Монпансьє для Путіна

      Одноденний візит Володимира Путіна до Києва може пройти «коротко, сильно і страшно». Саме зараз для України — найгірший час для того, щоб приймати такого президента такої Росії. Україна слабка, тому що розхристана внутрішніми конфліктами і невизначеностями між центрами влади. Ще один чинник для її кволості — ритуальне «членовредительство», свідома маргіналізація міністра Бориса Тарасюка як чиновника-символа європрагнень України. Тарасюка один раз уже знімали з посади глави зовнішньополітичного відомства на догоду Москві — у вересні 2000 року. Не хотілося б аж надто демонізувати позавчорашню штовханину депутатів-«регіоналів» біля тіла шефа МЗС на підступах до зали урядових засідань, проте факт підказує, що навряд чи за два дні, обтрусивши пошарпаний піджак і надівши посмішку, міністр закордонних справ виглядатиме поважно в очах високих зарубіжних гостей.

      Отже, з точки зору інтересів держави Україна — це найгірші дні для візиту Путіна. Іншого часу не те що не випадало — від нього відмовлялася російська сторона під усілякими благозвучними та не вельми протокольними приводами. Візит російського очільника до Києва переносився ще з весни щонайменше двічі. А останні відвідини міста на Дніпрі датуються 19 березня 2005 року. Тоді Володимир Путін уперше від приходу «помаранчевої» влади побував у Києві. Його обличчя час від часу перерізала гримаса, наче він надкусив лимон чи випив риб'ячого жиру натщесерце. Словом, у березні-2005 Володимир Володимирович виглядав менш упевненим порівняно з попереднім своїм марш-кидком на Київ, у листопаді-2004, коли Віктор Янукович хрумав монпансьє на трибуні і пробував частувати ними Путіна. На прес-конференції в березні-2005 Путін виглядав не виграшно на тлі Ющенка. І взагалі програшно на тлі Тимошенко в спідниці, яка ледь досягала протокольної довжини. Кадри фотохроніки залишили на згадку від тієї зустрічі примарну, мов у підстаркуватого Казанови, посмішку російського «папи» — він танув, як пломбір, і намагався не зиркати на колінця Ю.В.Т.

      Сьогодні — будь ласка — забудьте про всі ці сантименти і короткотермінові перемоги. Юлію Тимошенко проігноровано зовсім, попри те, що ніжки у неї ніяк не погіршали, а статус теж дозволяє хотіти побачення — вона лідер найбільшої опозиційної фракції у парламенті. Зустріч iз Віктором Ющенком спершу тет-а-тет, а потім за участі урядовців пройде не в п'янкій ейфорії від помаранчевого соку, вичавленого у 2005-му з великої перемоги на Майдані. До речі, це буде лише перше засідання міждержавної Комісії Ющенко—Путін, про створення якої обидва президенти оголосили 19 березня 2005 року! Така «частота» засідань комісії свідчить про те, що двоє «стратегічних партнерів» не так прагнули вирішувати важкі питання в українсько-російських відносинах, як їх накопичувати. 

      Що накопичилося? Проблеми нагальні і проблеми дражливо-символічні, ті, на прикладі яких можна спостерігати, як Україна намагається ідентифікуватися і підкреслити свою незалежність, а Росія — залишитися колонізатором. Решта — торгово-економічні справи, що здебільшого піддаються вирішенню за переговорним столом, якщо, звісно, було б бажання вирішувати, а не рубати (як, скажімо, поставки українського м'яса в РФ).

      Перша група — це проблеми поставок газу, умови перебування Чорноморського флоту в Криму, демаркація та делімітація кордону, вихід росіян зі спільного проекту зі створення Ан-70, можлива реанімація ідеї про створення консорціуму з управління газотранспортною системою України, участь у Єдиному економічному просторі.  Друга група — шлях України до НАТО, визнання Голодомору 1932-33 років як геноциду українського народу, російська мова в Україні, статус ветеранів УПА. Як видно, у наборі проблем — і так ведеться від 1991 року —  переважають претензії чи зауваги Росії до України, відповідно, наша держава завжди перебуває в позиції захисника, а отже, не вміє сформулювати свої інтереси на власне російському полі.

      Уже звично Москва переводить постачання енергоносіїв у площину не міждержавних відносин, а «господарюючих суб'єктів», тобто «Газпрому» та «Нафтогазу України» (як це продемонстрували нам прем'єри Янукович та Фрадков під час засідання підкомісії згаданої міждержавної Комісії  у жовтні). Власне, про вирішення проблеми і не йдеться. Лише про нагадування про  те, щоб дехто в Україні цю тему не забув. «Коли ми говоримо про 130 доларів (за тисячу кубометрів. — Ред.), я хочу знати, звідки вони взялися, за якою формулою рахували росіяни, — говорить Президент Ющенко в інтерв'ю газеті «Ізвєстія». — Якщо ми зараз не закріпимо принцип формування цін, то станемо заручниками газової ситуації. Ціна енергоносіїв для нас буде то політичною, то емоційною».

      Безсумнівно, поборотися можна за українські інтереси в питанні базування ЧФ. Схоже, на цьому плацдармі МЗС та секретаріат Віктора Ющенка зайняв потужну оборонно-наступальну позицію. (Хоч знов-таки міністри оборони Анатолій Гриценко та закордонних справ Борис Тарасюк, які ведуть цю тему у відповідних підкомісіях міждержавної Комісії, перебувають зараз у напівдискредитованому урядовому статусі, і це, за найгіршого розвитку подій, робить боротьбу  не вельми перспективною).

      Київ має козирі в цій грі. Незграбна політика орендарів землі і недоплата за оренду дають Києву всі підстави використовувати ці козирі. При цьому то натякаючи, що термін оренди може бути скорочено, то запевняючи, що російський флот перебуватиме в Криму, як і зафіксовано в підписаних у 1997 році угодах, до 2017-го. Керiвництво Чорноморського флоту  ігнорує рішення судів про незаконне використання російським флотом маяків та гідронавігаційних об'єктів, не пускає на маяки та інші орендовані об'єкти українських верифікаторів, значну кількість земель та споруд використовує в комерційних цілях (таких «точок» українська сторона нарахувала 132), що цілковито суперечить підписаним угодам. Росія платить за оренду, за даними РІА «Новости», 97 млн.доларів на рік, і ця сума, за словами голови Комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки та оборони Анатолія Кінаха, в 20 разів менша за сучасні розцінки на оренду подібних об'єктів. Напередодні візиту Володимира Путіна до Києва пропрезидентські сили вкотре натякнули на право України навести лад у питаннях ЧФ на своїй території і використовувати це питання як серйозний аргумент-відповідь для переговорів iз росіянами, зокрема  й на інші теми. Так, екс-міністр закордонних справ, «рухівець» Геннадій Удовенко — один із тих, хто днями заявив, що Україні слід час від часу переглядати угоди щодо базування ЧФ. Так би мовити, про всяк випадок.

      Втім спілкування з російським президентом ускладнюється наявністю двох переговорних центрів — представлених метафоричними, чи то пак уже політично-фольклорними «двома Українами». Зрозуміло, що точки зору на окремі гострі питання міждержавних відносин у розмові Путіна з Ющенком та в розмові з Януковичем будуть розбіжними. Скажімо, Володимир Володимирович (так само, як і Кондоліза Райс чи Жозе Баррозо) так і не зрозуміє, сідаючи в літак сьогодні ввечері, чи подаватиме Україна заявку про вступ до НАТО чи не подаватиме. Так само важко, вочевидь, буде російській делегації прогнозувати, чи залишиться Київ таким же наполегливим атакуючим у питанні ЧФ, чи «послабиться». Єдиним прогнозованим для Москви і послідовним вищим чиновником у Києві лишається віце-прем'єр Азаров. З ним усе ясно. Єдине, що лишалося в цьому контексті інтригою, — чи притарабанить Микола Янович під трап путінського літака бронзовий бюст президента Росії, адже якщо Затуліну він вручив медаль, то Путін, вочевидь, «потягне» на цілий пам'ятник. Чи не так, Миколо Яновичу?