Януш Куртика, президент польського Інституту національної пам'яті:

      Польський інститут національної пам'яті (ІНП) досі лишається недосягненним взірцем для України. У нас створено формальну інституцію з подібним лейблом, але з порожнім змістом — є директор, Ігор Юхновський, але звикло бракує найважливішого — фахівців та грошей, немає навіть відповідного приміщення. Знову українська гора породила мишу. А боротьба між групами просовєтських і націоналістичних істориків за важелі впливу виглядає кумедною порівняно з опором «старих» структур, спрямованих винятково на відмивання бюджетних «цвинтарних» коштів.

      Польща вже кілька років тому передала всі архіви комуністичних спецслужб до ІНП та ухвалила закон, який дозволяє безперешкодно оприлюднювати інформацію на всіх державних чиновників, якщо вони «стукали» «по молодості». Ось уже рік, як ІНП має нового президента — Януша Куртику, котрий заповзявся реформувати цю структуру і прискорити процеси оприлюднення «секретів», нагромаджених комуністичними спецслужбами. Януш Куртика в інтерв'ю «УМ» роз'яснив особливості нової ситуації у цiй царинi.

      — Ви, як новий керівник Інституту національної пам'яті, запровадили «новий політичний уклад» в ІНП. Якими є ці нові акценти?

      — Я очолив Інститут на початку січня 2006 року. Це лише збіглося з оголошенням результатів виборів у Польщі, але це не можна назвати новою політичною системою, позаяк лишень змінився уряд. Я ставив перед собою такі цілі: упорядкувати внутрішню структуру, динамізувати діяльність ІНП і створити такий зовнішній візерунок Інституту, аби його статутні цілі та їх реалізація збігалися з суспільним сприйняттям. Себто аби суспільство не сприймало наш інститут винятково у зв'язку з оприлюдненням архівних документів, що стосуються того чи іншого сучасного політика, але водночас як інституцію, що активно займається науковими дослідженнями, пропагує результати цих досліджень, веде освітню роботу, а також упорядковує, вивчає і готує для доступу архіви комуністичних спецслужб.

      Наш інститут було створено у 2000 році, за цей час його співробітники перебрали понад 80 кілометрів актів, створених органами безпеки ПНР. І ми дуже інтенсивно вивчаємо ці документи. Наш науково-освітній відділ вивчає явища, політичні й суспільні події та механізми часів ІІ Світової війни і комуністичної диктатури. Нам дуже важливо, щоб суспільство знало, якi Інститут займається і цими речами, а не суто архівними досьє на теперішніх політиків.

      — Як складається ситуація з новим люстраційним законом, адже він передбачає оприлюднення архівної документації на публічних осіб?

      — Інститут національної пам'яті, згідно з нинішнім законодавством, не є люстраційною інституцією, а президент Польщі підписав новий закон про доступ і оприлюднення документів з архівів комуністичної служби безпеки. Відтак ліквідації підлягатиме нинішній люстраційний механізм, замість нього буде запроваджено приписи щодо осіб, котрі нестимуть іншу форму відповідальності. Цей закон набере чинності 1 березня. Доступ до архівів і без цього був простий для дослідників, проте особливості нового закону в тому, що він допускає до архівів журналістів і робить доступними архівні матеріали, якi стосуються публічних осіб. Тож кожна особа матиме завдяки цьому закону доступ до матеріалів, зібраних на неї особисто.

      — Після того як в Україні бодай формально оголосили про створення Інституту національної пам'яті, ви стали активніше співпрацювати з Києвом? Який інтерес ІНП в Україні?

      — Мені здається, що з 2006 року ми почали співпрацювати інтенсивніше. Разом з архівом Служби безпеки України Інститут національної пам'яті видає документи, присвячені спільній історії. Цих великих томів виявилося багато, а останньою вийшла книга документів, присвячених акції «Вісла», в червні цього року в Києві відбулася її презентація. Спільно з керівництвом Служби безпеки України ми плануємо видання щонайменше ще десяти томів, і загальнотеоретичний план уже підготовлений. Зокрема, це будуть книжки, присвячені репресіям проти греко-католицької і католицької церков у Польщі і на совєтській Україні, архівні томи, присвячені боротьбі з польським незалежницьким партизанським рухом на Львівщині та у Східній Галичині в 1944—46 роках, це будуть документи, присвячені провокаційній діяльності НКВД і польської «безпеки», скерованої проти українського повстанського руху тощо. Є чимало гострих і цікавих тем до дослідження. Наш Інститут зав'язав контакти з Українським католицьким університетом у Львові, і відтак наше бюро публічної освіти готує спільну наукову програму, присвячену спільному вивченню історії католицької і греко-католицької церков. Ми плануємо також приступити до вивчення польсько-українських відносин у 1939—47 рокiв. Це була драматична і кривава історія, ключові моменти якої — масові вбивства поляків на Волині й на Львівщині, скоєні Українською Повстанською армією. У світлі останніх досліджень можна стверджувати, що було замордовано щонайменше сто тисяч мирних осіб. З іншого боку, ми розширимо поле дослідження і на репресії проти українців, насамперед це стосуватиметься двох виселень, зокрема на совєтську Україну з перемишльської і саноцької земель, і виселення решти українців на землі північної і західної Польщі, що має назву «Акція «Вісла».

      Ми стоїмо на позиціях, що є величезна близькість, яка єднає наші народи, водночас існує стратегічний спільний інтерес між польською й українською державами. Аби тривала добра співпраця, ми повинні спокійно вивчати те, що було у минулому, бо приязнь та істинно добрі відносини можна будувати для майбутнього лише в оперті на правду. Відомо, що було багато зла, і ми повинні це показувати, аби воно не тяжіло над сьогоденням. Зараз плануємо започаткувати контакти ще з двома інституціями, зокрема ми провели зустріч із керівництвом Інституту історії Національної академії наук України та Педагогічного університету в Кам'янці-Подільському і сподіваємось на плідну співпрацю. І, зрештою, ми зустрілися з академіком Юхновським, шефом українського Інституту національної пам'яті. Можу лишень сказати, що якщо пан професор волітиме, то польський Інститут національної пам'яті надаватиме необхідну експертну допомогу. Ми відкриті до співпраці й готові поділитися нашим досвідом і запрошуємо пана Юхновського до Польщі.

      — На вашу думку, настільки потрібна декомунізація?

      — Одним із завдань прокурорського відділу є розслідування комуністичних і нацистських злочинів. Найбільше розслідувань припадають на 1944—56 роки, тобто на той період, коли Совєтський Союз спільно з польськими комуністами довів до захоплення Польщі. Але слідства тривають і щодо злочинів пізнішого часу. Наприклад, прокурори ІНП провадять слідства щодо «авторів» військового стану, запровадженого 13 грудня 1981 року. Побачимо, який буде фінал, але ці розслідування ведуться, справді, дуже інтенсивно.

      — Наступного року — сумні роковини депортації українського населення — акції «Вісла». ІНП ініцiюватиме якісь заходи з цього приводу?

      — Так, ми готуємо велику книжку з робочою назвою «Поляки і українці у 1939—47 рр.» і плануємо провести низку конференцій та інших заходів, адже варто пам'ятати, що наш Інститут не формує політику держави.

      — Символічна пам'ять залишається найбільш дражливим моментом у відносинах між народами, і цьому прикладом є відносини Польщі з Німеччиною, та, зрештою, є гострі моменти і у відносинах з Україною...

      — Взаємовідносини можна будувати лише і виключно на правді. Вважаю, що зараз ми перебуваємо у такій фазі розвитку стосунків з Україною, що правда їм ніяким чином не стане на перешкоді. Але ми маємо пам'ятати про одне: внутрішній пошук правди, внутрішній розрахунок з тим, що було поганого і темного у минулому, зобов'язує обидві сторони. Поляки мають так «перетравити» зло, заподіяне українцям, щоб українці це сприйняли. Але, зі свого боку, й українці також повинні «перетравити» зло, заподіяне полякам. І поляки українців до цього не повинні намовляти. Це внутрішньопольська проблема і внутрішньо українська. Лишень по реалізації такого процесу можна сказати, що історія вже не роздiляє нас. Але заспокоює наша теперішність, зокрема цілком надзвичайним досвідом стала українська Помаранчева революція, у котру поляки ангажувалися масово і спонтанно, ніким не змушувані. Люди не лише їхали в Україну, аби задекларувати підтримку, але і в самій Польщі влаштовували масові демонстрації. Мені видається, що поляки в часи Помаранчевої революції побачили в українцях самих себе. І це колосальна річ.

      — У нас зараз піднiмається питання щодо спільного написання підручників з історії українськими та російськими фахівцями. Це такий своєрідний компроміс «дружбі народів». А на вашу думку, чи мусить держава, виробити свою точку зору на власну історію, створити, так би мовити, генеральну доктрину власної історії? Чи взагалі держава повинна провадити «історичну політику»?

      — Інститут національної пам'яті у Польщі не творить історичної політики. Нашим завданням є проведення наукових досліджень згідно з усіма стандартами, що існують у науці, впорядкування архівних матеріалів, передача їх та доступ до них. Натомість історичну політику проводить держава. Зрозуміло, якщо хоче. На мою думку, в нинішній Європі практично кожна держава провадить ту чи iншу «історичну політику», але це не є безпосереднім «завданням» інституцій, подібних на нашу. Майстром ведення «історичної політики» є Німеччина, а творення власної візії історії є невід'ємною частиною німецької політики починаючи з ХІХ століття. Водночас риси цього можна віднайти і у французькій чи британській політиці. Природно, що історія може використовуватися у проведенні культурної чи навіть загалом зовнішньої політики держави. Тож навіть не повинно звучати питання «чи потрібна історична політика», лишень — «якою вона є у тій чи іншій країні, і яку має специфіку».

      Як громадянин Польщі можу сказати, що для наших народів оптимальним було б опертя на спільне минуле, адже всі ми в той чи інший спосіб є спадкоємцями першої Речі Посполитої — держави, створеної декількома народами, а не лише поляками, у котрій співіснували між собою різні народи і різні релігії. Ця держава розпалася у XVIII столітті, а почався той процес від повстання Богдана Хмельницького. Це об'єктивна історична реальність, але навіть повстання Хмельницького було подією, що мала контекст Речі Посполитої, позаяк відбулося в її культурних межах. Не йдеться про політику, натомість політичні плани і стратегії, ба навіть культурна суть Гетьманської держави, заснованої Хмельницьким, пов'язувала її радше з культурним спадком Речі Посполитої, а не зі сходом. Навіть зараз цей спадок, хоча часто і неусвідомлюваний, присутній. Досконало відомо, що українці, білоруси і литовці подекуди до ХІХ століття спиралися на правові моделі, створені в часи Речі Посполитої. Наголошу: не йдеться про мову, а про модель. На цьому просторі були структури мислення інтелігенції, котрі відрізняли її від того, що надходило з Московії. І навіть марення про свободу, наприклад українців, також містилися у цій культурній моделі. А автор українського Гімну «Ще не вмерла Україна» Михайло Вербицький спочиває на цвинтарі біля Перемишля.

      — Очевидно некоректне питання, але... ваші найперші кроки, якби ви стали директором українського Інституту національної пам'яті?

      — Я волів би не відповідати напряму, не бажаючи нав'язувати жодних порад у внутрішньоукраїнських справах. Але з досвіду польського ІНП випливає, що фундаментальним моментом є передача архівів спецслужб. Без цього наш інститут ніколи б не посів позиції організації, що творить внутрішньодержавний устрій. З'ясувалося, що ІНП виявився вкрай необхідним польському державному механізму. Наш досвід однозначний: ключовим є перехід архівних документів держбезпеки до Інституту національної пам'яті, а другий за важливістю момент — бюро громадської освіти і наукових досліджень. У нашому інституті це бюро дуже гнучке й об'єднує людей з різним поглядами, а фундаментальним елементом для відбору кадрів є фаховий рівень. Водночас характерним для нашого бюро громадської освіти є світоглядна різнорідність. Цей механізм виправдовує себе за умов продуманої інфраструктури тощо. Але найважливішим, принаймні у Польщі, виявилась передача архівів і створення відлагодженого механізму відділу громадської освіти.