Читай, поки молодий

      З початку травня стартувала довгострокова загальноукраїнська програма з популяризації читання, розроблена громадською організацією «Форум видавців», «Книгоманія». Президент Форуму Олександра Коваль давно виношувала ідею залучити до пропаганди читання відомих людей, суспільних кумирів, зірок, але на той час коли ми записували це інтерв'ю, жодного конкретного «так» від українських зірок не надійшло. Та в останніх прес-релізах «Книгоманії» вже з'явилася інформація про згоду популяризувати читання лідера «Океану Ельзи» Славка Вакарчука. Ані Лорак і Руслана задіяні в конкретних книжкових проектах, але так чи інакше їхні обличчя відтепер пов'язуватимуться у свідомості людей ще й з книжками.

      Із 31 травня по 3 червня в Українському домі вперше пройде Дитячий книжковий ярмарок, у рамках якого заплановано до 40 цікавих акцій. Вони носитимуть і просвітницький, і соціальний, і піарний характер. Скажімо, на ці дні оголошено збір книжок для дитячих будинків — гуманно і соціально, але за цим процесом уважно стежитимуть співробітники Книги рекордів України, щоб здійснити такий собі соціальний моніторинг: вдасться чи не вдасться українцям встановити рекорд книжкової благочинності. В Українському домі чотири дні працюватиме «Школа книгоманії» — майстер-класи Андрія Куркова, Дмитра Бикова (Москва), Мар'яни Савки, Олега Петренка-Заневського про те, як писати, читати і малювати книжки. Презентуватимуть піар-проект «Обличчя «5-го каналу» пропагують читання». Пiдбиватимуть пiдсумки конкурсу «Кращий читач року» столичної областi. Але, крім вигуків і повітроколивань, на ярмарку можна буде помацати конкретні речі — свою найновішу продукцію представлять українські видавці дитячих книжок та періодики, виробники комп'ютерних ігор, аудіо- та відеопродукції, листівок та дитячої канцелярії.

      Про те, чому дітям потрібно читати і чому державі треба цим опікуватися, ми говоримо з президентом Форуму видавців, організатором Дитячого книжкового ярмарку і автором проекту «Книгоманія» Олександрою Коваль.

Книжковий гормон

      — Панi Олександро, хто може взяти участь у конкурсi «Найкращий читач року»?

      — У цьому році ми зробили вікові обмеження для учасників конкурсу — з 12 до 15 років. Навіть діти, які були змалечку призвичаєні батьками до читання, в цьому віці перестають читати, тому що з'являються гормональні проблеми, нові зацікавлення, нові друзі, а з ними — дух протиріччя! Водночас це цікавий вік, підлітки сприймають та розуміють значно більше, ніж нам здається, це вже майже дорослі, майже сформовані, майже відповідальні люди, і їм імпонує, коли їх трактують як дорослих. Тому ми придумали для них багато цікавих акцій, де вони справді відчують себе дорослими і відповідальними — це буде і спілкування з молодими письменниками, і поважні дискусії, також вони самі спробують писати роман чи видавати журнал. Упродовж конкурсу діти матимуть нагоду поспілкуватися з такими ж «книгоманами», як вони самі.

      А основні події відбуватимуться на Форумі видавців у Львові, куди ми запросимо найкращих читачів України — по троє дітей iз кожної області.

      — Як стати учасником конкурсу? Як формалізувати свою участь у ньому?

      — Конкурс відбувається по двох мережах — бібліотечній і шкільній. У нас є координатори: це обласні дитячі бібліотеки й обласні інститути підвищення кваліфікації вчителів, тож кожна школа чи бібліотека, де діти виявлять бажання змагатися за звання «Найкращого читача», може звернутися туди, куди їй зручніше, отримати певну кількість анкет і заохотити школярів до участі в конкурсі. Діти можуть зробити це зараз, звернувшись у найближчу дитячу бібліотеку. На жаль, поки що ми не змогли залучити кожну школу до проведення конкурсу.

      — Як можна визначити найкращого читача? В такому віці програш особливо болючий, тим більше в інтелектуальній сфері.

      — Звичайно, в цьому є певна умовність, зрештою, як і в кожному інтелектуальному чи творчому конкурсі; тут ми довіряємо відчуттям учителів і бібліотекарів. Для нас дуже важливо створити саму ситуацію змагання, коли діти відчують, що читаючи вони можуть просунутися на один щабель угору й отримати нові враження чи нові перемоги. Весь конкурс і весь фестиваль проводять задля того, щоб у нашому суспільстві почали більше говорити і думати про дитяче читання.

      — Ви б у дитинстві могли стати найкращим читачем?

      — Ну звичайно! Чому ж ні?! Я тільки те й робила, що читала.

      — Яка у вас була улюблена дитяча книжка?

      — Я не можу назвати однієї улюбленої книжки, я кожен раз дуже любила те, що читала саме зараз.

      — У дорослих, може, й безглуздо запитувати про улюблену книжку, а дітям, як правило, щось сильно западає у свідомість — чому, як, незрозуміло, це незбагненно і поза логікою. Я про такі «аномалії» запитую.

      — Якщо такі, що не можна пояснити, я дотепер згадую прозорі і щемливі «Казки» фінського письменника Захаріаса Топеліуса. Хоч казок я взагалі-то не люблю, але ці запам'яталися. А взагалі, в ніжному дитячому віці переважно читала «дорослі» книжки — Стендаля, Цвейга, Мопассана. Але коли траплялися книжки «для молодшого та середнього шкільного віку», теж не гребувала, були такі — про неймовірні пригоди дітей у піонерських таборах, я їм страшенно заздрила, тому що жодного разу не була в таборі...

Увага, спонсори: люди, які розучилися читати книжки, не читатимуть і рекламних оголошень

      — Всеукраїнський конкурс «Найкращий читач року» проходить п'ятий рік, і ви можете оцінити ситуацію з виданням дитячих книжок і українською автурою для дітей. Яка вона зараз?

      — Ситуація водночас складна й цікава. Ми нарахували в Україні близько 90 видавництв, що видають дитячі книжки, їх потужність і помітність на ринку дуже різна — від найбільших «Махаона», «Ранку» та «Школи» до маленького «Кашалота», від найстаршої «Веселки» до наймолодшого «Скорпіона», від ексклюзивної «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» до... Але видавництво Івана Малковича навіть порівняти нема з ким — воно просто унікальне! Всі видавництва поволі нарощують обсяги, з’являються нові — відкривають свої представництва та філії російські гіганти — «Ексмо» («Країна мрій») та «Росмэн» («Перо»), починають видавати дитячі книжки традиційно «дорослі» «Кальварія», «Піраміда», «Юніверс», «Фактор» та інші. Здавалось би, прогрес є, але асортимент українських книжок усе ще надто малий, щоб конкурувати з російськими: в Україні за рік видається не більше 500 назв дитячих книжок (у тому числі перевидання), а російських — у 10 разів більше.

      Про авторів краще запитувати у видавців, і особливо у видавців дитячих журналів, тому що нові імена слід шукати саме там. Думаю, що талановитих людей є багато, допомогли б конкурси для авторів. Я сподіваюся, що нам вдасться, якщо не цього року, то наступного такий конкурс організувати. Видавці в різних країнах відзначають небувале зростання творчої активності молоді, ця хвиля не оминула й Україну, тому конкурс може виявити справді блискучі імена авторів майбутніх бестселерів.

      — Дорослі письменники, які пишуть дитячі книжки, — це теж наш резерв. Марина і Сергій Дяченки, Андрій Курков. На вашу думку, вони просто бавляться у дитячу літературу чи розширюють свій ринковий ареал, це маркетинговий хід?

      — У кожному випадку це індивідуально. Дяченки щиро признаються, що почали писати тільки для своєї доньки, але разом з нею, й іншим дітям пощастило!

      — В Андрія Куркова в такому випадку втричі сильніша мотивація. Відомий політолог Георгій Почепцов теж писав дитячі книжки, зараз їх чомусь не перевидають.

      — Правда, були такі на початку 90-х. Це свідчить або про те, що видавці шукають щораз нові імена і не вертаються до старих, можливо, даремно. Мого улюбленого Топеліуса теж ніхто не перевидає.

      — Наскільки державне видавництво «Веселка» може конкурувати з приватними дитячими видавництвами?

      — Це хороше питання. Оскільки у нас Конституція гарантує рівні права для всіх суб’єктів підприємництва, всі вони мали б знаходитися в однакових умовах. Хоча, можливо, «Веселка» в дещо кращих — вона має своє приміщення, за яке платить символічні кошти, має дуже великий редакційний портфель ще з тих давніх класичних книжок, постійні замовлення, постійне державне фінансування і постійні закупки для бібліотек. Так що, я думаю, в конкурентній боротьбі вони мають відчутні переваги, але як це використовують, не знаю. Думаю, справи в них ідуть непогано. Бо це ж правда, що книжки купують не діти, а батьки та бабусі, і якщо вони виростали на пригодах Барвінка і Ромашки, то вони їх і будуть купувати дітям та внукам, не дуже цікавлячись новими іменами.

      — У конкурсі вашими партнерами виступають два міністерства — освіти і науки та культури і туризму. Яка їх частка в цій акції, і чому поки ви не наважуєтеся назвати її соціальною?

      — Я хотіла, щоб до участі в конкурсі діти зголошувалися самостійно, без дорослих посередників, тоді це дало б найкращий ефект, діти в своєму середовищі створили б ситуацію змагання, до якого поступово залучились би й діти, які не читають. Але в умовах інформаційної блокади, коли з нас вимагали оплату за вміщення оголошень про цей некомерційний захід, який відбувається без спонсорської підтримки, розповсюдження інформації через систему освіти та мережу дитячих бібліотек було найоптимальнішим. Хоча з деяких місць і надходять сигнали, що в школах не хочуть цим займатися, вважаючи додатковим, нікому не потрібним навантаженням, я сподіваюся, що надалі таких випадків поменшає, і директори шкіл переконаються, що наша «вигадка» не заважає навчальному процесові, а допомагає зробити його осмисленим та радісним. Зараз головне, щоб проведення конкурсу не стало «заорганізованим», тому що це може остаточно відлякати дітей від книжки.

      Принагідно я хочу щиро подякувати всім бібліотекарям, які вже п’ятий рік допомагають нам проводити цей конкурс, без них ми нічого не зробили б!

      — Журналісти весь час стають свідками, коли державні чи муніципальні органи обіцяють вам підтримку і співпрацю. Відповідно всі ставлять запитання: держава вже почала допомагати? Скажімо, на Форум чи конкурс дитячого читання — є якась допомога?

      — Якщо ви говорите про фінансування, то, звичайно, його нема. Та хай би й не було, функція та допомога державних структур має полягати не у повному фінансуванні, чи, не дай Боже, самостійному проведенні таких проектів, як цей, а в створенні сприятливих умов — можна проголосити, що українська книжка, читання перебувають під особливою опікою Президента чи уряду, що це є проблема № 1, тоді знайшлись би спонсори, які могли б розраховувати на підвищену увагу ЗМІ до всіх організованих заходів. Щоб заручитися підтримкою ЗМІ, Президент України чи, може, міністр культури запросив би на гарну вечерю власників чи головних редакторів усіх важливих ЗМІ з дружинами і сказав: от у нас є проблема з читанням, це загрожує дальшому розвиткові як держави, так суспільства, ми втрачаємо інтелектуальний потенціал і в глобалізованому світі з нами не будуть рахуватися, тому що наші громадяни не дотягуватимуть до культурних та освітніх стандартів, тому давайте разом подумаємо, як нам донести цю думку до громадськості, як створити позитивний імідж, як досягти позитивного відгуку в суспільстві і запобігти цій загрозі. Я вірю, що ці люди, власне, через їхню прагматичність, зрозуміють дуже простий аргумент — люди, які розучилися читати книжки, не читатимуть і газет, а згодом і рекламних оголошень. Я думаю, це б спрацювало.

Хто з книжкою їздить, той за квиток не платить

      — У цій ситуації однаково пасивні і влада, і громадськість.

      — Так, я вже говорила про це кілька разів — проблема складніша, ніж здається на перший погляд. Я вважаю, що має бути зворотний зв'язок: державні, владні органи такі пасивні, тому що суспільство не вимагає від них ні чіткого плану дій, ні звіту за його виконання (і за витрачені на це кошти). Значить, суспільство поки що не усвідомлює загрози зниження загального культурного й освітнього рівня. Якщо так, інтелектуальна еліта повинна почати цей процес і вимагати змін, тому я й почала цей проект — керуючись тільки інтуїцією та спираючись на підтримку невеликої групи ентузіастів.

      — Людмила Уліцкая в Росії зробила серію книг для дітей про порозуміння, толерантність проживання у глобалізованому світі: про кухню, житло, одяг різних людей написали доступною для дітей мовою найкращі фахівці в своїх галузях. Це вже глобальне розуміння людьми своєї відповідальності щодо того, що вони передадуть дітям у спадок, системний підхід. Крім розмов із вами, і ще кількома людьми, які роблять конкретну справу, не бачу таких інституцій, окремих зацікавлених людей, які б захотіли взяти на себе якусь відповідальність.

      — Нас справді мало, але є професор Наталія Чепелєва, яка єдина в Україні займається психологією читання, є доцент Львівської академії друкарства Емілія Огар, яка вже багато років досліджує проблему, в Дніпропетровську створений «Клуб любителей чтения КЛЮЧ», де діти та їхні батьки можуть отримати кваліфіковану інформацію щодо якості наявних на ринку дитячих видань. Є письменники Євген Білоус та Галина Малик, які проводять заходи для дітей в Криму та на Закарпатті... Але хто про це знає? Нема системного підходу, нема великої, яскравої акції, яка б відбувалася одночасно по всій Україні, нема яскравих зірок, які б заявили про підтримку, нема висвітлення в ЗМІ. Через це й діти, яких ми залучаємо, потроху переймаються загальним песимістичним настроєм, що ця проблема нікого в нашій країні не хвилює. А от у Голландії проходить Тиждень дитячого читання, і всі — від маленького до великого — знають про це, всі з книжками, тому що якщо ти з книжкою, то можна ще й за транспорт не платити. Це теж спосіб призвичаювати людей до читання.

      — У Москві недавно теж пройшов подібний тиждень.

      — Це добре і для росіян, і для нашої справи. На жаль, деякі особи у владі й досі озираються на те, що там кажуть у Кремлі. Тому позитивний приклад росіян може нам допомогти в просуванні цього проекту.

      — Чи потрібно акцентувати увагу на аудіокнигах, електронних книгах, текстах у мобільних телефонах, чи треба наполягати все ж таки на книзі в друкованому вигляді?

      — Зараз напевне уже ніхто не говорить лише про книжку у друкованому вигляді, всім зрозуміло, що книжка — це насамперед текст, а не папір, на якому він надрукований. Тому й електронні книжки, й аудіокнижки — це такі самі книжки, з екрана комп'ютера дитина все одно читає. Тих, хто звикли тільки слухати, теж треба привчати до читання, бо людський мозок влаштований так, що тільки частину інформації сприймає через слух, а частина все-таки мусить бути візуальною. Але якщо вибирати між читанням з комп'ютера, прослуховуванням аудіокнижок чи переглядом мультфільмів або серіалів по телевізору, то я, безперечно, за будь-який комп'ютер чи аудіо, тільки б не перед екраном телевізора! Дослідження показали, що українські діти 4 години в день проводять перед екранами телевізорiв, це більше, ніж у будь-якій країні світу.