1 листопада в Галичині є одним із найурочистіших днів, адже у часі збігаються кілька вікопомних дат з патріотичного і християнського календарів.
Першого листопада, за католицьким календарем, — День усіх Святих, поминальний день, в який чимало галичан відвідують могили своїх рідних, аби помолитись і запалити свічку. Свято увійшло до християнського календаря у 835 році з благословення Римського Папи Григорія IV. Вважається, що всі поминальні молитви цього дня долітають до неба швидше. У західному світі це дуже шановане свято. Особливо ж святе воно для поляків, у яких існує, можна сказати, культ померлих. У наших сусідів 1 листопада визнано державним святом, вихідним днем. Цього дня вся Польща їде на цвинтарі, тому на провінційних дорогах подекуди можна побачити велетенські корки.
До всіх львівських цвинтарів теж стікаються люди, аби віддати шану померлим родичам та друзям, і нема могили, де б не палала свічка. Урочиста ілюмінація і непретензійність свята вражає справжньою духовною соборністю галицького люду (адже до католиків непомітно долучилися і православні, і атеїсти). Великим неподобством вважається ігнорування християнського цвинтарного ритуалу, щоправда, на відміну від зазбручанських побратимів, в Галичині ніхто «поляну» на гробівцях не розкладає. Урочисті родичі неквапно сходяться на цвинтарі лише з квітами та свічками.
Цього ж дня в Галичині відзначають і день Листопадового чину 1918 року, коли галицькі стрільці перебрали в австрійському Львові владу. Водночас цей день знаменує і розкол галицького суспільства, адже остаточно розгорнув безкомпромісну братовбивчу польсько-українську війну. Вона, після поразки ЗУНР, з відкритої військової фази перетекла у напружене двадцятилітнє суспільне протистояння, «оздоблене» численними терористичними актами проти польських урядовців. Поляки намагались проводити системну полонізацію Галичини, що викликало зрозумілу протидiю. Це протистояння тривало фактично до 1939 року, допоки Галичину не прибрав до рук Сталін. Але день 1 листопада, згодом став правдивим тріумфом державницьких стремлінь галицького українства, адже надранок «січові стрільці» під орудою сотника Дмитра Вітовського оволоділи містом, контролюючи найважливіші установи (пошту, телеграф, будинок сейму, поліцейське управління і банки) підупалої Дунайської імперії Габсбургів. Цього ж дня у Львові були на практиці реалізовані державницькі постулати проголошеної двома тижням раніше Західно-Української Народної Республіки.
На початках незалежності це свято вражало розмахом, але згодом, після невідворотної і закономірної українізації України, його важливість зменшилась, хоча досі в силі лишається рішення Львівської обласної ради відзначати його на території області як державне.
Першого листопада на Галичині згадують митрополита Андрея Шептицького — цього дня 1944 року він, духовний опікун українства, відійшов у вічність.
Уже кілька років поспіль у Львові iснує ще одна першолистопадова традиція — спільна екуменічна служба католиків східного та західного обрядів на Личаківському цвинтарі, спрямована на українсько-польське духовне примирення. Достойники обох церков уже впродовж п’яти років спільно відправляють служби, разом молячись на могилах українських та польських військовиків. Зазвичай відправляли службу патріарх Києво-Галицький УГКЦ кардинал Любомир Гузар та глава Римської католицької церки в Україні кардинал Мар'ян Яворський. «Колись ці воїни воювали один проти одного, а тепер поховані тут разом. А ми через стільки років також приходимо сюди разом і молимося. І ми, сини та внуки цих полеглих, молимося за упокій їхнiх душ, бо тепер зрозуміли, що, коли хочемо йти вперед до кращого майбутнього, то мусимо йти разом», — каже кардинал Гузар.