Нещодавно до обов'язків теле- та радіоведучого, а також «заводіли» на великих концертних шоу, постійного учасника (тією чи іншою мірою з української сторони) пісенного конкурсу «Євробачення», автора слів до пісень українських виконавців, чоловіка та батька Павла Шилька (DJ Паші) додалася і посада президента Гала Медіа Україна (включає «Гала-радіо», інтернет-портал «Гала.Нет» та телевізійну студію «Гала TV-продакшн»). От і реальний приклад selfmademan. На радіо DJ Паша потрапив випадково. Пригадує, що на студентській вечірці хтось із друзів мимохідь сказав веселому Павлу, мовляв, тобі на радіо треба працювати. А наступного дня на очі випадково потрапило оголошення про вакансії на щойно створеному «Гала-радіо», і через деякий час Павло почав там вести хіт-парад під назвою «Пашина двадцятка», який сьогодні уже називає старожилом ефемок. Потім було ранкове шоу «Давай вставай», курс англійської мови діджея Паші, участь у різноманітних шоу «дорогами країни» та роль імпресаріо великих акцій, включно з київським «Євробаченням». Тепер DJ Паша — це бренд.
«Через кілька років проблем, як наповнити ефір якісною українською музикою, не виникатиме ні в кого»
— У зв'язку з новою посадою з ефіру не зникли?
— Ну «Пашину двадцятку» як вів, так і веду. Їй уже скільки? Майже 10 років. Це найстарша програма в ефірі нашої радіостанції і взагалі в українському FM-діапазоні. Як вдалося втриматися? Думаю, завдяки чіткій збалансованій лінії, стабільності. Слідкували за розвитком міжнародного ринку і намагалися випереджати на півкроку конкурентів. Наприклад, західний підхід спричинив і випуск компактів «Пашина двадцятка. Бест оф». Більше того, ми навіть із «Євростаром» випускали касети такого плану. Такі збірки найкращих пісень із хіт-параду виходили кожні два-три місяці, і пригадую, наприкінці 90-х були бестселерами в мережі магазинів «Євростар». А коли ми тільки починали «Пашину двадцятку», це були просто 20 пісень, розставлені на певні позиції. Потім у міжнародній практиці хіт-парадів звичайні треки почали доповнюватися рубриками, новинами чи сенсаціями, додалися спеціальні типи розіграшів — це все зумовили потреби ринку. Якщо б зараз виходила програма зразка 98-го, її б уже точно зняли з ефіру.
— Який відсоток у ефірі «Гала-радіо» української музики?
— Згідно із законом, який вступив у дію з 1 лютого цього року, рівно 50 відсотків. А більше і не треба. 50 — це вже і так багато. У деяких країнах і 30 передбачено законом, і вже ця цифра є завищеною. До речі, хочу зробити комплімент українському шоу-бізнесу: зараз у нас з'явилося досить якісного продукту, що можна робити повноцінний хіт-парад із 20 композицій. Саме тому влітку ми і започаткували українську версію «Пашиної 20-ки». Тобто ще три-чотири роки тому ситуація була значно гіршою. Зараз, коли ми формуємо плей-листи, знайти якісно записані давніші хіти вітчизняних виконавців, не так уже і важко. Якби ми робили це кілька років тому, саунд-продакшн був би дуже різним, а ці перепади між якісним записом і таким собі в ефір ставити не можна... Думаю, через кілька років проблем із якісними п'ятдесятьма відсотками в ефірі не виникатиме ні в кого.
— Чому, на вашу думку, українські радіостанції нагадують клони, не забезпечуючи і половини існуючого попиту?
— Тому що досі радіо не стало бізнесом в Україні. Подивіться, більшість наших радіостанцій входить до великих холдингів, власникам яких зазвичай радіо як бізнес не потрібне. Але насправді в нас немає не тільки нішевих радіостанцій із вузькою спеціалізацією, а й, якщо зробити аналіз ринку, ще деяких популярних і форматних, які б приносили реальні прибутки.
«Вчора якийсь дивак у яму для Рікі Мартіна впав...»
— Кореспонденти радіо побували на багатьох подіях світового масштабу — від висвітлення олімпіад до концертів «Ролінг Стоунз» чи карнавалу в Ріо-де-Жанейро. Здається, ви — рекордсмен цих подорожей....
— Справді, у мене зараз уже ціла колекція різноманітних бейджиків із подій з усього світу. Був не тільки кореспондентом радіо, а й учасником оргкомітету цих проектів. Перша велика подорож була на Олімпіаду в Атланту в 96-му році. Ми тоді одні з перших організували такий масштабний проект, підключивши до нього спонсорів. У 2000 роцi була ще одна Олімпіада у Сіднеї, за нею — Афіни і Турин. Двічі їздив до Лос-Анджелеса на вручення музичних нагород «Греммі». До речі, там я познайомився з зіркою блюзу B. B. King-ом, і він розповів, що колись грав разом із українськими музикантами у Мемфісі. Просто почув їх у якомусь клубі й, захопившись майстерністю, вийшов на сцену, де разом влаштували джазовий міні-сейшн. За його словами, хоч це і було 10 років тому, їхню вправність він пам'ятає і досі. А іншого разу (усміхається. — Авт.), це було у 2000 році, я прийшов на репетицію церемонії вручення «Греммі», де саме грали Backstreet Boys. Взагалі-то я ніколи не вирізнявся особливою любов'ю до цього бойз-бенду, але побачивши, як вони працюють наживо, вирішив під загальний шумок підійти на сцену і познайомитися. А там монтували такий підйомник для Рікі Мартіна. Під час виконання своєї першої пісні «Марія» він мав з'являтися, повільно виїжджаючи з-під сцени. І от я опиняюся на сцені, щоб познайомитися з Backstreet Boys, режисер у цей момент каже, що репетиція закінчена, і музиканти хто куди, розходяться у всі сторони. Я розумію, що мені теж уже треба зі сцени зникати, при цьому таки заговоривши до когось із учасників гурту, я так ліворуч-праворуч, і... в цю яму. Потім вони мене витягали звідти, так і познайомився... Ще б сантиметрів 15 в інший бік, отримав би серйозну травму, але, на щастя, обійшлося. Тільки наступного дня зустрів знайомого журналіста з Лос-Анджелеса, і він каже: «Слухай, зараз прикол розкажу. Тут вчора якийсь дивак у яму для Рікі Мартіна впав...» (сміється. — Авт.)
— Безперечно вручення «Греммі» — подія світового масштабу. Що вас тоді вразило?
— Одразу звертаєш увагу на організацію — це просто щось неймовірне. Я був шокований, коли спостерігав, як викладаються музиканти на одних тільки репетиціях, як вони слухають кожне слово режисера, забуваючи, що їх звати Стінг чи Мадонна. Пригадую, як Мадонна дві з половиною години на репетиції відпрацьовувала пісню Music. Це було видовищне шоу: спочатку співачці треба було залізти на лімузин, з нього з'їхати на колінах, стрибнути на підлогу, при цьому вже починаючи співати. Словом, тільки з цією частиною вона працювала десь хвилин 30, треба було потрапити в якусь частку секунди. Чи, наприклад, Стінг виконав пісню, дуже добре, все, а режисер каже: «О'кей, але за часом це мало бути три хвилини, а у вас було три і десять секунд, треба ще раз». Чіткості треба було дотримуватися і у рухах: 15 сантиметрів вліво чи вправо, і це уже не те освітлення...
— Пісенний конкурс «Євробачення» в Києві, сценарій для якого ви писали, до цього рівня дотягував?
— Безперечно. Шведи взагалі дуже організована нація. Ми зустрічалися з ними тоді в Києві щодня і, як і вони, після співпраці залишилися задоволеними. Коли Сванте Стокселіус зустрів мене в Афінах, емоційно обняв так зі словами: «Як я скучаю за українським конкурсом, як у вас все було гарно організовано». Греки, мабуть, розслабилися після Олімпіади, яка відбувалася в тому ж комплексі, що й «Євробачення». Чи це може просто лінощі, як от наприклад, у тексті ведучого Сакіса Руваса завдяки чудовим командам Майкрософт Ворд «скопіювати» і «вставити» просто цілими шматками траплявся мій минулорічний «київський текст» — я ж пам'ятаю, що писав.
«Від фіналу і півфіналу «Євробачення» ми з Машею Єфросиніною вирішили отримати задоволення»
— Дехто вважає, що ведучих в Україні взагалі немає — жодної зірки на зразок російських Малахова чи Цекало. Тому вести українські шоу запрошують більшою мірою їх. Що робити українським ведучим?
— Ну, я б не сказав, що у Росії їх аж так багато. Ну, Малахов, Цекало, ну Пельш, можливо, Ургант. Тобто, для такого розвинутого ринку як російський, це не так уже й багато.
— В Україні і того менше — Юрій Горбунов, можливо, Максим Неліпа. Але коли треба було знайти ведучого «Євробачення», то вибирали між DJ Пашею і DJ Пашею...
— Ну, там був особливий момент, що, окрім досвіду ведення таких масштабних акцій, треба було в прямому ефірі розмовляти кількома іноземними. Тобто, хтось розмовляв англійською, і вів великі концерти, а не мав досвіду роботи у прямому ефірі. А ви знаєте, як це: от на репетиціях всі ці виконавці виступали без збоїв, як по маслу, а тільки пряма трансляція — все, 250 мільйонів зараз на мене дивиться... На цих бідних учасників вже тільки дивитися було страшно. Так мандраж оцей і в нас був, звичайно.
— Перед початком фіналу «Євробачення» я потрапила за лаштунки у Палаці спорту. Довкола вас із Машею від адреналіну навіть повітря було наелектризоване, ви тримали її за обидві руки і дивлячись в очі, у чомусь переконували. Що ви говорили їй тоді?
— Я їй тоді казав: «Машо, всього лише три години, і все скінчиться...» Ми вирішили перевести цей мандраж в емоцію і отримати від тих двох вечорів задоволення. А по-іншому і не можна було: готувалися дуже довго, були проблеми, хтось чомусь тривалий час не сприймав кандидатуру Єфросиніної у ролі ведучої, а я ще й зi сценарієм працював... Сванте Стокселіус, до речі, зрадів, коли дізнався, що ми будемо вести, сказав, що за цей пункт програми вже не хвилюється. І організацію всього, що стосувалося ведучих, взяла на себе Маша, підібрала нам одяг. У мене і на фінал, і на півфінал були костюми від Пола Зельєрі, а Маша одягла у півфіналі два плаття від Вікторії Гресь, а два у фіналі — від Сергія Єрмакова.
— Цього року в Гельсінкі збираєтесь?
— Не впевнений. Зрештою, було б непогано — це стало б такою гарною традицією, адже я ще з 2003 року, коли Україна вперше брала участь у «Євробаченні», певним чином був дотичним до конкурсу. Того року коментував із Риги та допомагав із вибором пісні Олександру Пономарьову. У 2004-му оголошував результати українського голосування. У 2006-му теж коментував і написав слова конкурсної пісні Show me your love Тіни Кароль.
— Минулі роки ви брали участь і в національному відборі, наприклад, під час прямого ефіру у НТКУ разом із багатьма іншими відсилали СМС-ки на користь Ані Лорак, минулого року — за Тіну Кароль. Чи є у вас фаворити з-поміж цьогорічних 8-ми претендентів, і чи будете голосувати під час прямого ефіру?
— Як на мене, серед цьогорічних учасників є дві непогані кандидатури: Вєрка Сердючка і Віталій Козловський. У випадку з ним — залежно від пісні, тому що для аудиторії цього конкурсу кандидати з гарненьким обличчям є потенційними (iнтерв’ю записували до вiдмови Козловського вiд участi у вiдборi на «Євробачення—2007». — Авт.). А Сердючка теж хороша кандидатура, адже для неї музика — це передусім шоу, себто формат «Євробачення». Ви ж подивіться: ще у Києві загальний рівень пісень був помітно кращим за афінський, а тепер цей конкурс навіть важко назвати пісенним. І виграє тут якась комбінаторність. Може, буде сонячний день, і всім захочеться шоу, а може, травень видасться дощовим, у людей буде меланхолійний настрій, і вони надаватимуть перевагу баладам. До речі, не варто забувати про чи не найважливіший фактор — промоцію учасника країни. Якщо проаналізувати результати афінського конкурсу, то перші шість позицій мали промо-тури в багатьох країнах. А на сьомому була вже наша Тіна, яка з турами просто не встигла.
Тобто голосувати планую, але спочатку подивлюсь на виступи всіх українських учасників.
— Досвід ведучого «Євробачення» був найцікавішим у професійному житті, а в особистому найяскравішими моментами ви називаєте одруження та народження дитини...
— Так, але якщо я — людина публічна, то моя сім'я — ні. Дружина ніде не працює, а допомагає мені та виховує доньку. Як її звати? Хіба це важливо?
