«Ромео і Джульєтта»: Ступки наступають

      Не минуло і двадцяти п'яти років, як у Театрі імені Франка режисер Валентин Козьменко-Делінде знову повернувся до Шекспіра. З усього, його аж ніяк не хвилюють душевні митарства героя Олега Єфремова у фільмі «Стережись автомобіля» («А не замахнуться ли нам на Вильяма нашего  Шекспира?» — питав у своїх акторів режисер народного театру). І справді, чого на того Шекспіра, нехай він  тричі класик, замахуватися? Береш і робиш із ним, що вважаєш за потрібне — на те ти й режисер. Хоч стрибки на батуті влаштовуй («Сон літньої ночі», попередня вистава за Шекспіром Козьменко-Делінде у театрі Франка).

Родинна династія: син, батько, Бодя...

      Хоча до «Ромео і Джульєтти» режисер прийшов не відразу. Спершу уважно придивлявся до «Гамлета». І вже навіть вибудував у своїй уяві модель майбутнього дійства: в усіх ролях — неперевершений Богдан Ступка. Богдан Сильвестрович навіть спершу погодився, та потім від ідеї зіграти «Гамлета» соло відмовився. (При цьому Козьменко-Делінде надію умовити Ступку-старшого не втрачає).

      Пригальмувавши з «Гамлетом», у «Ромео і Джульєтті» Богдан Сильвестрович узяв найактивнішу, хоч і не безпосередню участь. По-перше, дав добро на саму постановку. По-друге, зовсім нещодавно взяв до трупи молодих акторів, що кількома складами репетирували головні ролі у «Ромео і Джульєтті». По-третє, делегував у цю виставу аж двох своїх найближчих родичів: сина Остапа Ступку та онука Дмитра Ступку. Для досвідченого Остапа роль Меркуціо стала ще однією успішно пройденою сходинкою до вимогливого серця театрала. У випадку з Дмитром про дебют також не йдеться — онук Ступки, який зараз навчається у Національному університеті культури та мистецтв, уже виходив на сцену Театру Франка у дитячому віці. Причому у виставі «Сни за Кобзарем» (5-й премій «Київської пекторалі»), яку ставив також Козьменко-Делінде. Режисер каже, що знайомий з дев'ятнадцятирічним Дмитром уже давно і запросив його в цю виставу без жодних кастингів, довіривши йому роль Ескала. «А як тобі працюється в одному театрі з батьком та дідом?» — на це логічне питання від журналістів, що прозвучало на представленні нової вистави, Дмитро відповісти не встиг. «З яким ще дідом? — артистично обурився Ступка-найстарший. — Діди під церквою стоять, а я — Бодя! Що вигадали — дідом...»

Діогенова дiжка й спідниці-трансформери

      Валентин Козьменко-Делінде каже, що фінал сумної історії, що трапилася у Вероні років чотириста тому, інакшим бути просто не може — такі закони жанру. За великим рахунком, це єдине табу у трактуванні трагедії між Монтеккі та Капулетті, а значить, простір для творчої самореалізації можна вважати неосяжним. Для початку Козьменко-Делінде, як режисер і сценограф, викотив на сцену бочку. В такій, мабуть, свого часу сидів бідолашний і незрозумілий світом Діоген, а тому відчуття, що ось зараз звідти вийде цей відомий персонаж зі свічкою в руці, не полишало протягом усієї вистави. Натомість бочка у «Ромео і Джульєтті» була цілим світом. Прихистком і провокатором — і цими ознаками дерев'яного циліндру вміло маніпулювали герої Шекспіра. Не втримався режисер і від традиційного — ну куди ж без нього у «Ромео і Джульєтті» — балкончика, який, мабуть, фігурує в усіх постановках цієї п'єси. А довершив картинку рамою, прозоре скло-люстерко якої заважало простягнути руки один одному. Чи, навпаки, вберігало, але так і не вберегло від цього... Досить потужною сценографічною складовою став текстиль. Величезні полотнища — савани, простирадна для любовних утіх, тканина, якою запинають дзеркала, коли хтось помирає... Й оригінальні, геніальні за своєю суттю спідниці  трансформери. Вони — і естафетна паличка (матуся передає свою спідницю доньці, якій час заміж), і територія кохання (що там творилося під неосяжними спідницями у жінок, коли туди залазив хтось із чоловіків, можна лише здогадуватися), і засіб для викриття суті людини (з них жінки виповзали, наче змії).

      Саму ж трагедію двох закоханих режисер-постановник вирішив дослідити за допомогою фізіологічного аспекту стосунків чоловіка та жінки. З відвертими натяками та недвозначними рухами вийшов явний перебір... З довірою до молодих акторів також. Якщо Остап Ступка — вже майстер, який «на ти» з будь-якими надзавданнями, то талановитим Дмитру Чернову (Ромео) і Анжеліці Савченко (Джульєтта) такими ще належить стати. І тому якщо сцени з Меркуціо (Остап Ступка) були завжди динамічними і яскравими, то довжелезні діалоги Ромео і Джульєтти не зайве було б чимось «оживити». Музика, світло, спецефекти — для цього, як відомо, існує цілий арсенал. Ні, Ромео під час свого спілкування з коханою, мов той орангутанг, дряпався на колону і доліз майже до самого верху, але спостерігати за цим, чесно кажучи, було не дуже цікаво.

      Хоча вистава, за словами Валентина Козьменко-Делінде, змінюватиметься протягом прем'єрних показів — і  це також закон для будь-якого нового спектаклю, що має обов'язкову стадію «усушки-утруски», яка може обернутися навіть певним креативом. Так що пошук феномену «Ромео і Джульєтти» у театрі імені Франка триває. Прізвища «в титрах» вистави — Інна Капінос, Василь Мазур, Назар Задніпровський, Петро Панчук, Володимир Абазопуло — дозволяють сподіватися на те, що спектакль «міцнішатиме» з кожним наступним разом.