У середу ввечері свою версію сутички у фінальному матчі чемпіонату світу висловив і Зінедін Зідан. В інтерв'ю «Каналу плюс» капітан збірної Франції висунув прямо протилежну версію тій, що днем раніше висловив його опонент Марко Матерацці. Виявляється, італієць таки образив сестру й матір Зізу, хоча повторювати його слова в прямому ефірі француз не став. Нагадаємо, що у вівторок Марко сказав, що не згадував Зіданову маму, бо материнство для нього — «це святе».

Кожен, хто переглядав матчі чемпіонату світу з футболу, певне, помітив, що телеоператори для розрядки напруги інколи скеровували камери на трибуни, щоб вихопити з натовпу вболівальників найбільш фантастично розмальованих чи просто вродливих дівчат. І якщо з-поміж присутніх на полі кращими стали італійці, то «чемпіонкою» з «трибунної краси» — представниця Швеції, 26-річна Лінда Хісінг. Наступного дня після вирішального матчу ЧС-2006 вона перемогла у фіналі голосування читачів популярної італійської «Гадзетта делло спорт».

У вітчизняному дзюдо є добра традиція — тренери особистим прикладом демонструють своїм учням, як потрібно перемагати на татамі. Після «бронзового» успіху в командній першості Європи наші ветерани серйозно налаштовувалися пробитися нарешті в призери чемпіонату світу в змаганні «стінка на стінку», чого раніше не вдавалося. На підкорення французького татамі у місті Турсе цього разу поїхало 11 українських «сеньйорів», більшість із яких представляли Донецьк (тамтешня обласна федерація взяла на себе всі витрати на підготовку і поїздку дзюдоїстів). І ця команда успішно захистила честь України, вперше здобувши ветеранську «бронзу» світового рівня. Наша «стінка» у складі Василя Мицканюка, Олександра Сопіна, Сергія Гриня, Сергія Рожинова, Юрія Жуковина, Андрія Костенка виявилася міцнішою за угорську (4:1), філіппінську (5:0) та німецьку (3:2). Лише в півфіналі українці поступилися майбутнім переможцям — росіянам (1:4).

Сьогодні чоловічу баскетбольну суперлігу важко уявити без легіонерів, до послуг яких звертаються навіть ті клуби, якi зовсім не претендують на чемпіонське звання чи єврокубкові успіхи. На зорі ж незалежного баскетболу теж не бракувало видовищних поєдинків, і майстерність плеяди виконавців, підготовлених ще за союзних часів, дозволяла спокійно обходитися без іноземних гравців. По-різному склалася доля провідних «піонерів» українського чемпіонату. Багатьом забракло наполегливості, везіння, менеджерського досвіду або ж не пощастило зі здоров'ям, щоб успішно влаштувати свою кар'єру у сильному європейському клубі чи навіть у НБА.
Ще з тих часів залишилися одна традиція, яку започаткував один із «батьків» ФБУ Борис Корбан — влітку всі старі друзі-суперники, хоч би де вони проводили сезон і навіть якщо завершили кар'єру, гуртуються в команди і проводять турнір на березі Дніпра у Києві — «Кубок Гідропарку». І що може бути кращим для популяризації баскетболу, ніж можливість для аматорів пограти поруч зі знаними майстрами? На цьому майданчику під відкритим небом кореспондентові «УМ» і вдалося дізнатися, чим сьогодні живе такий непересічний баскетболіст, як Олександр Лохманчук.
Без вражаючих польотів під щит цього «важкого» форварда, а часом і центрового (зріст — 208 см), важко було уявити збірну України часів становлення. Він достатньо потішив київську публіку своєю майстерністю, після чого грав у Туреччині, Франції, Італії та Німеччині. Саме в останній країні на нього чекали неприємності — з того моменту, як він у липні 2004-го підписав контракт із «Бамбергом». У вересні того року Олександр прибув у розпорядження цього клубу, виконавши всю програму підготовки. Але медики прискіпалися до аналізів українця, які були виправдані через передсезонні навантаження, і зажадали розірвати стосунки з гравцем. Звичайно, Лохманчук, маючи діючий контракт на руках, в якому записано, що клуб виплачує у такій ситуації всю суму, почав відстоювати свої права у суді. Тяганина призвела до того, що наш баскетболіст узяв тривалу паузу в активних виступах, підтримуючи форму в київському «Будівельнику», де він провів свої, напевно, найкращі роки. Зі спогадів, як він потрапив до знаної ще у СРСР команди, і розпочалася наша розмова.