Generation ПіС

Качинські: право на справедливість

      Минуло більше року, як у Польщі прийшли до влади «помаранчеві» — представники доби революційної «Солідарності»; політичне походження нинішніх провідників виводиться саме з руху незалежних профспілок, котрі очолили антикомуністичний опір 80-х. Але водночас якоїсь однієї дати приходу генерації ПіС до влади немає, бо парламентські, президентські й мiсцеві вибори у часі розбіглися.

      Після тривалого урядування посткомуністів Польща стала «помаранчевою» не лише через одного президента — ідеться про цілу політичну формацію, бо 25 вересня минулого року парламентські вибори досить несподівано виграла «Право і справедливість», очолювана Ярославом Качинським, а президентські у другому турі 23 жовтня 2005 року виграв Лех Качинський. Він переграв Дональда Туска, провідника «Громадянської платформи», котрому польські соціологи пророкували перемогу. Результат виявився більш ніж переконливим — 54% і 46% відповідно. Це попри те, що ще у 2001 році праві консерватори перебували у колапсі, партія Александра Кваснєвського мала підтримку майже 40% виборців, а всі соцопитування обіцяли перемогу «Громадянській платформі». Реальних відмінностей між ПіС і ГП було обмаль — одне середовище, подібний антикомуністичний задум... Хіба Качинський наполягав на патерналістських цінностях і міцній державі, вірячи у цілющу силу каральної бюрократії, а ГП — у лібералізацію ринку та скасування зайвих приписів. Але цим партіям так і не судилося скластися у найскладнішу фігуру політичної геометрії — у парламентську більшість.

      Як подейкували в кулуарах Сейму, провал коаліції двох найближчих сил був обумовлений тим, що «Громадянська платформа», не вигравши виборів, почувалася переможцем. Провідники ГП були свідомі, що їхня партія є найнеобхіднішим інструментом для розбудови проекту братів-близнюків Качинських — «Четвертої Речі Посполитої». Це, відповідно, не могло не відбитися на завищених партійних апетитах ГП, і не було недовшановано амбіції переможців, котрі довго і послідовно йшли до моменту свого виборчого тріумфу.

      23 грудня, напередодні католицького Різдва, мине рік від урочистої інавгурації президента Качинського, котрому, попри всі просторікування та зловорожу критику, вдалося не лише втримати реальну владу, зберігши парламентську більшість, але й розпочати реальну боротьбу з корупцією та зміцнити зовнішній курс Польщі.

      Лех Качинський є найбільш романтичним політиком Центральної Європи, котрий вголос називає речі своїми іменами та несхибно обстоює інтереси Польщі як у ЄС, так і у відносинах з Росією. Він єдиний у нинішній Центрально-Схiднiй Європі репрезентує у владі покоління, котре у тюрмах вивчало лікнеп марксизму-ленінізму. Водночас, незважаючи на романтизм, саме Леху Качинському, котрий подекуди розігрує простакуватого сільського священика, судилося продемонструвати чудеса політичної витримки і прагматизму. Він майстерно розіграв шахову комбінацію зі складними союзниками по коаліції, втихомиривши «ультрасів» Гертиха і популістів Леппера. І якщо президентство його попередника Кваснєвського супроводжувала «слава», майже як у президента Кучми, то Лех Качинський оголосив непримиренну війну успадкованій системі корупційної поруки. Характерний факт: він так і «не доробився» до приватного житла у Варшаві чи до приватного лімузина. У своїй матеріальній невибагливості він нагадує багатьом маршала Пілсудського, але не лише у цьому.

Сімейний підряд реформаторів

      Лех Качинський народився у 1949 році у Варшаві, в родині, як він неодноразово наголошував, з «патріотичними традиціями», пов'язаній з польським антикомуністичним підпіллям. Довгий час працював у Гданському університеті, там же почалася його опозиційна діяльність, зокрема у незалежних профспілках «Солідарність». У революційному серпні 80-го він був радником страйкового комітету, що об'єднував бунтівні заводи. По впровадженнi військового стану Качинського заарештували, але після звільнення він не припинив антикомуністичної діяльності, набуваючи дедалі більшого авторитету, ставши у 1990 заступником голови «Солідарності».

      У 1991 році Лех Качинський очолив Бюро національної безпеки в канцелярії президента Валенси, з 1992 по 1995 роки був головою Верховної палати контролю. Після повернення посткомуністів цілком відійшов від влади, лишень у 2000 році став міністром юстиції в уряді правого реформатора Єжи Бузека. Провадив антикорупційну боротьбу, а після відставки повернувся до партійної діяльності, навесні 2001 року очоливши партію «Право і справедливість». Восени 2002 був обраний мером Варшави.

      Найближчим його соратником і найдовіренішим «любим другом» ще з часів дитинства був брат-близнюк Ярослав, iз котрим вони навіть знялися у дитячому блокбастері «Двоє, що вкрали місяць». Ярослав Качинський теж був ватажком антикомуністичної опозиції, тісно працюючи з «Комітетом охорони робітників» та Гельсінським комітетом, у 89-му ставши головним редактором тижневика «Солідарність» і сенатором І демократичного скликання. У 1990—1992 роках Ярослав Качинський був головою канцелярії президента Леха Валенси і державним міністром, згодом перемістившись до шеренг депутатів Сейму. У 2001 році Ярослав став співзасновником «Права і справедливості», у 2003-му — очолив партію замість Леха, обраного мером Варшави. Після піврічного непереконливого прем'єрства Казимира Марцинкевича 10 липня 2006 був призначений прем'єр-міністром Польщі. Саме ця обставина і викликала бурю емоцій у супротивників Качинських, котрі закидали братам політичне «кумівство», ігноруючи незалежні кар'єрні здобутки Ярослава і ту обставину, що на посаду прем'єр-міністра його, Качинського, було призначено виключно внаслідок того, що він очолював партію-переможницю.

      Саме енергійний і амбітний Ярослав Качинський є найдовіренішим соратником президента Леха Качинського, що дозволяє провадити гостру, але цілісну зовнішню політику держави.

      Обидва мають сильну політичну волю і бійцівський характер, адже «витягнули» і парламентські, і президентські вибори, попри увесь соціологічний песимізм. Вони амбітні, владолюбні і непоступливі переговірники, всі суперечливі перемовини ведуть довго, але крапля за краплею братам вдається дотиснути своє. Цьому є безліч прикладів, починаючи з часу формування уряду, — боротьба за посаду спікера Сейму «поховала» найперспективніший «помаранчевий» проект — право-ліберальну більшість ПіС і ГП. Але більшість було таки створено, і на умовах саме Качинських, попри те, що Польща регулярно опинялася під загрозою дострокових виборів, котрі так і не були призначені.

      Своїм успіхам Качинські зобов'язані чіткій стратегії «примноження влади». Ще до закінчення коаліційних перемовин польський політолог, котрий забажав лишитися неназваним, запевнив мене: «Побачите, коаліція з «Громадянською платформою» так і не постане, замість неї укладуть маргінальну коаліцію з представниками право-популістських течій, котрі за певний час унаслідок продуманої стратегії будуть політично розмиті і дискредитовані в очах власних виборців».

      Щоправда, не обходилося і без скандалів, зокрема більшість захиталась, коли Анджей Леппер почав вимагати пишні кавалки бюджетного пирога для реалізації популістських обіцянок. З уряду та посади віце-прем'єра його попросили, але і коаліція розпалася. Тож ПіС спробував переформатувати коаліцію, замість «Самооборони» залучаючи окремих її депутатів. У відповідь «самооборонка» Рената Бегер спільно з телевізійниками прихованою камерою записала процедуру торгів iз політ-уповноваженим від ПіС Адамом Ліпінським, намагаючись потрактувати ці бесіди на диванчику як «корупційні». Хоча нічого спільного з українським розумінням політичної корупції у тих розмовах не було і про жодні «триста мільйонів» не йшлося, але польські виборці обурилися, попри те, що факту пiдкупу Ренати Бегер встановлено все-таки не було. Тож задля порятунку справи Ярослав Качинський... повернув Леппера.

Консервативні реформатори

      Критика Качинських розпочалася одразу по виборах, щоправда серед польських інтелектуалів та журналістів, прихильних до ліберальних цінностей, консерватори з ПіС ніколи і не ходили у любимчиках. Найбільше дратував провал коаліції з «Громадянською платформою», на котру покладались сподівання щодо модернізації Польщі. Водночас рік правління Качинських можна вважати роком подолання стереотипів щодо них — адже жоден песимістичний сценарій так і не реалізувався. Президент Качинський у питаннях бюджету не йшов на повiдку в популістів з «Самооборони», але й не скоротив соціальних програм, позаяк лейтмотивом його внутрішньої програми стало гасло «Держава солідарна з громадянином».

      Шквал критики спочатку викликали насамперед їхні союзники з «неприродної» коаліції, політичні огріхи котрих валили на Качинських. Польські ліберали побоювались, що новий президент узалежниться від одіозного націоналістичного середовища, пов'язаного з «Радіо Марія» і отцем Ридзиком, відомим неоднозначними заявами антисемітського характеру. Не менш серйозним закидом була парламентська співпраця з Анджеєм Леппером, котрого звинувачують чи не у всіх смертних гріхах. Саме ці середовища найактивніше цькували проєвропейський вектор розвитку Польщі, спираючись на малоосвічений електорат сіл та містечок. Тож побоювання переносились і на саму коаліцію.

      У Брюсселі занепокоїлись, припустивши, що Качинські намагатимуться вирішувати польські інтереси європейським коштом, до того ж «стара Європа» давно відмовилась від більшості риторичних фігур ПіС, зокрема від апелювання до цінностей консервативного християнства й національних традицій — саме тих, які «Право і справедливість» взяли за гасла. Найбільшого ж розголосу в Європі набули заборони проведення у Польщі гей-парадів, зокрема свого часу Європейська Комісія недвозначно застерегла Польщу щодо неприпустимості повернення смертної кари й ущемлення прав сексуальних меншин. Італійська газета «La Stampa» навіть заявила, що після смерті Івана Павла ІІ Польща стрімко втрачає престиж у світі, адже праві сили походять із Польщі «провінційної, селянської, консервативної і недовірливої до правил європейської гри».

      Пророчили й серйозні ускладнення у польсько-німецьких відносинах через реанімацію «демонів» символічної пам'яті, зокрема через створення у Німеччині центру вивчення депортованих німців. Свого часу Лех Качинський навіть заявив, що подібне може спричинити до ревізіоністського висновку, «що, крім євреїв, які були головною жертвою Другої світової війни, наступною жертвою були німці». А головним каменем спотикання у відносинах із Берлiном стала низка тенденційних публікацій у німецькій пресі, де різко та необгрунтовано критикували братів Качинських, роблячи просто образливі випади.

      Але, попри певний євроскепсис та жорстке лобіювання польських інтересів, саме Качинським вдалося виторгувати, якщо не сказати «вибити», додаткові мільярди з євробюджету. Саме Качинським вдалося провадити політичну лінію необхідності переосмислення путінського режиму у межах Веймарського трикутника з традиційно русофільськими Францією та Німеччиною. Саме Качинські стали речниками гуртування Європейського Союзу перед загрозою неоімперської енергетичної доктрини Кремля, зіпсувавши Путіну «медовий місяць» у Європі. Саме їм випала місія заблокувати переговори щодо нової угоди між Європейським Союзом і Росією, котра відмовилась ратифікувати Енергетичну хартію. Польща вперше як рівноправний член Євросоюзу скористалась зі свого права ветувати рішення, котрі не вписуються в її державні інтереси. Ніхто не сподівався, що Варшава так чітко скаже «ні», відгукнувшись на російську заборону ввезення польських м'ясопродуктів.

      Тож, попри критичні чи недипломатичні заяви, жодних неприємних казусів не сталося. Головним же досягненням Качинських можна вважати перегляд внутрішньої політики Польщі, реформування посткомуністичних спецслужб, ліквідацію «старої» військової розвідки та створення Антикорупційного управління, котре почало розплутувати фінансові афери посткомуністів. Незважаючи на песимізм, таки вдалося оживити польську економіку за допомогою коштів Євросоюзу та реально зменшити безробіття. Доказом правильності обраної Качинськими стратегії стало те, що на нещодавніх виборах до органів місцевого самоврядування вони хоч і поступилися в багатьох місцевостях «Громадянській платформі», але все-таки повторили результати річної давності, а їхні коаліціанти опинилися «на рівні плінтусу» — партія Леппера «Самооборона» взяла 5,55%, а «Лiга польських родин» Гертиха— 4,62%.

Польща і Україна

      За цей рік, політично складний для України, Качинським вдалося не розгубити старі здобутки, на практиці підтвердивши, що співпраця з Україною є частиною стратегічної політики Польщі. Їхня стратегія незмінно спирається на трьох «китів» — на безвідносній цiнності незалежності України, на переконанні у праві України брати участь в європейських інституціях і в тому, що в усіх суперечливих ситуаціях Польща надаватиме Україні солідарну допомогу.

      Водночас відносини між двома столицями не набули розмаху часів Кучми—Кваснєвського. Варшава чекає на прояснення політичної ситуації в офіційному Києві, а головне для отримання гуманітарної дипломатичної допомоги — аби Україна визначилася з власним цивілізаційним вибором. На підтвердження цього саме ПіС подав у Сейм ухвалу, котрою минулого тижня Голодомор 1932—33 років було визнано геноцидом українського народу, що забрав мільйони життів.