Рімантас Ендріяйтіс: Друг пізнається у біді, а людина розкривається через баскетбол

      В українській чоловічій баскетбольній суперлізі останніми роками своєрідною модою стало запрошувати тренерів з-за кордону. Деякі з них думають переважно про власну вигоду, а деякі по-справжньому щедро діляться своїми знання і вмінням із баскетболістами, піднімаючи рівень нашого чемпіонату. Одним із таких, безперечно, є литовець Рімантас Ендріяйтіс. Володіючи багатим досвідом гравця й тренера, він підняв скромну команду з Сум до рівня найкращих в Україні. «Сумихімпром» не має великих фінансових можливостей, але може полоскотати нерви й обіграти будь-кого з грандів.

      Пан Ендріяйтіс розповів кореспондентові «УМ» про своєрідність сумської команди і про себе самого. Поговорити було про що, адже Ендріяйтіс, якого в Сумах величають просто й коротко — «тренер», охоче підтримує розмову на будь-які теми — хоч про баскетбол, хоч про стародавність литовської мови, а може розповісти ще кілька дотепних анекдотів про сусідів-естонців чи фінів.

«У Литві вважають, що ця гра найкраще виявляє особисті якості людини»

      — Пане Ендріяйтіс, відомо, що баскетбол у вас на батьківщині — це майже релігія. З чим пов'язана така популярність цього виду спорту в Литві?

      — У нас вважають, що ця гра з дитинства вчить мислити й виявляти свої особисті якості. Як кажуть, що друг пізнається у біді, так само людина розкривається крізь баскетбол. Через це, думаю, він дуже популярний і в Америці, зокрема, у студентському середовищі. В інших видах спорту важко досягти такого швидкого й різнобiчного розвитку.

      — А ви самі одразу обрали для себе баскетбол?

      — Я цікавився різними видами спорту, пробував сили в легкій атлетиці й волейболі. У юнацькі роки навіть одночасно виступав у вищій литовській лізі і у волейбольній, і в баскетбольній командах. Але обрав гру з помаранчевим м'ячем, тому що вона вимагає більших зусиль як фізичних, так і розумових — без хитрощів тут не обійдешся. Переїхавши зі свого рідного міста до Вільнюса в юності, я все своє життя присвятив баскетболу.

      — Які саме риси виявляє людина у баскетбольній грі?

      — У баскетболі можна побачити, чи схильна людина до командних дій або до індивідуальних. Бачиш, допомагає юнак або дівчина іншим у захисті чи ні, проявляє бійцівські якості чи боязливість. Одразу видно й фізичну міць спортсмена. Але, звісно, природні здiбностi можна розвивати, працювати зі штангою, на тренажерах, бігати кроси, виконувати вправи на покращення швидкості — тобто вести роботу в багатьох напрямах.

      — Яким ви були баскетболістом?

      — Сам я на майданчику був темпераментним і злим. Вважаю, під час матчу мусимо налаштовуватися проти опонента, але після фінального свистка слід приймати знову нормальний людський вигляд. Емоції мають залишатися на майданчику.

      — Кого з українських гравців ви для себе виділяли ще під час кар'єри гравця?

      — Я добре пам'ятаю великих Поліводу, Сальникова, Волкова, Ткаченка, Білостінного, Бережного, Хоменка — вони були міцними, стрибучими й швидкими баскетболістами. Тобто володіли якостями, властивими кращим атлетам. І нині Грір чи якийсь інший закордонний гравець мене не дивує, бо на моїх очах росли Сабоніс, Куртінайтіс, Хомічус.

«Литовські зірки пам'ятають, звідки вони походять»

      — Ви доволі рано стали на тренерську стежку. Як це сталося?

      — У 1975 році тренер вільнюської «Статіби» Антанас Паулаускас через хворобу серця змушений був залишити роботу, а своїм наступником побачив мене. Тоді я ще сам грав у чемпіонаті СРСР, але вже пробував тренувати дублерів. Із кадрами у Вільнюсі було сутужно — вся сила тоді концентрувалася в Каунасі навколо «Жальгіріса».

      — І ви одважилися керувати вчорашніми партнерами?

      — Психологічно було важко, але керівництво сказало, що треба попрацювати і з основним складом, а гравці підтримали це рішення. Так я став наймолодшим тренером команди вищої ліги. Знань гравця явно не вистачало для практичного керування командою, не було й диплома вищої школи тренерів. Тож я накупив книжок про теорію баскетболу та почав їх вивчати.

      І через чотири роки ми взяли «бронзу» чемпіонату СРСР, а це визначний здобуток. Адже рівень першості тоді був дуже високим, багато команд фактично були збірними своїх республік. Причому медалі я зі «Статібою» отримав у київському Палаці спорту, так що з Україною в мене пов'язані приємні спогади.

      — З ким із наставників ви працювали у збірній Литви?

      — Найбільше я почерпнув у Стяпаса Бутаутуса, який очолив нашу команду після повернення з Куби, де тренував чоловічу збірну Острова свободи. Він, до речі, розповідав, що Фідель Кастро сам любив грати в баскетбол і змушував це робити своїх чиновників. Сімейну традицію продовжив син Бутаутуса — Рамунас, який також тренував чоловіків Литви й жіночу команду СРСР.

      — Не втомлювалися від роботи?

      — Перерву вирішив зробити аж у 1988 році, коли став директором жіночої команди й певний час навіть не ходив до залу. Але довго відпочивати мені не дав Володимир Родіонов, котрий покликав виводити саратовський «Автодор» до вищої ліги. Зі своїм завданням я впорався, але потім повернувся до Литви, яка в 1990-му отримувала незалежність, тому там було неспокійно, а я переживав за сім'ю.

      Потім я відродив «Статібу», а утримувати клуб на плаву мені допомагав Шарунас Марчульоніс — олімпійський чемпіон, перший громадянин СРСР у клубі НБА «Голден стейт». Він вісім років грав під моїм керівництвом, тому намагався таким чином віддячити. Молодець — не забув, де виріс!

      Пізніше Шарунас створив у Вільнюсі власну школу на 800 дітей, які тренувалися у величезному залі з трьома майданчиками. Причому в цій школі навчали не лише баскетболу, а й англійській мові, етиці, вмінню управлятися з комп'ютером, іншим наукам — тобто повноцінно розвивали особистість. Подібна приватна школа є у Каунасі, там заправляє інший наш легендарний гравець Арвідас Сабоніс.

«Як ми обігрували московський ЦСКА»

      — Але ви знову повернулися до Саратова?

      — Коли Марчульоніс переключився на дитячий спорт, «Статіба» збанкрутувала, а я поїхав працювати у Плунге. І з командою провінційного містечка, де за два роки до цього був лише один світлофор, а біля залу паслися кози, став третім у Литві. А потім у Кубку Європи в 1995 році обіграв московське «Динамо» із Базаревичем і Дайнеко у складі!

      Тоді до мене знову підійшов Родіонов, але вже з амбітнішими планами. Каже, давай здолаємо московський ЦСКА. А це ж одна з найкращих команд Європи... Родіонов, творець переможця Євроліги ФІБА 2005 року пітерського «Динамо», — своєрідна людина, бізнесмен і тренер, але в мене з ним проблем не було. Він казав: «Я тебе поважаю, бо ми обоє такі дурні, що найбільше любимо баскетбол».

      — І як же долали ЦСКА?

      — Велика частка успіху саратовського «Автодору» належить Родіонову — він організував роботу клубу на високому рівні, побудував зал, створив тренувальний табір у лісі біля озера. А я лише тренував тих, кого він привіз до Саратова. Серед них, до речі, були два українці — брати Віктор і Микола Хряпи. Коли Коля вже грав, Вітя ще м'ячі подавав, але саме він пробився згодом у НБА. Гру «Автодору» будували брати Євген і Захар Пашутіни, два мої земляки Ейнікіс і Лукмінас, а також пітерець Андрій Мальцев.

      І мій колектив уперше в російській історії переграв ЦСКА, посівши перше місце в регулярному чемпіонаті, але потім поступився у напруженому фіналі. Мене ж визнали кращим тренером російської суперліги.

      Та з часом у клубу з'явилися фінансові проблеми, а мене знову потягнуло на батьківщину. Я тренував різні команди, підняв 11-й клуб другого дивізіону у вищу лігу Литви, що теж вважаю своїм успіхом. Треба вміти виконувати свою роботу якісно на будь-якому рівні.

«У спорті не завжди перемагає багатший»

      — А яким вітром вас занесло в Україну?

      — Президент «Сумихімпрому» Євген Лапін покликав мене сюди у 2004 році. Захотілося подивитись на український баскетбол. Як грає сумська команда й чого вона хоче, я уявляв із відеозаписів. Ознайомившись із інфраструктурою клубу й містом, погодився працювати тут два роки. Пізніше продовжив угоду ще на рік.

      — Ви пропрацювали з «Сумихімпромом» три роки. Як під вашим керівництвом змінилася команда за цей час?

      — Щоб не бути голослівним, я наведу статистичні дані. Можна сказати, що баскетбол — це математика. Подивившись на показники як гравців, так і цілої команди за кожен із трьох сезонів, неважко зробити висновок, що колектив зробив великий крок уперед за технічними даними.

      — Команда стала найрезультативнішою у суперлізі...

      — Так. У нас чимало гравців мають гарний кидок — брати Кривичі, Шапошников, Пржеорський. Проте частенько команді не вдається стабільно вдало діяти в захисті. А коли не виходить оборона, робимо акцент на атаку, і гра вже йде за принципом «хто кого перекидає».

      Не менш важливим показником для мене є те, що зал Інституту артилерії на 800 глядачів, де ми виступаємо, на більшості матчів уже не може вмістити всіх бажаючих побачити гру на власні очі. Тобто вболівальник нам повірив і йде на команду, а на поганий спектакль глядач не піде. Це при тому, що кожну зустріч транслює місцеве телебачення.

      — Якому баскетболу ви надаєте перевагу?

      — Я будую гру залежно від того, який людський «матеріал» у мене є під рукою. Дивлюся, що вміють робити на майданчику мої баскетболісти. З цього «вінегрету» потрібно виявити найкращі якості й зробити так, щоб хлопці у відведений на майданчику час виявляли саме їх, бо людина не вміє робити все однаково добре. Я створюю команду, намагаючись потроху навчати гравців якихось нових для них премудрощiв.

      У Сумах немає мегазірок, тому ми намагаємося грати в командний баскетбол. На майданчику завжди потрібно допомагати партнерові і в жодному разі не гнатися за особистою статистикою. Коли таке трапляється, я з цим борюся. Але не злюся на хлопця, а переконую його у своїй правоті.

      — Ваша команда суттєво прогресує, але чого їй не вистачає, щоб поборотися за медалі?

      — Щоб підсилювати склад, у клубу повинні бути гарні фінансові можливості. Можна щось зробити і з нинішніми гравцями, і з резервом, але це не так просто. Ми просуваємося вперед, але, можливо, не так швидко, як хочеться вболівальникам. Виходячи на якийсь рівень, це треба закріплювати стабільними виступами. Наразі ж об'єктивно ми поступаємося за комплектацією учасникам півфіналів української суперліги. Хоча потужний склад не завжди гарантує суперникам перемогу — у сезоні ми їх періодично обігрували. Зауважу, що треба відповідно розвивати й інфраструктуру клубу, наприклад створити базу, покращити умови в залі.

      — Бажання виступати у єврокубках у вас не виникало?

      — Якось команда вже пробувала свої сили, непогано виглядала три роки тому у зустрічах із моїм колишнім клубом — саратовським «Автодором». А пізніше жереб визначив нам суперника з Ісландії, і ми вирішили, що недоцільно витрачати великі кошти на такі далекі вояжі.

      — Ударна сила команди — брати Кривичі. Ви могли б назвати їхні сильні й слабкі сторони?

      — Вашу газету читають й інші фахівці, тому я не буду їм допомагати робити аналіз (посміхається). Але головне — у хлопців золоті руки, дуже чутливі для кидків. А ще вони працьовиті, врівноважені люди.

      — Чи є у місті зміна нинішнім гравцям?

      — Два роки тому існувала друга команда «Сумихімпрому», але її розформували. Зараз лише діти та юнаки тренуються у Сумському державному університеті. На жаль, клуб ще не має власного залу, через що чимало перспективних гравців уже поїхали тренуватися до Львова. Військові начебто погоджуються незабаром передати зал «Олімп» клубові, а підприємство «Сумихімпром» уже власними силами могло б його розширити хоча б до 1500 місць.

      — Чи залишитеся ви у Сумах на наступний сезон?

      — У мене є кілька пропозицій з інших клубів, один із них — литовський. Тому треба все зважити, щоб прийняти рішення. Але, скорiше за все, продовжу роботу в Сумах.

«Прогрес чемпіонату України мене дивує»

      — Яка у вас склалася думка про український чемпіонат загалом?

      — Його рівень зростає з кожним сезоном, за останні три роки це особливо помітно. Я навіть дещо здивований цим прогресом. І справа не лише у кваліфікації гравців, а й, наприклад, в організації матчів. Відзначу й підвищення рівня арбітрів та їхньої самоповаги — усе менше трапляється на цьому грунті конфліктів. Думаю, тренери-іноземці теж збагачують український баскетбол своїм досвідом, хоча часом їх поява викликає невдоволення місцевих фанатів. Та й ваші тренери добре навчаються, до своїх знань докладаючи наші ідеї.

      — Із вашим співвітчизником, тренером «Азовмашу» Гірскісом, часто спілкуєтеся?

      — Рімас виступав під моїм керівництвом ще в «Статібі». Він був добрим дисциплінованим гравцем, але має одну проблему — багато курить (посміхається). Ми з ним інколи телефонуємо один одному, щоб поговорити рідною мовою.

      — А українську ви ще не навчилися розуміти?

      — Краще володію російською. Але коли дивлюся телевізор й уважно прислухаюся, то розумію й українську.

«Україна — багата й цікава країна»

      — У Сумах вам не доводиться нудьгувати?

      — На це нема часу. У нас дворазові тренування, між якими вдається лише пообідати й трохи відпочити. Інколи гуляю містом пішки: у старій частині міста, у парках, ходжу на футбол і футзал. Тут гарний стадіон, от тільки немає сильної команди. Моя дружина, коли приїздила в гості, відвідувала місцевий театр.

      Україна — дуже велика країна, на відміну від Литви; я навіть не знав про це, поки сюди не приїхав (посміхається). Ми витрачаємо чимало часу на переїзди, але в цьому є свій плюс — я вивчив географію вашої країни, побувавши у багатьох містах. У вас багата країна, я чимало мандрував світом, але стільки вільної землі ніде не бачив.

      — А ви могли б знайти себе в якійсь іншій сфері діяльності?

      — Я щаслива людина, бо моє хобі збіглося з моєю роботою, тому приводів жалкувати про щось не виникало.

      — Самі продовжуєте дружити зі спортом?

      — Я — активна людина. Коли є час, виступаю за команду ветеранів Литви або Вільнюса. Люблю грати у великий теніс: у Сумах виходжу на корт проти другого тренера команди Віталія Чернія. Почуваюся добре. Не в останню чергу й тому, що вмію тримати себе у руках і маю почуття гумору.

ДОСЬЄ «УМ»

Рімантас Ендріяйтіс

      Головний тренер

БК «Сумихімпром» з 2004 р.

      Народився 14 червня 1944 р. у місті Юрбаркас (Литва).

      Срібний призер чемпіонату СРСР серед юнаків. Майстер спорту СРСР.

      Виступав за «Статібу» (Вільнюс) у чемпіонаті СРСР упродовж дванадцяти років, набирав у середньому по 20 очок за гру. Бронзовий призер чемпіонату СРСР 1979 р.

      Десять років був капітаном «Статіби». Грав також за збірну Литовської РСР.

      Працював головним тренером у клубах «Статіба», «Плунге олімпас», «Алітус», «Автодор» (Саратов, Росія), молодіжній збірній Литви, другим — у збірній Литовської РСР. Срібний призер чемпіонату Росії. Бронзовий призер чемпіонату Литви.

      Заслужений тренер СРСР і Литви.

      Чемпіон Європи 2000 р. серед ветеранів у складі збірної Литви.