Розвінчування літературної імперськості

      Ця книжка, видрукувана нещодавно видавництвом Соломії Павличко «Основи», мала б стати настільною для нас. Особливо в час, коли деякі ревнителі бідкаються, що російська література не має належного місця в українських школах. Американка польського походження Ева М. Томпсон у дослідженні «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» дає нам приклад, як адекватно читати цю літературу. Так, велику і талановиту, але отруєну імперським духом.

      Це книжка-виклик, бо й досі світова думка перебуває в певному гіпнозі, коли йдеться про російську культуру загалом і літературу зокрема. Ева Томпсон аргументовано показала, як імперський дискурс «озвучується» на письмі. Іноді собі не ймеш віри: читала ці тексти колись — і не відчувала того духу! Сліпота? Глухота? Майстерно втілені словесні технології. Таке собі «зомбування». Бо не було в мене раніше інструментарію, який називається деконструкція. Цей інструментарій «в дії» — від професора-дослідника славістичних студій університету Райс (США). Твори Пушкіна, Достоєвського, Лермонтова, Толстого, Солженіцина, Распутіна та інших лiтераторiв американська дослідниця ніжно так «розтинає». В анамнезі — російський імперіалізм, утілений у талановитому слові. Мов локшина, почеплена на читацькі вуха не одного покоління.

      Еві Томпсон доводиться розтлумачувати для західного читача «перверсії» слова Русь. Вона стверджує, що це — «найбільша містифікація європейської історії». Вкрадена московитами назва зовсім іншої країни. Плутанина відтак триває досі.

      Аналіз конкретних текстів — «знімання покровів», які оголюють імперську суть великоросів-письменників. Учена показує, чому жителі Кавказу у творах Пушкіна та Лермонтова — або безмовні, або злочинці. Пояснює, звідки гнівний тон Пушкіна у віршах «Наклепникам Росії» та «Бородінська річниця». Чому «Війна і мир» Толстого — основоположний міф російської національної ідентичності. Найсправжнісінький імперський роман.

      Так само переконливо Ева Томпсон деконструює бачення росіянами-письменниками Середньої Азії. І робить висновoк: «Російська інтелектуальна еліта допомагала правлячому класові». «Імперська мрія у пізній радянський період» — із тією самою міткою на лобі. Риторика влади, монолог сили триває досі. У підручниках з історії, літературознавчих дослідженняx — закріплення імперської ідентичності. Замість того, аби витворювати постімперську самототожність. Однак міф «культуртрегерів» та «цивілізаторів» тріщить по швах. У США та Західній Європі стрімко згортаються програми вивчення російської мови та літератури. Була така казка, пригадуєте, про діда та золоту рибку? «Старуха — у разбітого корита»... А велика колись — імперська-бо! — культура все більше мавпує американську масову. Хоч нібито Росія недолюблює Америку.

      Чому, коли розбалакують про «братів-слов'ян», мені не йде з думки біблійна притча про Авеля та Каїна? Давно зрозуміла, чого під час так званих всесоюзних поетичних фестивалів молоді литовці та грузини гуртувалися з українцями, уникаючи обіймів «старших братів». Зрозуміла, чому ніколи не відчувала, що представники нещасного «старшого народу» аж ніякі не брати — ні за духом, ні по крові.

      Насамкінець — цитати з російського письменника Алєксєя Толстого (Повести и рассказы в двух томах. Т. 2, Ленинград, «Худ. лит», 1972, стор. 123; 143): «Ненавижу, о, ненавижу рассейское исступленное сладострастие: бить себя в расхлыстанную грудь, выворачивать срам, вопить кликушеским голосом... «Гляди, православные, вот весь я — сырой, срамной. Плюй мне в харю, бей по глазам, по сраму!.. О, харя губастая, хитрые, исступленные глазки... Всего ей мало, — чавкает в грязи, в кровище, не сыта, и — вот последняя сладость: повалиться в пыль, расхлыстаться на перекрестке, завопить: «Каюсь!..» Тьфу!»

      «Не будет на земле покоя, покуда, как чертополох, не выдернут с корнем русскую заразу: бред, мечту, высокомерие, непомерность. Особую конференцию нужно создать для уничтожения русской литературы, музыки, — запретить самый язык русский».

      Звісно, це слова негативного героя...

Людмила ТАРАН,

 журналістка, письменниця.