Життя як заклик

      *«Культура», що виходила у світ у 1947—2000 роках, була не тільки найважливішим часописом польської еміграції, не лише одним із найвизначніших і найцікавіших явищ польської культури XX століття, але й правдивим феноменом повоєнного европейського інтелектуального життя. Хоча з паризьким часописом були пов'язані найважливіші імена польського інтелектуального життя повоєнного періоду, а також декотрі найвидатніші постаті европейської культури, ніхто не ставить під сумнів, що вона була, власне кажучи, авторським витвором однієї людини — Єжи Гедройця. (...)

      Головні принципи української стратегії Гедройць окреслив іще до війни, а після війни далі їх розвивав. Ця стратегія спиралася на переконаність у винятковому значенні України для нашого регіону Європи. Щиро симпатизуючи українському самостійницькому рухові, передусім під стягом Петлюри, Гедройць також усвідомлював його політичне значення. Одним із головних обов'язків польської еміграції він вважав подолання польсько-українських історичних незгод, нормалізацію польсько-українських відносин та підтримку прагнень українців до незалежності. Польські емігранти в перші роки існування «Культури» сприймали цю програму в кращому разі байдуже. (...)

Українське коло «Культури»

      Спочатку — коли йдеться про український контекст — найважливішою проблемою редактора «Культури» було залучити до співпраці якомога ширше коло українських інтелектуалів, котрі після війни опинилися на Заході. Це було непросте завдання, адже на заваді стояли не лише давні непорозуміння між поляками та українцями, ще більше загострені війною, але й цілком побутові негаразди, пов'язані з повоєнним розпорошенням утікачів: навіть просто листуватися з ними було складно, а часом і неможливо. У перші роки існування «Культури» неоціненну роль посередника між редактором паризького щомісячника та українською еміграцією відігравав Єжи Стемповський (Павел Гостовець). (...) Завдяки йому співпрацю з «Культурою» розпочали українські літератори, що їх Стемповський і Гедройць знали ще з передвоєнної Варшави  — Леонід Мосендз та Євген Маланюк.

      Надзвичайно важливою подією, котра значною мірою вплинула на формування середовища «Культури» як такого, де українське питання не сприймалось кон'юнктурно, був Конгрес свободи культури. Це був грандіозний задум західних інтелектуалів, які намагалися протистояти комуністичним впливам у вільному світі. Конгрес відбувся 26—30 червня 1950 року в Берліні. На особливу увагу заслуговує промова Юзефа Чапського, виголошена на відкритті конгресу, в якій він згадав про необхідність участі у цьому заході українців. Наслідком цього виступу стало те, що з представниками «Культури» (окрім Чапського, в берлінському Конгресі взяв участь і Гедройць) нав'язав контакт енергійний український журналіст Богдан Осадчук. Зустріч у Берліні дала початок тісній співпраці та близьким дружнім стосункам між Осадчуком та Гедройцем, що протривали аж до смерті редактора «Культури». (...)

      Безсумнівно, одним iз найважливіших контактів, котрими Гедройць завдячував Богданові Осадчукові, було знайомство з Борисом Левицьким. Зовсім невідомий тепер в Україні Левицький був постаттю надзвичай яскравою. (...) Поза всяким сумнівом, Левицький на свій час був чи не найвидатнішим німецьким совєтологом, а його дослідницька спадщина ще й сьогодні викликає подив: він написав близько тридцяти книжок, присвячених Совєтському Союзу (зокрема внутрішній і закордонній політиці СРСР, національному питанню, діяльності органів безпеки та Комуністичної партії). Свідченням просто-таки безпрецедентної працьовитості та ерудиції були інформативні статті, присвячені кадровим змінам у СРСР та комуністичних країнах. На сторінках «Культури» Левицький публікував передусім свої аналітичні статті про ситуацію в Совєтському Союзі й був одним із найцінніших авторів «Культури». Совєтологічну аналітику Левицького Гедройць уважав такою істотною, що наважився, попри постійні фінансові проблеми, на видання двох праць українського совєтолога польською мовою: 1965 року в Літературному інституті побачила світ його книжка «Терор і революція», а 1966-го — «Національна політика СРСР у добу Хрущова».

      Наступною, надзвичайно важливою постаттю, що потрапила до кола «Культури» завдяки посередництву Осадчука, був один із найвидатніших істориків української еміграції Іван Лисяк-Рудницький. Це Лисяк вказував на теми, які варто було порушити на сторінках «Культури». З його ініціативи  на сторінках польського видання з'явилася, приміром, стаття, що руйнувала дуже популярний міф про участь українців у придушенні Варшавського повстання,а також стаття, присвячена дивізії «Галичина». Заслугою Лисяка-Рудницького було й те величезне місце, що його «Культура» надавала на своїх сторінках критичному аналізові національної політики II Речі Посполитої.

      З Юрієм Лавріненком, якого, своєю чергою, «Культурі» порекомендував Юрій Шевельов, пов'язаний один із найважливіших «українських» заходів Літературного інституту: 1957 року, під свіжим враженням від лібералізації в Польщі — так званого «польського жовтня» 1956 року, Гедройць вирішив видати антологію українських письменників, чия творчість у 20—30-х роках XX століття стала підвалиною національного відродження в совєтській Україні. Це було піонерською справою не лише тому, що в еміграції мала з'явитись антологія письменників, які творили колись у Совєтському Союзі, а тепер там заборонені, але й, можливо, передовсім тому, що польське видавництво вирішило видати цілковито україномовну книгу. (...)

      Автора наступної антології, присвяченої рухові шістдесятих років («шістдесятникам») Івана Кошелівця, Гедройцеві порекомендував Іван Лисяк-Рудницький. Поштовхом до видання стала відома публікація українського самвидаву авторства В'ячеслава Чорновола під назвою «Лихо з розуму». Антологія, що мала назву «Україна 1956—1968», призначалася польському читачеві і довгий час відігравала роль першого наближення до української проблематики, адже разом з еміграційним мала й своє материкове підпільне видання.

      Польською мовою тексти до цієї антології переклав поет і перекладач Юзеф Лободовський. Лободовський — чудовий знавець літератури й історії України — до війни був, серед іншого, редактором часопису «Волинь», досконало знав середовище українців у II Речі Посполитій (і громадян II Речі Посполитої, й емігрантів), всією душею підтримував самостійницький український рух. У «Культурі» він відіграв роль, що її важко переоцінити: не тільки перекладав українську літературу, стежив за сучасним літературним життям у совєтській Україні й серед українських емігрантів, а й успішно займався публіцистикою, присвяченою польсько-українським відносинам.

      Особливе місце в журналі посідав Юліуш Мєрошевський. У політичних питаннях він був ніби голосом самого редактора «Культури». Також із-під його пера вийшли основні тексти, що стосувалися східноєвропейської стратегії часопису (політика щодо так званого простору УЛБ, тобто України, Литви й Білорусі). В той час як Лободовський був першорядним знавцем історії України та польсько-українських відносин і з цієї перспективи писав свої тексти, то Мєрошевський розглядав ці стосунки в широкому міжнародному контексті. Якщо Лободовський, прагнучи вплинути на читача, вдавався до емоцій і нагадував про польський обов'язок у зв'язку зі спільною історією, то Мєрошевський указував, що польсько-українська політична співпраця може бути шансом надовго прописати незалежні Польщу й Україну на карті Европи. Такі тексти Мєрошевського, як «Приватні політичні ініціативи», «Польська «Ostpolitik»» чи «Російський «польський комплекс» і простір УЛБ» відіграли неоціненну роль у формуванні нової концепції польської східної політики кількох наступних поколінь поляків i належать до класики польської політичної думки.

«Культура» i «другий обiг» у Польщi

      Упродовж більш ніж півстолітнього існування роль «Культури» в «материковій» Польщі зазнавала змін. У перші три десятиріччя це було найважливіше і найкраще польське періодичне видання: в чергових числах часопису читачі у Польщі та в еміграції могли ознайомитися з творами найвидатніших польських та європейських письменників, політологів, істориків, філософів тощо. Читачі «Культури» були обізнані з найважливішими інтелектуальними дискусіями, що точилися тоді в Європі. Стисло кажучи, «Культура» постачала дуже якісний продукт, який польською мовою більше ніде не був доступний. Ця упривілейована позиція журналу, яка водночас багато до чого зобов'язувала, змінилася з появою в Польщі другого видавничого обігу, тобто після 1977 року, коли поряд із «бібулою» (самвидавом) з'явилися видавані поза цензурою дуже солідні часописи — «Запіс», «Спотканя», «Критика». Особливо важливим був часопис молодих католиків «Спотканя», який видавали в Любліні, адже цей журнал якнайповніше перейняв лінію паризької «Культури» — коли йдеться про стосунок до національних меншин і політику щодо східних сусідів. (...) Гедройць рекомендував до друку в підпільних видавництвах різні книжкові позиції з багаторічного видавничого доробку Літературного інституту. Серед важливих для польської культури книжок, рекомендованих редактором «Культури» і врешті виданих у «другому обігу», були й публікації, що стосувалися України — книжки Левицького, спогади Лавріненка «Чорна пурга», антологія Кошелівця.

      Україна і польсько-українські відносини перебували в центрі зацікавлень редактора «Культури» аж до його смерті у вересні 2000 року. Коли в 1991 році Україна здобула незалежність, Гедройць з ентузіазмом писав до Богдана Осадчука: «Мої найщиріші вітання. Незалежність України є історичною датою у повному значенні цього слова. Я дуже зрадів, що польський уряд не схибив і визнав незалежність [України], не озираючись на західні країни». Власне, Польща була першою у світі країною, яка визнала незалежність України. Безсумнівно, велику роль відіграли в цьому систематичні, багаторічні зусилля Єжи Гедройця, котрий на сторінках свого часопису безнастанно втовкмачував своїм землякам, що «немає вільної Польщі без вільної України».

Богуміла БЕРДИХОВСЬКА.

* Фрагменти передмови до статті «Простір Свободи. Україна на шпальтах паризької Культури», Київ, «Критика», 2005.