У ці дні Польща відзначає 25-річний ювілей свого остаточного прощання з комунізмом і совєтською дійсністю. Тоді польські еліти безкомпромісно розділилися на посіпак Ярузельського та дітей свободи, очолюваних Іваном Павлом ІІ та Лехом Валенсою, на тих, «хто приходив», і тих, «за ким приходили».
У ніч із 12 на 13 грудня на вулиці та найбільші перехрестя всіх великих міст були виведені спецпідрозділи польського війська, танки, бетеери та водомети. Було заблоковано телефонне сполучення, а о 6-й годині ранку радіо та телебачення прокрутили «доленосний» виступ генерала Войцеха Ярузельського, котрий очолив Військову раду нацпорятунку. Всі телеканали звели до одного, а дикторів, про всяк випадок, вбрали у воєнізованого виду однострої. Уперше з часів Другої світової в країні було запроваджено комендантську годину — від 22.00 до 6.00. Утім згодом влада «пішла назустріч трудящим» — комендантська година тривала з 23.00 до 5.00.
Наприкінці 70-х Польща переживала період дорослішання і відкидання нав'язаного Совєтським Союзом ладу, найяскравіше це проявилося у русі католицького спротиву, уособленням котрого став незламний Кароль Войтила, і в русі незалежних профспілок «Солідарність», котрий маніфестаціями і страйками струсив совдеп у серпні 80-го. Але якщо релігія, і особливо католицизм, уже за визначенням викликала люту ненависть комуністичних урядовців, то із «Солідарністю» розбиратися було значно важче. Адже це був рух пролетарів, так званої «робочої кістки», і найгуманніша влада трудящих і селян не могла без самозаперечення розпочати тлумити тих, хто є її гегемоном. Попри те, саме польський випадок ознаменував крах «найсправедливішого» ладу. І якщо криваві драми в Угорщині-1956 та Чехословаччині-1968 мали характер опору комуністичній окупації радше на ідейному грунті, то польський позначився всезагальною незгодою iз тоталітарним ладом. Зрозуміло, мовчазна більшість не виходила на вулиці, але вся нація після путчу Ярузельського і перших масових арештів усвідомила: комуністи не можуть не те що прогодувати народ, а й навіть зберегти легітимність власної, нехай і маріонеткової влади.
Генерал Ярузельський теоретично обгрунтував військовий заколот економічним занепадом країни, загрозою державного перевороту через узурпацію влади «Солідарністю». В реальностi ж на вулицi Варшави та iнших мiст було виведено близько 70 тисяч військовиків та 30 тисяч гебістів і мiлiцiонерiв. Живу силу підкріпили броньованим авторитетом 1750 танків та 1400 бетеерів.
Першої ж ночі були проведені масові арешти 5 тисяч осіб, згодом упродовж військового стану їх число подвоїлось, це кокетливо називали «інтернувати». Були забороненi всі профспілки та більшість громадських організацій, включно з Об'єднаннями журналістів, акторів та письменників. Усі галузі народного господарства перейшли під жорсткий контроль; до всіх галузей соцвиробництва, включно з виготовленням ковбаси чи сірників, ввели військових комісарів. Зібрали «покомсомолити» і місцевих павликів морозових — у Громадські комітети нацпорятунку. Про всяк випадок згодом створили і подібного спрямування Патріотичний рух.
Поляки не збирались мовчки коритись комуністам. Але «захисники» народу за сталінською звичкою зброю проти гегемона використали, не вагаючись, зрозуміло, «в його ж інтересах», вбивши десятки людей і тисячі запроторивши до цюпи. Найганебнішою акцією червоного режиму став кривавий розгін страйку на шахтi «Вуєк» 16 грудня. Проти бунтівних гірників вивели «легендарних і краснознамьонних» стражів порядку, котрі відкрили повальний вогонь — було вбито 9 осіб й поранено 21. Паралельно тривали незаконні арешти, псевдохуліганські побиття, викрадення та вбивства інтелігенції, харизматичних священиків.
Вiйськовий стан тривав аж до 22 липня 1983 року. Сам же Ярузельський, якщо відкинути комуністичні обгортки на путчі, виправдовував необхідність накидання гамівної сорочки на пробуджений народ тим, що це б і без нього зробили совєтські орди, по вінця заливши Польщу кров'ю. І він має рацію. Але нинішні поляки з дедалі меншою довірою ставляться до подібних пояснень, адже є безліч тих, хто, поборовшись за свободу, погнив по фільтраційних таборах. Та й навряд чи вбиті гірники відчували різницю між кулями совєтськими чи пеенерівськими.
Нинiшня польська влада не збирається забувати комуністичних злочинів. Щодо запровадження військового стану прем'єр-міністр Ярослав Качинський висловився недвозначно: якщо хтось вчинив злочин, то він має бути покараний у межах законодавства, адже досі за цей період історії майже ніхто не відповів. І він має рацію, адже завжди хтось «конкретний» віддає накази штурмувати безборонний люд, а всепрощенням убитих не воскресити. Наразі ж слідчий відділ польського Інституту національної пам'яті провадить 157 слідств щодо скоєних у часи вiйськового стану злочинів.
Тож цей день Польща зустрічає як трагедію, але з іншого боку — як тріумф польського духу над політичним соцреалізмом. І, крім покладання квітів, концертів-реквіємів, міжнародних конференцій, виступу президента та тодішніх дисидентів, ця дата відзначена тим, що в ніч на 13 грудня чимало поляків зі свічками та лампадками зiбралися під вілою досі живого Войцеха Ярузельського, мовчки нагадуючи тодішньому «провідникові нації» про її зраду.