Єжи Гедройць і «змінена свідомість»

      Із Єжи Гедройцем познайомився п’ятдесят років тому, а конкретніше — у червні 1950 року на Конгресі свободи культури, який проходив у Західному Берліні. Йшов другий рік «холодної війни», епіцентр якої був саме у цьому місті. За рік до цього Сталін змушений був зняти блокаду Берліна, але ця поразка не вплинула на старий флірт між радянською імперією та західними демократіями. Москва зі своїми сателітами та комуністичними партіями в Західній Європі одразу ж розпочала ідеологічний наступ проти «американського імперіалізму», метою якого було зіпхнути Сполучені Штати зі Старого континенту. Скликаний у Західному Берліні — тодішньому острові незалежної думки у морі сталінської неволі, — Конгрес повинен був стати сигналом до мобілізації американських і європейських інтелектуалів проти загрози нового поневолення духу в ім'я «миру та соціалізму». Європа ще не зовсім відійшла від недавньої епохи фашистського та гітлерівського тоталітаризму. Небезпека повернення до системи неволі, цього разу в комуністичній версії, не була малоймовірною.

      Організатори цього заходу вирішили залучити також представників інтелектуальних осередків зі Східної Європи, які виникли на Заході. Таким чином на берлінську бруківку ступили двоє прибульців із Парижа: Єжи Гедройць і Юзеф Чапський, демократичні аристократи, які дуже відрізнялися від переважаючої групи учасників із Заходу, колись палких комуністів, таких як Кестлер, Боркенау, Льовенталь. (...)

      Відтак почалася і моя співпраця з «Культурою». Спочатку несмілива та спорадична, переважно на німецькі теми, під псевдонімом «Берлінець», з часом про українські справи і, нарешті, про польсько-українські взаємини. На першому місці був пошук союзників як серед українців, так і серед інших, переважно німців і швейцарців. Iшлося про українських авторів із середовища молодшої еміграції, про спроби співпраці з представниками еміграції з-за Збруча, так званих «східняків», з Української революційно-демократичної партії під керівництвом Івана Багряного, з якими я мав найближчі стосунки. Цей пошук не дав найкращих наслідків. Мало хто в цих українських колах усвідомлював важливість початку діалогу з поляками. Над ними все ще тяжіла давня радянська пропаганда про антиукраїнську роль «білополяків». (...)

      Я був зайнятий співробітництвом із німецькомовною американською газетою Die Neue Zeitung — тоді найкращою щоденною газетою в Німеччині, — а це, з огляду на мої тодішні труднощі з писанням німецькою і здобуттям матеріалу на східноєвропейські теми, обмежувало можливості займатися ще чимось додатково. Справа ускладнилася зовсім, коли мені 1955 року, після ліквідації Die Neue Zeitung, вдалося залишитися одним із головних співробітників традиційно ліберальної швейцарської газети Neue Zurchег Zeitung. Ці зв'язки з німецькою та швейцарською пресою послужили популяризації ідей «Культури» на шпальтах згаданих видань. Для нас це було надзвичайно важливою справою, бо дозволяло виходити за межі емігрантського гетто — українського та польського. (...) Загалом це був дуже важливий відтинок боротьби з радянським імперіалізмом. Тим більше що в західній політичній думці існували різні упередження щодо східноєвропейців. Повалення мурів недовіри та пошук прихильників нашої спільної справи у німецьких колах, а через міжнародний авторитет Neue Zurchег Zeitung у ширшому, європейському, навіть світовому, масштабі належало до важливих завдань у ті часи. (...)

      Головною справою моєї співпраці з Єжи Гедройцем було прокладання дороги до подолання старих конфліктів і пошук вирішень на майбyтнє. Гедройць у цьому контексті був ключовою постаттю, домінуючою. Мав талант та був візіонером. (...) Мав, як ніхто, історичну перспективу, в яку вірив беззастережно. Тільки в такий спосіб народжуються та визрівають великі візії майбyтнього. Наші дебати в Мезон-Ляффітт носили характер політичних розмов, а не теоретичних трактатів. Гедройць був візіонером і водночас прагматиком. (...)

      Інколи я наполегливо просив Єжи, щоб він пояснив, як і чому виник його інтерес до української справи. Переважно він відбувався тим, що говорив, що маємо важливіші справи для обговорення, або відкладав розмову на пізніше. Однак із нотаток, які збереглися, випливають загальні обриси цієї української ідеї Гедройця. Можливо, не повні та не докладні, але головними рисами відповідні правді. Почалося все з відвідин лекцій з історії України Мирона Кордуби. (Гедройць на той час уже закінчив правничі студії). Лекції варшавського українського історика відіграли в політичній і видавничій кар'єрі Гедройця величезну роль. Українська проблема стала для нього центральною на все життя. Це мало потім продовження — заангажування в білоруському напрямку, з огляду на Мінськ, місто, в якому народився, і, зрештою, зрозуміло, з огляду на походження свого роду, — симпатія до Литви (...)

      Зв'язки Гедройця з українським світом були різноплановими. До тих кіл належали діячі-петлюрівці, але були й діячі та журналісти з Галичини, в першу чергу, варшавський кореспондент ліберально-консервативного видання партії УНДО «Діло» Іван Кедрин-Рудницький (брат посла Сейму, Мілени Рудницької та дядько мого товариша, історика Івана Лисяка-Рудницького). Кедрин був не лише талановитим журналістом, а також членом керівництва партії УНДО, політиком, який любив діяти за кулісами та інiцiювати необхідні aкцiї. Був натурою, близькою Гедройцю, і тому, напевно, вони добре розyмiлися. Меншого калібру журналістом був український співробітник «Політики», парламентський кореспондент Геннадій Которович, син православного священика з-під Грубешова, із зубожілої української шляхти, він мав журналістський нюх і, крім добре написаних статей із Сейму, приносив Гедройцю чутки з усіх нацiональних груп.

      Контакти підтримував Гедройць також із редактором українського громадсько-літературного журнаду «Вісник» у Львові Дмитром Донцовим (...). Згодом, у Бухаресті, він звернувся до Гедройця з проханням продовження нансенівського паспорта. Якось Гедройць пояснив мені, на чому грунтувалися його зв'язки з Донцовим (цитую з окремих нотаток, зроблених весною 1999 року): «Про якусь політичну співпрацю, зрозуміло, не йшлося. Мене цікавила його оцінка комунізму та ситуації в Радянській Україні. На противагу своїм співвітчизникам-галичанам, враженим сліпотою щодо проблеми за Збручем і які бачили тільки боротьбу, зрештою, слушну, з польською політикою, яка була надзвичайно безглуздою, Донцов цікавився цією проблематикою. Навіть написав для нас дві статті про це. Перед війною бачилися двічі чи тричі. Частіше зустрічалися в Бухаресті 1940 року. Але про ОУН ніколи не було мови. Обоє уникали цієї теми. Потім зник з очей. Після війни бачив його раз у Парижі — він втратив колишню жвавість, був деморалізованим. Не хотів його запрошувати до співробітництва з «Культурою». Коли ми видали «Розстріляне відроджения», [вiн] написав дуже критичну статтю. Переконався, що він втратив розуміния історії, залишився на старих позиціях. Я не відповів». (...)

      ...Воєнні роки знищили все зроблене перед цим. Під час yтечі на Захід Гедройць робив спроби підтримувати старі контакти, але хаос був настільки жахливим, а політичні умови такі важкі, що про спробу порятунку старих концепцій і структур не могло бути й мови. Після війни потрібно було починати все спочатку, на цілині, за цiлком інших обставин, без інформації та знання, хто з колишніх однодумців залишився. Війна стерла та знищила старі зв'язки та плани.

      Отже, треба було починати все спочатку. Стосувалося це і співпраці з українцями. Не було Бохенських і Прушинських, Дунін-Борковський, який мав приїхати в Мезон-Ляффітт, раптово помер, як і Роджер Рачинський. З українців — Кедрин виїхав у Америку i його поглинуло емігрантське життя. Которович, щоправда, був у Німеччині, але відійшов від польсько-українських справ. Залишився тільки Лободовський. А потім долучився Юліуш Мєрошевський, який невдовзі став головним партнером і виразником думки Єжи Гедройця.

      Ми були відірвані від наших країв, позбавлені можливості звіряти наші погляди з материковими поглядами і настроями, проти нас була спрямована пропаганда. Водночас ми діяли всупереч панівним тенденціям серед емігрантського загалу. І незважаючи на це, завдяки небаченій наполегливості та стійкості Єжи Гедройця, стали чимось іншим, відмінним від більшості еміграції. Вона залишалася в колі традиційних ідей, винесених із наших країн, ідей, які продовжували старі конфлікти, додатково загострені внаслідок кривавих битв під час Другої світової війни, нових несправедливостей і упереджень, які виникли внаслідок примусового переселення та в рамках акції «Вісла».

      Нашим першим завданням було розпочати діалог, подолати мур ворожості та недовіри, за допомогою публіцистики з'ясувати старі упередження та нові взаємні звинувачення, породжені воєнним конфліктом. «Культура» надовго стала єдиним місцем, де провадилися дебати, які спиралися на засадах взаємної толерантності. Українці не мали відповідника «Культури», бо щомісячник «Сучасність» був пов'язаний iз певним, хоча поміркованим, націоналістичним середовищем, і цей факт не давав повної свободи висловленню безсторонньої думки. «Віднова» виникла занадто пізно, щоб відіграти суттєву роль у діалогові. Була тільки голосом епігонів у довготривалому марші до взаєморозуміння, яке розвивалося на сторінках «Культури», а потім також у науковій формі на сторінках «Історичних зошитів».

      Багато наших сучасних земляків по обидва боки кордону на Бугові та Сяні не усвідомлюють цього процесу змін, які відбулися протягом майже цілого століття у свідомості наших суспільств і діяльності наших політиків. Без «Культури» — або без Єжи Гедройця — польсько-українське пограниччя могло б бути сьогодні польсько-українським Косовом взаємних мук. Натомість, після довготривалого періоду конфліктів і воєн, короткого періоду дружби маємо вже багато років систему, яка базується на взаєморозумінні та обопільній потребі співпраці, навіть дружби, яка нагадує своїми контурами реалізaцію планів і угод Юзефа Пілсудського з Симоном Петлюрою. Без Єжи Гедройця, його бачення та практичної діяльності ми не мали б цьoгo. Я гордий і щасливий, що у цій справі разом із ним міг брати участь.

Богдан ОСАДЧУК.

Берлін.

ПРО АВТОРА

      Богданові Осадчуку 86 років. Останні 55 років живе в Берліні. Публіцист, політолог, професор з новітньої історії Вільного університету в Берліні. Кілька статей Богдана Осадчука на тему євроінтеграції та українсько-німецьких стосунків вийшли в «Україні молодій» у 2000—2003 рр.

      У часи роботи в «Нойє Цюрхер цайтунг» у 60-ті генсек Микита Хрущов за одну з гострих «буржуазно-націоналістичних» публікацій Осадчука вимагав у посла Швейцарії звільнити журналіста. На що, кажуть, посол відповів, що в його країні простіше звільнити його, посла, аніж журналіста.

      Нобелівський лауреат у галузі літератури Чеслав Мілош писав: «Завдяки йому (Осадчукові) та Гедройцю Польща однією з перших серед європейських країн визнала незалежність України».

СКАЗАНО!

      Ми усвідомлюємо величезну роль, яку в наших стосунках відіграє політична думка польської й української еміграції, найкращим виявом якої були публіцистика та видання паризької «Культури» Єжи Гедройця.

Віктор Ющенко,

Президент України.

* * *

      Для України Гедройць був об'явленням. Він показав нам іншу Польщу — не тільки незалежну, патріотичну, а й братерську. Я анітрохи не перебільшую. «Культура» відкрила нову сторінку в польсько-українських стосунках, показала нам, що в Польщі є кола, готові співпрацювати з українцями. Сьогодні ми маємо багато спільних інституцій, фондів, товариств. Ідеться про стратегічне партнерство. А його духовним батьком є Гедройц. Його нам ніхто не замінить.

Мирослав Попович,

директор Інституту філософії НАН України.