На яких тільки партійних посадах не був колишній державний секретар — і в комсомолі трудився, і соціал-демократію(о) просував, і до керівних органів НСНУ входив, — але очолювати політичну силу йому ще не випадало. Тепер Олександр Зінченко матиме змогу вкусити лідерського хліба. Як і очікувалося, Партія патріотичних сил України обрала його своїм головою.

За день до XV (позачергового) з'їзду УРП «Собор» Юлія Володимирівна у телефонній розмові з головою (чи то екс-головою партії, бо наразі відповідь за юристами) Анатолієм Матвієнком сказала: «За все, що робитиметься завтра, я відповідальності не несу». Цілком імовірно, що сама Тимошенко до розколу в партії-учаснику її блоку безпосередньо свою руку дійсно не докладала. «Але хіба вона може заборонити її любити?» — каже тепер Матвієнко. Ідеться, зауважмо, не тільки про «неї», а й про її рейтинги. До чого ця любов може довести, зокрема продемонстрували події згаданого з'їзду.
Розбитий ніс, заблокована трибуна, викрадений мікрофон, лайливі слова у бік учорашніх соратників, розгублений міліціонер, періодична штовханина, розпач, агресія, безвихідь... Ці епізоди зі з'їзду партії, яка кілька років тому помпезно створювалася злиттям Української республіканської партії Левка Лук'яненка (першої зареєстрованої партії УРСР після Комуністичної) та «Собору» Анатолія Матвієнка, вкотре довели, що обличчя нашої політики у передвиборчий період — особливо гидка річ. І вкотре зменшили бажання прийти навесні на виборчі дільниці, щоб поставити навпроти якоїсь назви «галочку».