«На моїх очах Москва почала створювати регулярну шпигунську мережу в Польщі»

      — Після краху комуністичного режиму необхідно було швидко і кардинально реорганізувати спецслужби. Що виявилося найважчим у цій роботі?

      — Стратегія реформи була така: розпускаємо спецслужби, звільняємо співробітників, творимо нову структуру під назвою Управління охорони держави. Також ми перетворили громадську міліцію на поліцію. У Польщі нараховувалося в 90-ті роки 24,5 тисячі співробітників держбезпеки. Ці люди підлягали перевірці, верифікації, і чимало з них відтак отримали заборону служити як в держбезпеці, так і в поліції. Врахуйте, що я, філософ за освітою, займався цією справою вперше і не знав достеменно, як треба проводити перебудову, однак був переконаний, що необхідно дотримуватись простих, якщо не сказати примітивних, але засадничих речей. Тож я оголосив цим 24 тисячам співробітників: ми не проводитимемо верифікації осіб, старших 55 років, їх автоматично відправлятимемо на пенсію. Отже, одразу відійшло все керівництво і всі вищі офіцери похилого віку, адже за комуністичних часів це було міністерство старців. Також я подумав, якщо ці 24 тисячі осіб, фактично дві дивізії, відправити десь «гуляти», вони спливуть у кримінальних структурах та в чужих контррозвідках. Я гадав, що варто відділити справді зловороже від технічних співробітників, бо посвідчення «гебіста» носив як офіцер-оперативник, так і хлопчина, який виписував бланки паспортів.

      — І як ця люстрація відбувалась на практиці? Ви брали особову справу співробітника й шукали злочини, аналізуючи його загальний послужний список?

      — Ми займались детальним аналізом кожного конкретного співробітника. Було 49 верифікаційних комісій у 49 воєводствах, і центральна комісія у Варшаві. Комісії складалися переважно з опозиційних діячів — членів «Солідарності» і різних громадських комітетів. Проблема полягала в тому, що насправді ніхто нічого не знав про людей з органів. Про них не знали ані доброго, ані злого через бар'єр між суспільством і службою безпеки. Не обійшлося і без казусів. Наприклад, у невеличкому, вкрай спокійному, зараз уже неіснуючому Тарнобжезькому воєводстві верифікаційна комісія негативно оцінила 88 відсотків функціонерів. Натомість у Гданську, де народилась «Солідарність», де опозиція була активною і служби безпеки проводили дуже інтенсивну діяльність, негативною верифікація стала для 12 відсотків функціонерів. У Тарнобжегу вважали: якщо нічого доброго про співробітника невідомо, його треба викреслити, у Гданську ж вважали: якщо ми не знаємо нічого поганого — його треба лишити. З паперів, навіть детальних, небагато можна було довідатися про справжню діяльність співробітника «гебе». Те, що був нагороджуваний чи мав службові стягнення — так, але зазвичай не більше. Верифікацію я вважав необхідним злом. І я не тішуся зі своєї тодішньої місії, хоч вона і виявилася результативною.

      — Ваша служба не відстежувала, як складалися надалі долі тих співробітників комуністичних спецслужб, яких «забракувала» перевірка?

      — Я знаю, що в Польщі після верифікації не виникли структури мафії, сплавлені зі співробітниками «гебе». До чужоземних розвідок також перейшло небагато осіб. Більшість звільнених пішла в охоронні структури, що цілком нормально. У цьому сенсі верифікація вдалася. Головний принцип у нас був такий: приймаючи нових, повертаємо частину старих, перемішуємо і творимо нову якість. І на генеральські посади ми призначили людей, молодших 30 років. Була проблема формального «роблення» їх офіцерами, адже інколи це були сержанти чи прапорщики — за часів комунізму опозиція уникала служби у війську, тож і звань не мала.

      — Цікаво, як у цей переломний період поводилась Москва, адже радянські дипломатичні служби мали більшою мірою кадебістське «навантаження».

      — Совєтська амбасада у Варшаві нараховувала близько 450 дипломатів і, напевно, три чверті цього складу походило iз КДБ чи ГРУ. Було аж 11 перших секретарів посольства. Ми припускали, що десятеро з них — точно офіцери держбезпеки. Натомість у Польщі не було совєтської шпигунської мережі, бодай формально. Росіяни її не творили з простих причин: щоденно до міністерств, не лише МВС чи держбезпеки, приходило кілька осіб iз посольства і брали всю інформацію, яку треба. Кожен керівник — від міністра до начальника відділу (а це кілька сотень осіб) — був зобов'язаний  переказати все, що представникам радянського посольства заманеться. Тому Москва, за великим рахунком, не мала потреби в шпигунській мережі. Коридорами міністерства сновигали групи совєтських дипломатів, а оскільки вони не хотіли постійно роз'їжджати з посольства до міністерства, то мали навіть свої кабінети у МВС. Уявляєте! У нашому польському міністерстві! І часто передавали інформацію до Москви просто з будівлі міністерства. Аби не перевтомлюватись. Після того як постала нова Польща і я отримав можливість ухвалювати радикальні рішення, було зроблено найпростіше — ми поміняли всі перепустки до будинку. Посипалася лавина дипломатичних нот протесту. Московська амбасада і МЗС заявляли, що ми «нецивілізовані» люди. Згодом вивезли все обладнання з МВС та інших відомств, лишивши обiрванi кабелі, що звисали зі стін. Натомість одразу потому, фактично на моїх очах, Москва почала створювати регулярну шпигунську мережу в Польщі. І якщо у 90-му році західні держави ще мали сумніви — Захід ми чи Схід, то Москва першою віднесла Польщу до зони Заходу і почала творити шпигунську мережу так, як вона це робила в «капіталістичних країнах загниваючого Заходу».

      — Чи ви можете окреслити бодай деякі деталі цього процесу?!

      — На місце старих, змучених совєтських офіцерів, котрі марили роботою в Англії чи Штатах, до амбасади прибули молоді і розпочали бурхливу агентурну діяльність. Насамперед згадали всі свої попередні контакти. І якщо Юзеф Олекси як перший секретар ПОРП (польська компартія. — Ред.) був мало цікавий, хіба як учасник спільного полювання, то як спікер Сейму нової демократичної Польщі був надзвичайно цікавий... Зрештою, Москва сягнула до всіх можливих людських ресурсів. І почала розбудовувати нову структуру. Коли по зміні перепусток до будинку міністерства ми зробили «операційний аналіз» телефонних дзвінків, виявилось, що близько 300 розмов того дня йшли між нашим будинком і московським посольством. Росіяни нервово шукали нових контактів, адже чимало польських «знайомих» лишались «при ділі»... Що характерно, були непоодинокі випадки вербування негативно верифікованих офіцерів на користь російської розвідки. Вони, у свою чергу, почали «пробивати» контакти з колишніми колегами, котрі, пройшовши успішно для себе перевірку, вже служили в новій польській держбезпеці. За комуністичних часів КДБ не набирало своєї агентури на території Польщі, вербували, в основному, серед тих, хто перебував  на навчанні у СРСР чи працював у представництві торгових фірм. Ті люди перебували під наглядом і з них проводився набір.

      — Тобто тодішніх польських комуністів можна вважати резервом служб безпеки?!

      — Егеж-бо... Загалом у Польщі членів партії навіть потреби вербувати не було. Так само не вербували партійних апаратників усіх рівнів. Справа в тому, що партійні функціонери мали обов'язком рапортувати і ділитися своїми зауваженнями зі спецслужбами, і при цьому вони не фігурували як таємні співробітники. Тому польські посткомуністи так спокійно голосували за люстраційні закони, бо їх  не вважали сексотами. Фігурували б хіба що агенти розвідки через те, що вербували молодих комуністів, які виїздили на Захід за різними стипендіями. І їх вербували активно. Тому так активно і прагнули вилучити саме розвідку зі справи люстрації, бо це стосувалось багатьох досі політично активних людей з оточення Кваснєвського.  Загалом 13 років у нас зайняло формулювання люстраційного закону і закону про Інститут національної пам'яті. Зараз же доступ до архівів держбезпеки часів ПНР, які було передано  в Інститут національної пам'яті, мають жертви режиму, науковці та, з певними обмеженнями, журналісти.

      — Чи прагнув комуністичний режим убезпечитись, спалюючи речові докази своїх злочинів?

      — Палили акти не лише комуністи... Палили і посткомуністи, адже вони мали досвід спалення паперів при змінах влади. Почалося це все 4 вересня 1989 року, коли один iз провідників опозиції Тадеуш Мазовецький став прем'єр-міністром. Він ще не встиг навіть сформувати свого уряду, а комуністичний перший заступник міністра безпеки вже дав рекомендацію всім воєводським управлінням розпочати спалення актів, почавши з 4-го департаменту (цей департамент займався церковними справами). Логіка проста: якщо прем'єром став католик, то й палити треба насамперед церковні папери. Коли 10 травня 1990 року було утворено Управління охорони держави, ми почали досліджувати справу спалених актів, і за місяць переказали результати генеральному прокуророві. Процедури тривали не менше року і справу вдалося допровадити до суду. Судили генералів, керівників різних департаментів, унаслідок цього трьох генералів визнали винними, але  потім амністували.

ДОВІДКА «УМ»

      Кшиштоф Козловський народився 18 серпня 1931 року. Випускник Люблінського Католицького університету, осередку антикомуністичної опозиції. Доктор філософії. Сенатор чотирьох скликань. У 1990 році очолив Управління охорони держави, яке постало замість польського КДБ. Згодом став міністром внутрішніх справ в уряді Тадеуша Мазовецького. Впродовж довгого часу — активний член комісії Сенату з прав людини і законності. Нині — заступник головного редактора тижневика «Тигоднік повшехни».