Сучасна обкладинка легендарної антологiї.
Ця збірка відома кожному студенту — і тому, хто вчився у 90-х, і тому, хто штудіює філологію зараз. Тому що вона легендарна і тому, що вона... єдина й понині. Починаючи з кінця 50-х, коли Єжи Гедройць замовив Юрію Лаврiненку створити підбірку найкращих поезій українських «некомуністичних» авторів. Майже всі вони, за одиничним винятком, були або розстріляні, або замордовані, або — як Хвильовий — устигли звести рахунки зі світом раніше, ніж злочинний світ сам узяв їх за горло.
«Таємниця «літературного злочину», за який ліквідовано українських радянських письменників 30-х років, тривожила багатьох. Офіційна реабілітація і видання в СРСР вибраних творів декого з них не пояснювала нічого, а ще більше завуальовувала таємницю, — писав Євген Сверстюк. — І ось у Парижі виходить антологія творів і розстріляних, і «перевихованих», і пропалих безвісти. З неї видно їхню головну вину перед сталінським режимом: вони прагнули зберегти письменницьку честь і національну гідність».
Окремі твори, зібрані Юрієм Лаврiненком, були видруковані у «Культурі». Гедройць замовляє повнішу антологію для видання її в «Літературному інституті». Безпрецедентна антологія «Розстріляне відродження» виходить друком у 1959 році. Це картина того, якою могла би бути українська література, якби її представників не повикошували у 1930-х роках. Книга стала шоком і для освічених європейців і, насамеред, для самих українців.
«Розстріляне відродження» — це була заборонена в Радянському Союзі збірка, це була «підривна література». За перевезення її через кордон можна було «загриміти» по статті Кримінального кодексу. «Ще в 60-ті роки українське видавництво «Пролог» відтворило її у вигляді компактного кишенькового томика на цигарковому папері, який легше було перевозити через радянський кордон, — розповідає Максим Стріха. — Наприкінці 70-х, у часи лютої боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», знайдений томик «Розстріляного відродження» автоматично означав тюремний термін. Один мій знайомий тоді поклав його в спеціально зроблену схованку в гаражі й забетонував — щоб видобути лише в роки «перестройки». Та й мені, коли я віз його (у повноформатному, не кишеньковому виданні) у квітні 1988 року з Варшави (то був час, коли досиджували свої терміни останні дисиденти), трохи мурашок по спині пробігло. Зате щасливі власники з числа літературознавців уже наступного, 1989, року опинилися в надзвичайно вигідному становищі: саме за цією книгою відбувалося «закриття білих плям» у тодішніх часописах, наклади яких підстрибнули до немислимих ні раніше, ні згодом стотисячних позначок».
«Розстріляне відродження» вже у незалежній Україні пережило три видання. Там — Тичина (не той, якого «партія веде», а якому ще грали «сонячні кларнети»), Микола Зеров, Майк Йогансен, «нецензурований» Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Свідзінський, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Василь Мисик, інші. А також драми Миколи Куліша та Костя Буревія, прозові твори Миколи Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинки, Антоненка-Давидовича, Остапа Вишні. Дивно, але ця книжка і досі раритет...
Різдвяні свята для мешканців Польщі є періодом підбиття підсумків, і попри певну схильність до нарікання, більшість наших співрозмовників відзначають те, що «Батьківщина таки розвивається». Поляки почуваються цілком незле. Зрештою, як і їхні «нові» побратими з Європейського Союзу. «Молода Європа» стрімко нарощує розвиткові темпи, котрі й не снилися Росії в усіх її «єепнутих» мареннях. >>
На відкритті цьогорічного Варшавського книжкового ярмарку, 50-го за рахунком, міністр культури Польщі Вольдемар Домбровський оголосив країну-почесного гостя наступного, 51-го, ярмарку. «Україна» прозвучало несподівано — причому як для нас, так, здається, і для дирекції ярмарку. Рано чи пізно міжнародний книжковий дебют України у статусі почесного гостя мав статися — планувалося, що це буде у Франкфурті в 2007-му. >>
Проголосити Ісуса Христа королем Польщі запропонували незадовго перед Різдвом сорок шість депутатів Сейму. Ідея звучить принаймні екзотично, чи не так? Але не для поляків. У Польщі цю пропозицію сприйняли серйозно, і вона викликала неабияку дискусію. Чи не головний аргумент прихильників «коронування Христа»: якщо Діва Марія вважається королевою Польщі, то чому б Ісуса не назвати королем? >>
«...А це могла б бути блискуча, на мій погляд, фірма, — з жалем у голосі каже торговий радник-посланник посольства Польщі в Україні Анна Сковронська-Лучинська. — Це був би цікавий приклад співробітництва Польщі та України. До того ж у стратегічній для наших країн паливно-енергетичній сфері. А все так гальмується і гальмується, гальмується і гальмується...»
На прикладі «Девону» — саме про це українсько-польське підприємство розповідає пані Сковронська-Лучинська — яскраво проявляється інвестиційний клімат України. У нас чимало клопочуться про залучення іноземних інвесторів. Поле для діяльності капіталовкладника — неозоре. Але в Україні інвестора також чекає неринкова конкуренція, недосконале законодавство, а подекуди ще й тиск iз боку можновладцiв. Якщо це стосується інвестора, який збирається вкладати гроші в паливну сферу, то йому слід пам'ятати також і про газову залежність України від Росії. Ця залежність змушує державу чимдуж «закручувати гайки» на власному газовому ринку. >>
Польський інститут національної пам'яті (ІНП) досі лишається недосягненним взірцем для України. У нас створено формальну інституцію з подібним лейблом, але з порожнім змістом — є директор, Ігор Юхновський, але звикло бракує найважливішого — фахівців та грошей, немає навіть відповідного приміщення. Знову українська гора породила мишу. А боротьба між групами просовєтських і націоналістичних істориків за важелі впливу виглядає кумедною порівняно з опором «старих» структур, спрямованих винятково на відмивання бюджетних «цвинтарних» коштів.
Польща вже кілька років тому передала всі архіви комуністичних спецслужб до ІНП та ухвалила закон, який дозволяє безперешкодно оприлюднювати інформацію на всіх державних чиновників, якщо вони «стукали» «по молодості». Ось уже рік, як ІНП має нового президента — Януша Куртику, котрий заповзявся реформувати цю структуру і прискорити процеси оприлюднення «секретів», нагромаджених комуністичними спецслужбами. Януш Куртика в інтерв'ю «УМ» роз'яснив особливості нової ситуації у цiй царинi. >>
...Два роки тому фасад типового панельного будинку на проспекті Вернадського, 125 у Москві прикрасила меморіальна дошка. Зображення на ній добре впізнавані: на тлі вбраної ялинки, гітари і пляшки шампанського — актори Барбара Брильська та Андрій Мягков, виконавці головних ролей у культовому радянському фільмі «Іронія долі, або З легкою парою». Картина ця вийшла ще в 1978 році, але майже три десятиліття лишається незмінним атрибутом новорічної телепрограми. Її головних героїв за результатами соцопитувань на теренах сучасного СНД визнано найромантичнішою кінопарою століття. Але мало хто знає, що мрія мільйонів чоловіків колишнього СРСР, польська актриса Барбара Брильська, ставши для них символом витонченості, мудрості та лагідності, в особистому житті пережила чимало трагедій, опосередковано пов'язаних і з улюбленою нами «Іронією долі...» >>
