Віце-голова Європарламенту Януш Онишкевич: Якщо Росія спробує приставити ціновий пістолет Україні до голови, Європа буде реагувати

      Так сталося, що сьогодні, в часи українського безвладдя, про найближчі загрози українській безпеці та навіть державності, які очевидні, говорять не так вітчизняні політики, як іноземні експерти. Свого часу яскравий антикомуніст, учасник польської «Солідарності», а сьогодні віце-голова Європейського парламенту, Януш Онишкевич у листопаді-2004 був одним з авторів численних звернень від імені Європарламенту, в яких депутати закликали ЄС висловити політичну підтримку Помаранчевій революції. З паном Онишкевичем, впливовим європейським полiтиком i активним симпатиком євроінтеграційного руху Україні, ми спілкувалися під час організованої, зокрема і фундацією PAUCI, конференції «Розширюючи кордони ЄС та НАТО: система безпеки від Чорного до Балтійського моря», яка днями відбулася в Одесі.

      — Пане Онишкевич, на вашу думку, чи зможемо ми невдовзі, можливо, ще до саміту Великої вісімки, почути чітку позицію Європейського парламенту щодо ситуації з російським енергетичним шантажем і балтійським трубопроводом, котрий оминатиме Україну і Польщу?

      — У цій справі Європейський парламент вже кілька разів висловлював свою позицію, і отже, якщо нічого не станеться драматичного і нового, то парламент цим займатись не буде. Сподіваюсь усе-таки, що нічого драматичного не станеться. Але ми уважно стежимо за цією справою, оскільки пам'ятаємо, що можуть означати подібні дії, повірте, в Європарламенті цілком свідомі того, що діялось наприкінці минулого року.

      — Наскільки добре депутати Європейського парламенту, представники різних країн, усвідомлюють нові українські проблеми?

      — Серед депутатів є розуміння їх важливості, якщо не серед усіх, то серед польських точно. Я переконаний, що в разі потреби нам би вдалося зацікавити цією справою і представників інших держав. Тож у разі якихось надзвичайних подій чи якщо станеться щось непередбачуване, Європейський парламент абсолютно точно реагуватиме.

      — Окресліть своє бачення — що саме «надзвичайне» мається на увазі?

      — Йдеться, звісно, про порозуміння з постачанням газу. (Не йдеться про порозуміння з «Газпромом», адже це буде рішення російських властей, яке буде мати політичний характер). Якщо Україна порозуміється з Росією щодо умов та всіх нюансів поставок газу, то в Європі всі зітхнуть з полегшенням, а в Польщі — з полегшенням ще більшим. Хоча, зрештою, тривога стосовно поставок газу на лінії Україна-Західна Європа не стосується моєї країни, бо постачання до Польщі йде іншим транзитним коридором. Але тут йдеться про чітку і зрозумілу симпатію і солідарність, яку ми відчуваємо до українців. Тож у разі залагодження ваших проблем з Росією ми будемо вельми задоволені. Якщо ж цього не станеться, якщо Росія вкотре спробує приставити ціновий пістолет Україні до голови, певні дії будуть застосовані. Європейці нагадають Росії і про те, що ЄС погодився, аби Російська Федерація, вступаючи до Світової організації торгівлі, не піднімала негайно внутрішніх цін на такі енергоносії, як нафта і газ, бо всі в Європі свідомі, що це б могло спричинити до колосальних економічних збурень. Ми би також хотіли, аби Росія була свідома того, що підвищення цін на енергоносії для інших країн може спричинити економічні негаразди в цих країнах. Тож, якщо Росія просить у Заходу про розуміння, то можна і необхідно від неї очікувати й розуміння аргументів, які стосуються України.

      — Як європейські депутати оцінюють те, що екс-канцлер Німеччини Герхард Шредер погодився піти на «зарплату» до росіян?

      — Тим, що одразу по закінченні своєї політичної діяльності очолив підприємство, яке будуватиме Північноєвропейський газопровід, пан Шредер нечувано понизив довіру до себе. І в самій Німеччині його позицією всі були дуже здивовані. Але це не значить, що Німеччина готова відкинути означений проект. Натомість, якщо виникне ситуація, про яку ми згадували, але до якої, сподіватимемось, не дійде, то підходи до оцінки цієї справи серед представників різних країн, гадаю, відрізнятимуться. Деякі країни досі дотримуються політики «аби не роздражнити Росію», чи бодай схиляються насамперед вислуховувати аргументацію Росії, ніж інших країн. Але вважаю, що в новітніх умовах така політична тактика не буде надто затребуваною, і тон задаватимуть депутати, які мають інші підходи.

      — А чи вдалося б, на вашу думку, створити спільний проект, укласти, так би мовити, негласний союз країн-транзитерів російського газу до ЄС? Йдеться насамперед про Україну та Польщу.

      — Не виключено, що про це могла б іти мова, але необхідно пам'ятати, що до такого альянсу мала би увійти також Білорусь. І з огляду на це виникають політичні проблеми іншого порядку. Чи пропонувати Білорусі подібні речі в ситуації, коли білоруська влада бойкотована усім Європейським Союзом?! Крім того, маю побоювання, що ця гіпотетична монополія на транзит буде сильно послаблена як через побудову Балтійського газопроводу, так і через інші проекти, наприклад, газопроводи «Набуко» чи «Блакитний потік», який має йти з Росії через Чорне море. Альянс транзитерів — це ідея, над котрою варто порозмислювати, але зараз важко сказати, чи це точно той проект, який необхідно форсувати.

      — Але так виглядає, що може з'явитись об'єднання газових монополістів, такий собі газовий ОПЕК, коли до росіян з іранцями долучиться Алжир? У разі появи такого союзу він би диктував умови не лише Україні, але й Європейському Союзу!

      — Вважаю, що в такому разі ціни мали би бути однакові для всіх, а не лише для Європейського Союзу. Не впевнений, чи китайці погодились би платити ті самі ціни, які зараз платить Європейський Союз, і абсолютно впевнений, що до подібного не була би готова Білорусь, оскільки вона отримує цей газ за дуже низькими цінами. Кажучи відверто, за відносно низькими цінами отримують цей газ і балтійські країни, наприклад, поляки платять за газ значно більше, ніж прибалти. Я кажу про це без жодної заздрості, не пропонуючи підвищувати ціну на газ для прибалтів до польського рівня. Але вважаю, що необхідно мати усвідомлення, що такий міжнародний картель був би зобов'язаний встановлювати ціни, котрі були би однакові для всіх покупців і не були б вибірковими.

      — Чи можна казати про «стратегію дестабілізації», скеровану з боку Російської Федерації на простори СНД, насамперед проти тих країн, котрі справді хочуть стати «незалежними»?

      — Цілком упевнено можна казати, що Росія використовує наразі у дуже вибірковий, селективний спосіб газового застрашувача щодо країн, котрі, на думку Москви, є щодо неї «неприязними». Зрештою, про це досить чiтко заявив міністр закордонних справ Російської Федерації пан Лавров, коли виголосив, що цінові преференції можуть стосуватись лише країн, котрі готові добре співпрацювати з Росією. І з цього «грона» виключив, зрозуміло, і Україну, і Молдову, і Грузію. Ефектом цього, можливо, були затримки доставок енергоносіїв до Грузії, хоча формально це було пов'язано з підривом газопроводу і ліній, що поставляють до Грузії електроенергію. Утім синхронізація щойно перелічених подій є досить дивною. Так виглядає, що це не був такий собі «простий терористичний акт» (до того ж у причетності до нього так ніхто і не признався). Подібні методи у минулому Росiя використовувала і проти прибалтійських держав. Так є. Тому важко сказати, чи Росія намагатиметься і надалі діяти селективно. Але цілком упевнено можу сказати, що Російська Федерація усвідомила, що подібні дії проти окремих держав Європейського Союзу є небезпечними, тому що ЄС у таких ситуаціях діє як політично монолітна організація. Відтак це перестає бути справою двосторонніх стосунків і переходить на рівень позиції Європейського Союзу та у формат відносин між ЄС і Росією. На жаль, Україна не є членом Європейського Союзу, Грузія також, тож справі важко зарадити. Але з огляду на важливість України і як просто європейської країни, і як транзитної держави Брюссель у цю справу точно буде ангажуватись. Зрештою, прикладом розуміння Євросоюзом важливості «українського питання» є те, що Брюссель не лишився осторонь, коли була остання, зимова, криза з постачанням газу.

      — Пане Онишкевич, а членство в НАТО могло б якось допомогти Україні в подібних питаннях?

      — Енергетичні справи не входять до компетенції НАТО. Але враховуючи те, що енергетична безпека є невід'ємною і фундаментальною складовою безпеки України, Київ повинен звертатись не стільки до НАТО, скільки покликатись на певні гарантії безпеки, які Україні було надано, коли вона підписувала угоду про нерозповсюдження ядерної зброї і отримала без'ядерний статус. На мою думку, у ситуації з газовим тиском на Україну може допомогти не стільки НАТО, скільки Сполучені Штати Америки. І я сподіваюсь, та й, зрештою, так, напевно, і буде, що США підтримають офіційний Київ. Натомість членство в НАТО дає Україні більше відчуття безпеки в ситуації збройної загрози. Наразі широкомасштабної військової агресії проти України нема. Але у випадку нападу на Україну чи в ситуації терористичної атаки НАТО б не дистанціювалось. Водночас не забуваймо, що НАТО — не лише військовий оборонний блок, а, крім усього, певна політична спільнота. У зв'язку з цим, якби Україна вступила в НАТО, а її безпека опинилась би під енергетичною загрозою, політичне втручання НАТО напевно було б можливе.

      — Як ви оцінюєте нинішні перспективи атлантичної інтеграції України?

      — Україна, якщо йдеться про її членство в НАТО, початково оцінювалася в Європі й загалом у НАТО як країна, що не визначилась, чи готова вона до вступу, чи ні. Згодом, після підтвердження української стратегії національної безпеки, почали казати про можливе членство в НАТО, так само як і про членство України в Європейському Союзі. Це стало можливим після зміни Президента України. Коли Президентом був Леонiд Кучма, з'являлося дуже багато запитань щодо того, наскільки його декларації були щирими. Після того як Президентом України став Віктор Ющенко, видавалась, що сумніви розвіялись. Щоправда, вони почали помалу з'являтися знову через те, що політичне запліччя Президента Кучми, котрий свого часу інтеграцію до НАТО і ЄС оголосив стратегічною метою України, зараз активізувалось і посіло вкрай незрозумілу позицію, я б навіть сказав — хитку позицію. Якщо йдеться про «помаранчеву коаліцію», то у ній ми також спостерігаємо певну неоднозначність, адже «за» висловлюється лише «Наша Україна», Блок Юлії Тимошенко є набагато неоднозначніший, а Соціалістична партія і взагалі «проти». Тож у зв'язку з тим з'являються сумніви, чи більшість політичних еліт України «за» вступ до Північноатлантичного альянсу чи «проти». На ці питання Україна за умов непростої міжнародної і енергетичної ситуації повинна відповісти досить швидко.

      — Чи крок у напрямку НАТО міг би допомогти Україні у вирішенні посталих нині криз?

      — Я можу сказати, що свого часу для Польщі не було жодних сумнівів, що напрямок нашого розвитку — членство в НАТО та Європейському Союзі. НАТО було організацією, яка гарантувала підставову річ для кожної країни-члена, а саме — безпеку. До того ж це була організація, до якої можна було ввійти швидше, ніж у ЄС. Тому в Польщі вирішили: спочатку вступаємо в НАТО. Мені видається, що українська ситуація нагадує тогочасну польську. Тому, якби я був українцем, думав би так само, як, будучи поляком, думав тоді про Польщу. Але це має бути ваше рішення.

ДОСЬЄ «УМ»

      Януш Онишкевич — автор праць і численних публікацій із теорії моделей. Викладав у Великій Британії, Франції, Швеції, Норвегії, Чехословаччині. Почесний доктор Лідського університету (Велика Британія). У 1981—89 роках — фактичний прес-секретар невизнаної профспілки «Солідарність» і член її головного проводу. Під час військового стану за участь в антикомуністичному підпіллі Онишкевича було ув'язнено, згодом його неодноразово арештовували. Активний учасник «круглого столу» — домовленостей між комуністами і опозицією про форму і способи передачі влади. Онишкевич був першим цивільним міністром оборони Польщі і є одним з авторів програми вступу Польщі до НАТО.

      З 1989 по 2001рр. — депутат Сейму, віце-голова комісії Національної оборони Сейму і виконавчого комітету Міжпарламентського союзу. Був делегатом до Парламентської асамблеї Північноатлантичного союзу. У 1994 році став президентом, а згодом головою Ради європейсько-атлантичного товариства.

      На сьогодні пан Онишкевич є віце-головою Європарламенту, заступником голови Комісії іноземних справ, членом Підкомісії безпеки і оборони.