Сергій Юрський: Я автор глузливий

      Перший Остап Бендер радянського кіно і в житті виявився справжнім філософом. Спостережливим й іронічно глузливим. Він із цікавістю ( і не без тривоги) вивчає особливості нового тисячоліття, переносячи гострі враження на сторінки власних книг. І хоча Сергій Юрський так і не став «графоманом у хорошому сенсі цього слова», півтора десятка його різножанрових творів усе ж з'явилися на світ за порівняно короткий проміжок часу. Харків недавно він теж відвідав у своєму «паралельному» письменницькому амплуа, погодившись стати гостем фестивалю «Світ книги—2007».

Гоголем ти можеш і не бути

      — Сергію Юрійовичу, перші враження від побаченого завжди найточніші. Може, поділитеся?

      — Із задоволенням. Але почну здалеку. Зараз перебуваю у світі Гоголя. Недавно я зробив досить незвичайний жест, який протистоїть сьогоднішнім театральним дослідженням. Класиків і тепер ставлять багато. Але, в основному, пафосом цих постановок є наруга над авторами. Тобто режисерська вигадка перевертає все на світі. Текст перестає бути головним. Важливо те, що вигадав режисер. Від цього п'єси втрачають глибину. Тому я вирішив очистити текст від усього, включаючи зображення, і зробив радіоспектакль «Ревізор», де зіграв усі чоловічі ролі, включаючи масовку. Матусю Ганну Андріївну і донечку Марію Антонівну «озвучили» мої дружина і дочка Наталія Тінякова й Дарина Юрська — актриси Московського художнього театру.

      Це досить довга робота, яка починалася у серпні й лише днями була явлена публіці в нічному клубі «Гоголь». Так от, через день після прем'єри приїжджаю до Харкова і дивовижним чином потрапляю у схожу ситуацію. Мене привозять не абикуди, а на вулицю Гоголя, де селять у готелі «Чичиков». Входжу в номер, і замість «Біблії», яка повинна бути, згідно з правилами сучасних готелів, англійською мовою, знаходжу не що-небудь, а книгу «Мертві душі». Спеціально видану і покладену в кожен номер. Я потрапив у світ, повністю зайнятий цією дивною, геніальною, хворою, неймовірною людиною. Мені це дуже сподобалося.

      — Сергію Юрійовичу, які події примусили вас узятися за перо? Це данина сучасній моді чи, може, бажання сказати щось несказане зі сцени?

      — Аніскільки не вважаю себе реальним письменником. Я все-таки актор. Проте, будучи актором і режисером, усе ж написав і видав 15 книг. Хоча повинен вам сказати: читацька манія явно пішла на спад. Тираж двох моїх перших книг, виданих за радянських часів, у два рази перевищує загальний тираж тринадцяти останніх. Двісті тисяч екземплярів і сто, погодьтеся, — велика різниця, в якій є, правда, свої плюси і мінуси: кількість не завжди переходить у якість. Розмір кількості повинен бути виправданий не тільки успішним розпродажем, а й чимось важливішим. Тому я і відгукнувся на пропозицію харків'ян. Перше знайомство залишило хороше враження. Я бачу книжковий базар просто на вулиці, який цілком зійде за великий книжковий ринок. Скрізь товчуться люди, тут багато продавців і покупців. Усе, що відбувається, діє! Причому з розмахом, за підтримки місцевої влади. Зараз це вкрай рідкісне явище.

      А навіщо я взявся писати? Ви знаєте, ці речі паралельні. Як два різних життя — театральне (воно ж кінематографічне) і літературне. Одне не випліскується в інше. Якщо ви читали або читатимете мої книги, то відмітите, що там нічого не пов'язано з театром. Виняток становлять тільки мемуари, де я просто розповідаю про людей, про своє життя. Все інше — те, що називається вигадкою. Я намагаюся осмислити стояння на цій землі людей мого покоління. Я автор глузливий. А оскiльки моїм ровесникам випало чи то задоволення, чи то неприємність пожити в минулому тисячолітті й брати участь разом з вами у переході до наступного, то спостерігати, повірте, є що. Ми, звиклі до двадцятого століття, як мені здається, дуже сильно б'ємося мордою об стіл двадцять першого. Ці удари можна розглядати як драматичні, трагічні й навіть смертельні. А можна і як комічні. Тобто не набивати шишки там, де слід було б просто остерегтися.

      — А у вас не було спокуси поставити свою творчість на потік? Зараз цим користуються багато сучасних письменників.

      — Не приховаю, траплялося. Один раз. Кілька років тому ми домовилися з видавництвом «Вагріус» вступити в діалог із читачем на сторінках п'яти видань однакового формату і різного жанру. Згідно з підписаною угодою, кожні чотири місяці у мене повинна була з'являтися новинка. І це відбулося. Домовленість я не порушив. Але мені здається, видавництво погано працювало з розповсюдження цих книг. Вони вийшли і пішли, але у свідомості читачів не зібралися в діалог, який варто було б продовжити. І я розлучився з цим, як з минувшиною. Може, колись спробую ще, але вже не писатиму чотири книжки в рік. Тим паче, що на ці гроші просто не можливо прожити. Треба створювати серйозну справу, маючи розкрутку, агента, групу підтримки і все на світі. Але тоді мені доведеться повністю міняти свій стиль життя.

      Багато писати без збитку для якості, займаючись чимось ще, практично неможливо. Якщо ж письменницька праця стає твоєю основною професією, на добрий результат можна цілком розраховувати. Скажімо, наш сучасник Леонід Зорін живе, взагалі не виходячи з дому, і безперервно пише, випускаючи по три романи на рік. А пригадайте Сименона, який видав двісті романів дуже високої якості. Для цього потрібно бути, в хорошому сенсі слова, графоманом. А наші письменники і письменниці, що працюють у детективному жанрі або жанрі популярної літератури? Тут можна тільки руками розвести, як у випадку з цирком із зірками. Якщо людина, яка ніколи не ходила по канату, по ньому йде, значить, чудеса бувають. Те ж можу сказати і про написання двадцяти романів у рік. Це або диво або проводьте слідство.

«Немає театру. Є іноді спектаклі»

      — Телепроект «Цирк iз зiрками», схоже, не викликає у вас особливого захоплення?

      — Ця зоряна лихоманка спочатку була для мене справжнім ударом. Я навіть почав жартувати: танці з зірками, лід із зірками. Якщо так справа далі піде, то дочекаємося літургію із зірками і смугову операцію з ними ж. Але поки я готовий був сміятися, мене зі страшною силою приголомшив саме цирк. Я сам виріс біля манежу і знаю не з чуток — це справа дуже серйозна. По дроті потрібно ходити щодня. Тут упівсили не можна. Під куполом бовтатися — дійсно ризик, а ще і відповідальність колосальна. І той факт, що у зірок вийшло все після двох-трьох місяців тренувань, мене вразив до глибини душі.

      Театр не вимагає від людини дисципліни і жорсткості щодо себе. Тому, пройшовши сувору школу манежу, я вважав себе на сцені винятком. Але коли побачив молодих людей, які від театру, естради, від пісень і чого-небудь такого менш відповідального прийшли в цирк, то відчув якусь розгубленість. Це ще раз доводить нове для мене припущення: XXI століття дає нам абсолютно незрозумілі чудеса.

      — А у вашій основній професії тепер теж дива трапляються?

      — Розмова на цю тему — дуже непроста. Здається, вона або взагалі зникає, або перетворюється на щось нове, невідоме мені і не дуже приємне. Острівці того, що було колись, для мене є утіхою і надією. Те, чим я займаюся — спроба зберегти психологічний театр зі всіма його можливостями викликання сміху, сліз і жаху. Трьох струн, як говорив Пушкін. Мені здається, сама публіка сьогодні вже вимагає інших відчуттів. Наприклад, оцінки в стилі «кльово». Ця оцінка на сьогодні вважається позитивною, але вона не входить в ті три, про які я говорив вище.

      — Люди старшого покоління, чекаючи зустрічі з вами біля входу в галерею «Маестро», говорили про те, що колись спеціально їздили до ленінградського театру БДТ подивитися спектаклі з вашою участю. Чому зараз у нас зникла ця потреба? Змінилися ми, театр або, може, час?

      — Думаю, змінилося все. Такою була особливість того часу. Що стосується БДТ, то він тоді нагадував величезний корабель, що пливе в певному напрямі. У нього була аудиторія, яка невідступно йшла за ним. Не за окремим спектаклем, підкреслюю, а за театром. Зараз такого не існує взагалі. Немає театру. Є іноді вистави. Все перейшло в спокійніші форми, до оцінки «кльово», «прикольний». І хоча люди старшого покоління, на відміну від молоді, таких слів не вживають, але теж схильні до подібного роду заспокійливості. Театр став частиною життя обслуговуючого, а багато що просто пішло в інші місця.

      — В одній із своїх книг ви писали, що «в перевтіленні — специфіці і сенсі акторської майстерності, — закладена можливість людського взаєморозуміння». Що в театрі частіше, ніж у житті, людина здатна пережити чуже, як своє, зовсім особисте. Чи завжди вдавалося вам настільки проникнутися роллю? Чи доводилося вам грати ролі близькі настільки, що вдаватися до таких прийомів не було потреби? І, нарешті, чи переймається такими тонкощами теперішнє покоління акторів?

      — Ознаки персонажа актор шукає в собі обов'язково, тому що в людині закладено все. Питання лише в тому, які точки в собі потрібно розпалити, а які погасити. Я взагалі дуже шаную і поважаю Зігмунда Фрейда, але залишається питання в оцінці його вчення. Він абсолютно має рацiю, коли говорить, що в кожному з нас закладені таємничі страхи і комплекси, які володіють нами все життя. Але, зрозумівши це, виникає питання: «А що, власне, робити далі?» Фрейд переконаний: їх, комплекси, потрібно витягнути назовні і потім задавити. А може, краще процес розгляду залишити Господові. Або, наприклад, давити в собі, не виносячи назовні? Тут би я поставив великий знак питання.

      Що ж до молоді, то я б сказав так. Кількість талантів у російському театрі завжди дуже велика, вона не зменшилася. А ось взаємовідношення з мистецтвом змінилося. У нас головним дійсно було перевтілення. Ти повинен був у кожній своїй ролі перетворюватися на іншу людину. Зараз це взагалі відкинуто. Є самовиявлення, використання режисером даного артиста. Інше завдання абсолютно. Для нас головним був автор. А зараз режисер. Решта — просто технологія.

      Сьогодні час такий, що можна бути актором і при цьому особливо не цікавитися самою професією. Тепер важливий тільки її результат.

      — Так, може в цьому якраз і є головна проблема сучасного кіно?

      — Кіно — взагалі інша професія. Кіно — це, як говорив мій вчитель Макар’єв, промисловість, що користується послугами мистецтва. Я маю на увазі акторське мистецтво. У кіно воно допоміжне. Театр — інша справа. Правда, на нього теж наступають з усіх боків кіно, телебачення, шоу, безперервна музика, диски, програвачі. Вони публіку привчають до зовсім інших ритмів, зовсім до іншого способу сприйняття, без включення власної уяви, де мистецтво споживається, як каша, яку не треба жувати.

      А театр — складніше мистецтво. Воно вимагає віддачі хоч би в тому, що треба вийти на вулицю, купити квиток, треба дочекатися бодай антракту і не можна сказати: «Ой, щось мені набридло, піду поїм — вип'ю, а через півгодини додивлюся». Ось які обов'язки накладає театр на тих, хто прийшов на виставу. Диво в тому, що в театр люди взагалі ще ходять! Я завжди наприкінці з великим задоволенням кланяюся — так дякую тим, хто зберіг інтерес до театрального мистецтва.

      — Сергію Юрійовичу, а як вам вдається визначати тривалість життя того або іншого спектаклю? Говорять, якщо Юрський сказав, що, наприклад, «Ревізор» у театрі зіграють двісті разів, то так воно і буде.

      — У мене є деяка схильність до магії чисел. Коли випускаю прем'єру, то з'являється якесь припущення з приводу її життєстійкості. Дуже часто саме так все і відбувається. Інакше я визнаю або факт нещасної долі, або власну помилку. Насправді це досить цікаво. Свого часу я сказав, що відомі «Стільці» ми зіграємо рівно двісті разів. Саме так і трапилося: двісті плюс один. Останній раз зіграли як спогад на моєму ювілейному вечорі.

«Я хотів би бути веселим»

      — В одному з інтерв'ю ваша дочка назвала вас переконаним песимістом. Це так чи ні. І які відчуття, у такому разі, у вас викликає нова Росія?

      — Я не переконаний песиміст. Навпаки, хотів би бути веселим і життєрадісним. Навряд чи я схожий на людину, що впала у смуток. Але я дійсно з тривогою і без особливих надій дивлюся на глухий кут, в якому опинилася сучасна людина у всіх широтах і довготах нашої земної кулі. Включаючи і мою країну. Я, можливо, просто більше за інших помічаю цю безвихідь. Мені говорять: вихід є. Я все чекаю, що знайдеться, але самостійно створювати ліки від цього не беруся. Вік не дозволяє, та і положення: я не політик і не винахідник. А ось помічати глухі кути, навпаки, вважаю своїм обов'язком. Звідси моя ніяк не сумовитість, а швидше, критичність, деяка глузливість над тими, хто готовий танцювати бразильські карнавали на не бразильських землях.

      — І над чим смієтеся?

      — Над усім.

      — У своїй книзі «Хто тримає паузу» ви приводите таку класифікацію акторів у їхній роботі з роллю: актор-суддя, актор-прокурор, актор-адвокат. А хто ви?

      — Неодмінно адвокат. Така натура.