люди небайдужі до того, що відбувається в Україні. Дехто з них просто дає гроші й не хоче на цьому робити саморекламу, тому й не говорить із пресою. Інші приїздять сюди, самі вручають подарунки, книжки школам. У багатьох цих людей прекрасно розвинута інтуїція. Наприклад, Яцик відразу за якимось своїм критерієм дав оцінку людині, і потім або спілкувався з нею (його друзі з України часто жили в нього дома), або взагалі не хотів витрачати на неї свій час. Одягався він скромно, бо казав, що це людям небагатим треба за допомогою одягу намагатися скласти гарне враження у ресторані чи ще десь, а та людина, яка може купити собі цей ресторан, цього не потребує.
...Я думаю, що ідеї благочинності, меценатства належить майбутнє, бо це стає доброю модою в суспільстві. У Києві кінця XIX — початку XX століття було 17 філантропійних організацій. А ще ж у той час тут жили такі відомі меценати, як Терещенко, Симиренко, Бродський. Це ж для кого як: один знає, що він прожив не безгрішне життя, і меценатство для нього — це так ніби замолити щось колишнє, інший — амбітний хоче слави, почестей. А є просто віддані душею Україні. Так і працюємо.
ДОВІДКА «УМ»
Прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч Михайло Слабошпицький народився 28 липня 1946 року в селі Мар'янівка на Черкащині. Закінчив факультет журналістики Київського університету, працював кореспондентом, був редактором відділу критики «Літературної України», головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон — XX». З 1995 — виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал». Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика. Від 2006 року секретар ради Національної спілки письменників України.
Автор книг «Поет із пекла (Тодось Осьмачка), «З голосу нашої Кліо», «Українські меценати», «Пейзаж для Помаранчевої революції», багатьох дитячих оповідань. Його роман «Марія Башкирцева» виходив у перекладах на французьку та російську мови.
