Я дуже люблю згущенку. Люблю вкрай рідко, але сильно. Як відомо, специфіка цієї речовини полягає в тому, що жерти її, не запиваючи водою, практично неможливо. Декілька ложок — і все, перетворюєшся на Сухова. З водою все набагато веселіше. Єдина проблема — це моторошний стан роздратування, який очікує на кожного пожирача згущенки відразу після причастя. Організм почувається фігово. Він незадоволений такою трапезою. Подає сигнали нудоти. Він надуває шлунок і верещить: де овочі? де каші? де збалансоване харчування? Який дебіл напхав мене цим приторним гівном?
Мушу визнати, що всі ці канделябри організму швидко гаснуть, — і велич згущенки не зазнає жодних деформацій у моїй свідомості; минає трохи часу, і це «приторне гівно» приходить до мене у славі й світлі прожекторів, рука хапає консервний ніж — і масакра з подальшими вибриками канделябрів організму повторюється.
Поміж усіх популярних письменників сучасності я найбільше остерігаюся тих, які за своїми властивостями дуже подібні до згущенки. Їхні романи можна споживати кілограмами, до повного виснаження свідомості від такої одноманітної дієти. Ось лише декілька характерних письменників-згущеночників: Артуро Перес-Реверте, Харукі Муракамі, Віктор Пєлєвін, Жан-Крістоф Гранже, Борис Акунін.

Що може бути кращим улітку для кінофестивалю за кримське узбережжя? Отож. Власне підстав фестивалити в України, як і раніше, майже ніяких: відібрані для годиться кілька останніх iгрових фільмів із традиційними потугами на «поетичне кіно» ніяк не складатимуть конкуренції простим глядацьким картинам, які печуть у Росії що турецький хліб. Попередні українсько-російські фестивалі продюсерського кіно в Ялті й «Бригантини» в Бердянську чудово проілюстрували повну відсутність міждержавної конкуренції в цій галузі.

Фільми жахів для мене завжди були чимось на зразок холодного душу. Причому, завжди якогось незапланованого. Коли вимикають гарячу воду — у них, бачте, профілактичні роботи, — і ти, лаючись, змушена вкотре дивуватись, чому «моржі» так вихваляють своє невинне хобі. А жахливчики у планах на дозвілля з'являються тоді, коли раптом стає приторно від солоденько-безглуздих комедій, а від нескінченної стрілянини бойовиків просто закладає вуха. «Спуск» британського режисера Ніла Маршала на афішах з'явився саме за такого розкладу...