Банка Достоєвського

      Я дуже люблю згущенку. Люблю вкрай рідко, але сильно. Як відомо, специфіка цієї речовини полягає в тому, що жерти її, не запиваючи водою, практично неможливо. Декілька ложок — і все, перетворюєшся на Сухова. З водою все набагато веселіше. Єдина проблема — це моторошний стан роздратування, який очікує на кожного пожирача згущенки відразу після причастя. Організм почувається фігово. Він незадоволений такою трапезою. Подає сигнали нудоти. Він надуває шлунок і верещить: де овочі? де каші? де збалансоване харчування? Який дебіл напхав мене цим приторним гівном?

      Мушу визнати, що всі ці канделябри організму швидко гаснуть, — і велич згущенки не зазнає жодних деформацій у моїй свідомості; минає трохи часу, і це «приторне гівно» приходить до мене у славі й світлі прожекторів, рука хапає консервний ніж — і масакра з подальшими вибриками канделябрів організму повторюється.

      Поміж усіх популярних письменників сучасності я найбільше остерігаюся тих, які за своїми властивостями дуже подібні до згущенки. Їхні романи можна споживати кілограмами, до повного виснаження свідомості від такої одноманітної дієти. Ось лише декілька характерних письменників-згущеночників: Артуро Перес-Реверте, Харукі Муракамі, Віктор Пєлєвін, Жан-Крістоф Гранже, Борис Акунін.

      Коли у продажі з'являється нова книжка котрогось із них, я намагаюся її не купувати. Ну її в баню, таку новинку. Але тому їхні тексти і є згущенкою, що всупереч бажанням і здоровому глузду я час від часу повертаюся додому з новою книжкою такого автора, — і починаються канделябри.

      Акуніна, Бог свідок, не купував і не читав уже давненько. Після монастирської міс Марпл, що вистежила чорного монаха, ніякого Чхартішвілі обіцяв собі на поріг не пускати. Але перед відпусткою таки оскоромився. Купив, значить, дітям — по FM-радіо, а не дітям — «Ф.М.» Акуніна у двох томах. Якби там на обкладинці було зазначено, що це роман із серії «Приключения магистра» (про Ніколаса Фандоріна, галімого нащадка славного Ераста Петровича), — дулю б я спокусився. Але там нічого такого не написали, навіть навпаки — портрет Достоєвського на обкладинці першого тому і якийсь покемонський бойовик — на другому. «Постмодернізм, значить, — подумав я. — Ну-ну, пістон Пєлєвіну, напевно».  Міркувань про пістон Пєлєвіну важко було уникнути, надто постарався Акунін увиразнити свої наміри, розцяцькувавши той таки портрет Достоєвського ідейними доповненнями: на лівому плечі класика павутиниться Спайдермен, а за правим — зачаївся вже згадуваний покемонистий самурай.

      Процес читання кого-небудь із «згущеночників» має ще одну особливість. Поки стежиш за сюжетною карколомністю, в голові постійно тримається враження: «Йоптить, ето же шедевр!». Але варто добігти дистанцію, як «шедевральні» якості тексту стрімко випаровуються, і вже через тиждень-два неможливо згадати, як там звали головних героїв і що вони робили такого, чого не робили у попередньому романі. Втім це і є якісна белетристика — швидкісна література, що за силою впливу наближається до телепрограми.

      Як і в попередніх історіях про Ніка Фандоріна («Алтын-Толобас» та «Внеклассное чтение»), Акунін просуває свою оповідь паралельними маршрутами. До цієї ідеї читач уже звик: події дев'ятнадцятого століття проектуються на сучасність, і люди-події постійно перегукуються  через усі ці роки, ніби проживають одне і те ж саме життя у різних декораціях.

      Своїми новими митарствами Нік Фандорін завдячує Достоєвському двічі. По-перше, він поринає у пошуки невідомого рукопису класика, різні частини якого потрапили до рук негідників (за одним винятком), а по-друге — всі його пригоди є віддзеркаленням  сюжетних колізій того ж таки «невідомого» роману Федора Михайловича, який насправді є одним із варіантів «Злочину і кари». Сам текст цієї «культурної реліквії» Акунін подає як винагороди — і читачеві, і своєму головному герою. Містифікований варіант «Злочину й кари» — також детектив, у якому серійним убивцею виявляється не Раскольніков, а один маніякуватий другорядний персонаж — Свидригайлов.

      Стилістичні досягнення Акуніна цього разу справді викликають непідробну заздрість-пошану. Щоб «змусити» Достоєвського написати цей детектив, він звів докупи чимало історичних реалій, які чудово вмотивовують вірогідність існування саме такої — радикально белетризованої — версії «Злочину та кари». Відтепер шкільні учителі знатимуть, про що розповідати дітям. До їхніх послуг, наприклад, чудова лекція «Еротизм у житті й творчості Ф.М.Достоєвського», а також конспективний матеріал про інші його згубні пристрасті та непрості взаємини з рештою тогочасних класиків і видавців, із яких наймерзенніший — жмот Тургенєв.

      Здається мені, такої апетитної банки згущенки від Акуніна ще не було. Та й у жанрі «романів про романи» — це також помітне досягнення, адже йдеться не про суто літературну гру, плодами якої можуть обжиратися здебільшого музейно-архівні щуряки, а про урок поп-літературознавства. Найважливіше, що в цій витівці немає жодного цинізму. А відтак нікому навіть не спаде на думку «захищати» класика від  такого сумлінного переписування. Зрештою, Акунін просто нагадує, що класичні російські романи свого часу теж вважалися звичайною белетристикою.