Безкарність минулого

      6 червня у Києві відбулася презентація п'ятого тому збірки документів «Акція Вісла», створених на основі архівів спецслужб України та Польщі. Нібито буденна подія, але представляти книжку приїхав президент польського Інституту національної пам'яті Януш Куртика. Очевидно, це була не головна мета візиту, і польські партнери прагнули також надати інтелектуальну допомогу ледачим київським чиновникам, котрі донедавна рвучко «закопували» Указ Президента про створення українського Інституту національної пам'яті.

      Доручення розробити проект інституту Президент Ющенко дав ще минулого літа, але історики-комсомольці почали перетворювати його на акедемічну лабораторію «паранормальних явищ історії». І це було б найстрашнішим - напівправдою, адже установу з назвою «Інститут національної пам'яті» таки почали творити, але вона не мала б нічого спільного з аналогічними інституціями Центральної Європи. Коли я після проходження стажування в польському Інституті національної пам'яті аналізував дискредитацію самого задуму створення українського ІНП, висновок був однозначний: це спланований акт саботажу, цинічний і нахабний. У Польщі також був шалений опір спецслужб та осіб, безпосередньо від них узалежнених.

      Так, дивує обурення Володимира Литвина, який в інтерв'ю «Дзеркалу тижня» звинуватив Президента у тому, що той «підписує укази, видавати котрі вже не має права», маючи на увазі насампред ІНП. Зрозуміло, чому Володимир Литвин виступив проти створення ІНП саме зараз, адже після биківнянських жалобних урочистостей зайшлося про принципово іншу структуру, з іншими, не ефемерними повноваженнями. Литвин ставить риторичне запитання: «Чи задачі, котрі стоять перед  даною структурою, вже вирішуються відповідними академічними інститутами?». На думку колишнього голови Адміністрації Президента Кучми, займатися подібними інституціями повинен не гарант Конституції і голова РНБО. Те, що інститут не буде академічною установою, котра писатиме чергову «історію Сорочинського ярмарку» чи присуджуватиме «проФФесорські» титули, свідомо випустилось з уваги. Відколи всебічне вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті, історичного минулого Українського народу, в тому числі всіх форм репресій, здійснення комплексу заходів з увічнення пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій - а саме це є найпершими завданнями інституту - є «дрібницями»?!

      У «закопуванні» дієвих повноважень ІНП вбачається «рука» спецслужб, адже виглядає так, що керівництву СБУ ніяк не кортіло випускати секретнi папери. Отже, спільно напруживши зусилля, справу завалили, а от роботи - не зробили, що й було відзначено Президентом Ющенком після «непорозуміння» у Павлокомі: пам'ятна таблиця на цвинтарі українців, замордованих за етнічною ознакою у 1945 році, не містила жодного пояснення хто і за що.

      Польський досвід безцінний для України, адже поляки понабивали собі чимало політичних гуль у боротьбі за інститут і в подальшій, далеко не академічній, роботі. До того ж є чимало подібностей у новітній історії наших держав - це і польський «ГКЧП», реалізований генералом Войцехом Ярузельським на початку 80-х, і «помаранчевий» рух «Солідарність», і переосмислення історії власного народу, і вшанування жертв комуністичного терору. Але наразі полякам вдалося зло назвати злом і, передавши всі «кагебешні» архіви в ІНП, аргументовано розставити правдиві суспільні наголоси. В Україні так не сталося.

      ...Нас намагалися переконати, що з Гією Гонгадзе «перестаралися». З легендарним Янушем Крупським, колишнім дисидентом і політв'язнем, донедавна віце-директором польського ІНП, якого Сейм нещодавно затвердив директором Управління у справах комбатантів, «недостаралися», - вижив. Деякі фрази з нашої розмови вражають чорною подібністю, - «існування в структурах МВС злочинних груп, які виконували різні злочини, в тому числі злочини, котрі були предметом розслідування парламентських комісій»...

«Суди над комуністичними злочинцями часто не дають справедливого результату: затягнута судова процедура, знищені матеріали, пасивність свідків»

      - У польському Інституті національної пам'яті є прокурорський відділ, який розслідує нарівні з нацистськими і комуністичні злочини, в тому числі з 80-х років? Як ви оцінюєте, наскільки успішно йдуть ці розслідування?

      - Кримінальні розслідування злочинів комуністичної системи не рухаються надто успішно. Небагатьох вдалося віддати під суд, слідства затягуються і часто не мають результатів унаслідок судової процедури, знищених матеріалів, пасивності свідків... Польща в цьому сенсі не є винятком. Кримінальне розслідування злочинів комуністичної системи дало певні результати, і прикладом мали б бути німці, адже демократична держава ФРН приєднала посткомуністичну НДР, привнісши їй свою правову систему. Проте й німці не можуть похвалитися великими успіхами. У цілому проблема розрахунку з комуністичним минулим є надзвичайно складною. Наведу такий приклад. Упродовж кількох років ми розслідували справу прокурора, який у 1946 році виніс смертний вирок сімнадцятилітній дівчині, санітарці і зв'язковій антикомуністичного підпілля з Гданська. Вирок пролунав навіть попри те, що окремі міліціонери і співробітники тодішньої служби безпеки визнавали, що вона надавала допомогу всім пораненим після бою - і партизанам, і комуністам. Судова розправа тривала кілька хвилин. Вирок швидко виконали. І тюремний капелан, і навіть начальник в'язниці - людина, яка мала би стояти по іншому боці, - свідчили, що екзекуційний відділ з десяти осіб стріляв у повітря. Тобто люди, котрі багатьох вбили, мали розуміння про кричущий злочин, котрий намагалися виконати їхніми руками. Молоду санітарку відтак власноруч застрелив офіцер-комуніст. І суд, який у наш час, нещодавно, оцінював справу за поданням ІНП, визнав прокурора... невинним! Підсудний сказав, що просто виконував наказ, а дівчина, приєднавшись до антикомуністів, мала, за його словами, розуміти, чим ризикує. Подали касацію. Подана генеральним прокурором і міністром юстиції касація була прийнята військовою палатою Верховного Суду голосами 6 до 5. Відчуваєте пропорцію?! Це досить типова картина: звинувачувані у комуністичних злочинах мають почуття безкарності завдяки розмиванню судових вироків. За кілька хвилин по страті дівчини-санітарки  той самий прокурор виніс смертний вирок 16-літньому німцеві. Хлопець з мисливської зброї вполював сарну, адже одразу по війні був голод. М'ясом поділився з родиною сусіда, котрий згодом доніс, що той має зброю. І хлопець, який навіть не знав польської мови і фактично не міг брати участі у процесі (а суд не переймався дрібницями перекладу), був звинувачений у спробі розпалювання війни і підготовці до передачі Гданська Німеччині, окупованій тоді союзниками. Смертний вирок, як і в розказаній вище історії, було виконано негайно. Так тоді виглядало правосуддя.

      В ІПН ми практикуємо окреслення «судового злочину», коли суд і «правосуддя» стають знаряддям злочину. Натомість притягання до відповідальності за ці злочини часто не дає справедливого результату - обвинувачені почуваються безкарними, бо виносяться умовні вироки і справу намагаються зам'яти.

«Мене вивезли під Варшаву, кинули на землю, облили пекельною сумішшю - й лишили»

      - Розслiдування злочинів спецслужб у 80-х роках, зокрема , вбивств священиків чи інакодумців, вже не кажучи про елементарні переслідування людей, треба гадати, йдуть ще складніше?

      - Наш інститут проводив велике розслідування щодо існування у структурах МВС спеціальних груп, які виконували різні злочини, в тому числі ті, що були предметом розслідування парламентських комісій. Розслідувались випадки вбивств, побиттів, викрадень. Найгучнішою справою стало вбивство священика Попелюшка й вияснення усіх обставин, адже процес 1985 року пролив небагато світла, бо проводився тією ж системою. Зараз ІНП ще розслідує цю справу, тому я не можу наразі деталізувати - таємниця слідства.

      Одним з елементів подібних слідств є й моя справа, яка вже у 1995 році розглядалась у суді. Це справа викрадення у 1983 році, коли я займався опозиційною діяльністю.

      - Розкажіть про це детальніше.

      - Перед тим я переховувався, перебуваючи на нелегальному становищі, а під час військового стану мене заарештували. Невдовзі по звільненнi, це було 23 січня 1983 року, мене викрала група співробітників служби безпеки. Як згодом виявилось, це були співробітники спеціального відділу «Д» 4-го департаменту, відділу «дезінтеграції і дезінформації». Цей департамент очолював Гжегож Піотровський, убивця священика Попелюшка. Мене вивезли під Варшаву, кинули на землю, облили якоюсь пекельною сумішшю й лишили на краю лісу. Я був сильно обпечений. Не знаю, як довго був без свідомості. Якось дістався до автобусної зупинки. На щастя, отримав лікарську допомогу. Це мені врятувало життя. Незабаром вдалося оприлюднити ці події на радіо «Вільна Європа» і в самвидаві. Слідство, проведене вже за часів нової Польщі, встановило: якби «гебісти» виконали всі інструкції керівництва, мене б не було серед живих. Сам Піотровський, згадуючи про це у звіті, написав: «Крупський залишився живим». Я упізнав одного з викрадачів, котрий якось проводив у мене обшук. І це допомогло пізніше, після 90-року, виявити решту виконавців з відділу «Д» 4-го департаменту. Я був пов'язаний із костелом, а цей департамент «розпрацьовував» католицьку опозицію. Люди з цього департаменту затримували мене і раніше.

      В 1995 році відбувся судовий процес, було доведено їхню провину, і винуватці зізнались, але наполягали на тому, що не хотіли мене вбивати. Я цього не заперечую, адже якби хотіли, то вбили б. Чи не так? Презумпція невинності інтерпретує події на користь цих осіб. Але під час розслідування вони почувалися цілком розкуто, вони вже не працювали у службі безпеки, але це були люди, як-то кажуть, добре влаштовані у житті. Приїздили в суд, аби поспілкуватись, у тому числі і з Піотровським, котрий сидів за вбивство ксьондза Попелюшка. Він мило розмовляв з ними і ставав їхнім адвокатом, беручи вину на себе. У підсумку суд засудив цих людей «умовно», і вони поїхали додому. А їхній керівник лишився досиджувати. Тож старі «гебісти» і у Польщі не нарікають на погане самопочуття.

«Було звільнено всіх співробітників департаменту, що займався церквою і священиками»

      - Яка частина старих кадрів пройшла перевірку і лишилася на службі зараз? В Україні про жодні перевірки чути не доводилось, і в українських спецслужбах лишалися працювати всі, кому було не лінь залишати службу чи їхати в Росію.

      - Було звільнено всіх співробітників 4-го департаменту - того, що займався церквою і священиками. Натомість частина співробітників з інших департаментів лишилася. Не скажу, який відсоток, але частина лишилася і перейшла до нових служб незалежної польської держави, до Управління охорони держави. І там вони непогано прижилися. Але й ті, що відійшли, теж не почуваються ображеними. Пізніше чимало їх повернулось на службу після реструктуризації і створення Агентства внутрішньої безпеки і Агентства розвідки.

      - У часи президентства посткомуніста Кваснєвського!?

      - Не варто згадувати лише його. Це радше сталося внаслідок повернення посткомуністів до уряду і Сейму, фактично при поверненні СЛД (партія, яку представляв Кваснєвський. - Ред.) до влади. Тоді було поділено управління охорони держави на дві складові - агентство розвідки та агентство внутрішньої безпеки, де відбулося чимало звільнень молодих, власне, з нового, демократичного набору, офіцерів. І прийняли назад старих - перевірених і заслужених.

«Генерал Ярузельський навісив на військо поліційну функцію - і воно її виконало»

      - Чи запрацює зараз, за нової влади, у Польщі зворотний механізм?

      - Я державний чиновник, а не політик, який може реалізовувати подібні речі. Напевно, будуть розпущені військові інформаційні служби - стара розвідка, яка взагалі не реформувалась після 1989 року. Зміни неодмінно мають відбутися, але наскільки далеко вони підуть, не знаю.

      - Що, на вашу думку, було головним знаряддям комуністичного режиму, аби тримати поляків у покорі при скоєнні державного перевороту генералом Войцехом Ярузельським?

      - Використовували не лише апарат служб безпеки чи міністерства внутрішніх справ, а й військо. Я переконаний, що взагалі не вдалося б запровадити військовий стан лише силами міліції і гебе. Без війська це було просто неможливо виконати. Генерал Ярузельський навішав на військо поліційну функцію - і воно її виконало. Я займався дослідженнями військового стану в комісіях Сейму, скликаних для цього на початку 90-х. Вивчаючи документи, я зауважив, що у певний момент сумніви і вагання з'явилися навіть у лавах міліції і служби безпеки. Натомість польське військо утримувалося в повній дисципліні й «боєготовності» (ясна річ, ідеться про офіцерський корпус, а не про строкових військовослужбовців). І це аналізувалось та контролювалось Генеральним штабом Війська польського. Саме цей штаб був центром підготовки того перевороту. Можна сказати, що служби безпеки виконували лише допоміжну роль.

«Москва прагнула «навести порядок» у Польщі руками самих поляків»

      - Тобто вони могли отримати прямий наказ з Москви, який міг бути пов'язаний із чим завгодно, а не лише із запровадженням військового стану?

      - Усі ці служби у той чи інший спосіб були підпорядковані Москві. І тогочасна польська держава також була підпорядкована Кремлю. А керівництво залежало від Росії. Натомість Москва була зацікавлена у «наведенні порядку» в Польщі, а секретом «успіху» було те, що цей «порядок» запроваджували руками самих поляків, і польськими ж руками проводили політику. Це, на жаль, зробив генерал Ярузельський.

      - Чи можна сказати, що було дві Польщі - стара комуністична, пов'язана у різний спосіб зі старими ж спецслужбами, і нова, та що постала на базі різних опозиційних середовищ і «Солідарності»?

      - Досі точиться велика суперечка на цю тему. Очевидно, після 1989 року настала зміна, комуністи були змушені віддати владу мирним шляхом. Це було реалізовано на засіданнях так званого «круглого столу» внаслідок певного порозуміння, певного компромісу. Але після того виникла ситуація, яка для багатьох людей не була прозорою. Це не був якийсь категоричний перелом, який би відділив одну Польщу від другої. І це джерело не лише історичних дискусій, що точаться дотепер. Це, власне, наочний брак виразного перелому між тодішнім переходом від старої системи до нової.