(автора.)
— Я не думаю, що це нормальний ритм і що таке може тривати вічно. Зрештою, сили людські не безмежні. Але мені потрібно якомога швидше «зануритися», сповна опанувати інформацію, щоб приймати найправильніші рішення. Швидкість «занурення» не є проблемною — проблемним є «виринання». Є така кесонна хвороба, якщо ви знаєте. Тому потрібно регулювати тиск подачі кисню, бо може бути запаморочення.
— Хтось допомагає вам регулювати «кримський» тиск?
— Ні. Я сам людина тренована (стукає по столу). Інколи рятує тільки інтенсивне спортивне навантаження. А ще — щоденна фізична зарядка.
— Анатолію Сергійовичу, Президент Ющенко, представляючи вас у Сімферополі, так би мовити, прописав ліки для подолання у Криму серйозної недуги, що стосується національної безпеки держави, — проблеми із землею. Першим у цьому рецепті значиться мараторiй на самозахоплення, далі — повна інвентаризація земель. Що вже вдалося зробити?
— Я попросив усіх, кого тільки міг: давайте зараз зупинимось, не будемо робити швидких висновків, не підігріватимемо самих себе, не завдаватимемо взаємних образ. Я розумію мотивацію репатріантів, кримських татар. Ви поїдьте у Судак, поближче до моря, — зони, яка завжди була місцем масового відпочинку автотуристів. Сьогодні там, як гриби після дощу, ростуть намети. Я питаю у їхнiх мешканців, мовляв, чого ви тут стоїте? А вони кажуть: ми ж бачимо — все грабують настільки інтенсивно, що нам стає моторошно. І насамперед це робить влада, Кучма, його посібники, ДУС, начальники менші чи більші. Знаєте, чим закінчувалася будь-яка перевірка при Кучмі? Тим, що кожна наступна перевірка вимагала від депутатів і селищних голів, міських рад дати їм [перевіряльникам] земельні ділянки. Так, у Криму збагатилися наділами «великі люди» з Києва. І не дивно, що місцеві мешканці цілими селами на берег виходили, причому не тільки кримські татари. У цій агонії розграбування й була спровокована хвиля самозахоплення.
— Тож як її загасити?
— Важливо було дати два сигнали. Перший — ми наводимо порядок. Якщо сьогодні після протестів прокуратури самі ж місцеві ради визнали: 800 гектарів справді роздані несправедливо, то це свідчить, що крига скресла. І другий — ми сказали людям: не захоплюйте землю, ми вам її надамо законно. І вже зробили декілька кроків у цьому напрямі. Незважаючи на те, що сьогодні діє мораторій, ми вже прийняли рішення по Алушті, оформляємо документи у Верховну Раду і по Коктебелю. Хто підбурював людей до самозахоплень, залишилися без козиря.
— Але чи вистачить на всіх землі на Південнобережжі, де потрібно ще й зберегти елітні виноградники, реліктові ліси?..
— Ми знайдемо можливість дати землю, у тому числі і на ПБК. Але зробимо цивілізовано, не так, як це було до сьогоднішнього дня, — хто більше кричить, той має. Самозахоплення ми поборемо законністю виділення землі та прозорістю дій влади. І в такий спосіб повернемо до неї довіру людей.
— У рамках реалізації задекларованої державної програми «Морський берег Криму»?
— Не зовсім. Подивіться, що було й досі залишається в Криму. Жодне місто не має генерального плану розвитку. Якщо його немає, то я, приміром, можу одну землю «штовхнути» в один бік, іншу — в другий. А коли чітко визначено, які ділянки і під яку перспективу відведені, — це прозоро. Це знатиме кожен депутат. Це може громадськість проконтролювати.
— Про генплани в Криму урядовці говорять, мабуть, останні років п'ять, але далі справа не просувалася начебто через відсутність бюджетного фінансування...
— Ми виділяємо на це 600 тисяч гривень. Просять ще 300 тисяч — знайдемо. Для всіх селищ, головним чином на ПБК. Далі визначимо території, які йдуть у нас під інвестиції, далі — під розвиток найголовнішої для регіону галузі. Крім того, ми повинні навести порядок із заповідниками. І, безперечно, розробити кадастр землі. Ми маємо обліковувати, стежити за рухом кожного квадратного метра. Я вже попросив у Юлії Володимирівни [Тимошенко] якомога швидше виділити обіцяні Держкомземом 2 мільйони гривень на кадастр.
— Як кажуть, нова мітла по-новому мете. Як мете, Анатолію Сергійовичу, ваша команда, зважаючи на те, що майже половина міністрів у ній — зі старого кримського уряду?
— Наше завдання — створити атмосферу ефективної економіки. Тобто підтримати там, де тонко, щоб не порвалось. Сьогодні найтонше — у царині фінансів. Тому ми займаємося не тим, як, скажімо, технологічно збирати хліб — прямим комбайнуванням, роздільним тощо. Я бачив, що голови держадміністрацій за звичкою пишуть циркуляри, що потрібно застосовувати пряме комбайнування. Це не функція Ради міністрів. Нам потрібно сьогодні що зробити? Наблизити ринок до виробника. Ми й шукаємо вигідного покупця. Для нас потрібно, щоб надійшло сільгоспвиробникам дешевше паливо. Ми й шукаємо таке джерело, і знаходимо — 6 тисяч тонн солярки плюс 3 тисячі бензину. Для нас потрібно, щоб прийшли дешеві кредити. І ми зібрали відповідні банки, провели з ними нараду, запропонували механізм. Тобто уряд виступає своєрідним стимулятором і організатором.
Те саме стосується індустрії відпочинку. Наше гасло: обнімати й любити кожного туриста у Криму. Якщо ми будемо його любити, у нього буде добрий настрій. І він усім скаже, що там, у Криму, — чуйні люди. А отже наступного року до нас приїде відпочивальників більше. Проте цей сезон рятувати не потрібно, він вже без нас відбудеться. Давайте думати про те, що ми зробимо наступного року. Тому ми сьогодні сказали тим пансіонатам, які лише обдирають людей на найгірших умовах обслуговування: ми вас закриємо. Якщо не інвестують у своє виробництво — просто не дамо їм ліцензії, ось і все.
— Але хотілося б повернутися до питання вашої команди у Радміні. Саме за присутність в уряді старої кримської гвардії, а ще — механізм підбору кандидатів на посади голів райдержадміністрацій через так звані громадські комісії вам чи найбільше перепадає на горіхи від ідеологічних соратників з регіональних організацій «Народного союзу «Наша Україна», «Батьківщини», УНП, Народного руху, КУНу. Їхні лідери написали навіть листа Президентові і Прем'єр-міністру України з проханням ужити невідкладних заходів для врегулювання ситуації на півострові включно з відставкою вашого уряду. Тому що, мовляв, ситуація стає «політично небезпечною».
— Я на них не ображаюся, але, на жаль, та ж НСНУ ще повинна стати на ноги. І має розуміти, що партія — це слуга народу, як, власне, і влада. І має ставити національне на перше місце, а не приватне чи партійне. Мені здається, що дехто ще цього не розуміє. Спільний знаменник нашої дії — Україна, Автономна Республіка Крим. Решта мене не цікавить. Ми ж робимо все, щоб бути зрозумілими. А те, що механізм відбору голів райдержадміністрацій спрацював не на всі 100 відсотків, це факт безперечний. Зрештою, ми такі, які є. Коли вчорашні вожді, які за Януковича вмирали, є в районі при владі і вони формують ті комісії, зрозуміло, що своя сорочка в цьому випадку стає ближчою до тіла. Але, з іншого боку, я ж не можу ламати суспільство у Криму, відривати 14 відсотків [«помаранчевих»] від 86 відсотків прихильників Януковича. Вони мають своє право. І я з ними мушу не тільки рахуватися, а й мушу шанувати, хоч як би це комусь не подобалося. І все ж такий прозорий механізм пошуку претендентів дав мені можливість знайти якщо не найкращого, то принаймні вберіг від найгіршого. Вже дев'ятеро чоловік пройшли співбесіду, ще п'ятеро запрошенi для цього до Секретарiату Президента.
— Пане Анатолію, депутатські повноваження, як і обіцяли, ви склали. Однак продовжуєте залишатись головою УРП «Собор». Як удається поєднувати прем'єрство з партійним будівництвом?
— Дуже погано, бо ним майже не займаюся. Поінформований, маю постійні контакти зі своїми заступниками по партії. Вони сьогодні звалили мою роботу на свої плечі. Я їм щиро вдячний — і Володимиру Шовкошитному, і Любові Стасів, і Сергію Шевчуку. Втім у Криму я виконую партійне доручення, адже партія дала згоду — я не партію маю в Криму будувати, а працювати на Україну. «Собор», до речі, — єдина партія , яка у своїй програмі виписала жорстку ієрархію пріоритетів: національний інтерес на першому місці, корпоративний, тобто регіональний або партійний, — на другому , і тільки потім приватний.
— Ще вам дорікають, що ви підтримуєте теплі стосунки зі своїм попередником, лідером кримської НДП Сергієм Куніциним, котрий на минулих виборах активно підтримував провладного кандидата, а тепер відмовився від посади радника Президента. Підтримуєте тоді, коли його вже здають «помаранчевій» владі колишні союзники, про що свідчить недавнє звернення віце-спікера ВР АРК і лідера кримської організації Партії регіонів Василя Кисельова до секретаря РНБОУ Порошенка з проханням «дати оцінку діяльності посадових осіб Ради міністрів автономії» куніцинського періоду...
— Сергій Куніцин добре знав, що робить, але то його проблеми, його історія, його гріхи або переваги. Я не маю морального права заплющити очі й казати, що я його не знаю. Це по-перше. А по-друге, я переконаний, що це людина, яка Україну не зрадить. У всьому іншому нехай розберуться правоохоронці. Утім Куніцина я не захищаю і не стимулюю, мовляв, давайте, нападайте на нього. Я з ним не в одній партії, не в одному блоці, ніколи з ним не піду на вибори. Але ж, погодьтеся, він не останній за рейтингом політик у Криму. Ну скажіть мені: який дурень, який хоче єднати, а не розділяти, не буде працювати з рейтинговими політиками?
— З ким ваш «Собор» буде блокуватися в Криму?
— Зачекайте до вересня.
— Це вже не перший ваш прихід у регіональну виконавчу владу. У 1998 році, здається, конфлікт із Павлом Лазаренком коштував вам посади голови обласної держадміністрації Вінниччини...
— Нічого подібного, це я Лазаренка зняв з роботи, а не він мене. У 1997 році я заявив Президенту Кучмі про те, що Лазаренко — злодій і має піти у відставку. Що таке голова обласної адміністрації і що — Прем'єр-міністр, ви можете собі уявити. Це було непросто, але мені було й не страшно, тому що я нічого не приховував, говорив правду, мав достатньо фактів. І тому я вважав, що це (Лазаренко. — Авт.) — велика проблема для Кучми. Хотів йому допомогти, але передусім — Україні. І добивався того, щоб Лазаренко пішов у відставку. Я тішився, думав, що ми зробили для України велике добро. Але коли на місце Лазаренка прийшло п'ять «лазаренків», тоді я зрозумів: проблема не в Лазаренкові. Лазаренко — породження філософії Кучми. Це його стиль, це його спосіб — давати красти. І тоді ті, хто краде, навколо нього висять, як гроно, вони будуть Президента на руках носити.
Я до Кучми [перед 1999 роком] прийшов і сказав: «Ви не можете взагалі йти на вибори, бо не є лідером, я ж вас підтримую тільки тому, що ви Президент першої каденції, на другу ж не балотуйтеся». Не переконав. Тоді йому сказав у вічі: я буду вашим опонентом, робитиму все, щоб ви не перемогли. Але він переміг, і чергова каденція Кучми була бідою для України і великою трагедією для нього самого.
— Анатолію Сергійовичу, що ж на нинішньому етапі вас змусить зректися посади голови Радміну АРК?
— Я щиро агітував за Ющенка, переконаний, що це було правильно. Сьогодні робитиму все, щоб Ющенко був ефективним Президентом. Я хочу йому допомогти, вважаю своїм товаришем. Єдине, що може мене змусити піти у відставку, — це зрада Президента інтересам нації, інтересам України. Але я не вірю в це, бо Віктор Андрійович є патріотом.
А якщо з'явиться нова, потужніша людина на наступну каденцію, то скажу Віктору: поступися, бо є кращий. І хай іде кращий, бо не наше мелеться. Не президентство Ющенка має бути в основі, а слава України та її майбутнє.
Матвієнко Анатолій Сергійович
Народився 22 березня 1953 року в райцентрі Бершадь Вінницької області.
Освіта: закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, за спеціальністю — інженер-механік. Кандидат економічних наук.
Трудову біографію починав із посади зав. гаража, головного механіка в Бершадському міжколгоспному будуправлінні. З 1977-го — на комсомольській роботі. Був секретарем райкому, Вінницького обкому ЛКСМУ, в 1989 році обраний першим секретарем ЦК ЛКСМ України.
У 1989—91-му — член ЦК Компартії, надалі був головою політради партії «Трудовий конгрес України», головою Народно-демократичної партії (до 1999-го), головою Української народної партії «Собор», після об'єднання з Українською республіканською партією (з 2002-го) — лідер УРП «Собор».
Iз серпня 1996-го по квітень 1998 року очолював Вінницьку обласну державну адміністрацію.
Обирався народним депутатом України трьох скликань (у 1994, 1998, 2002 рр.). В останній каденції — член фракції Блоку Юлії Тимошенко, голова Комітету ВР з питань державного будівництва і місцевого самоврядування. Склав депутатські повноваження після переходу на посаду голови Ради міністрів Криму (з квітня 2005-го).
Одружений, має двох синів і одну онуку.
В Україні серед голів обласних рад лише одна жінка — Валентина Коваленко, яка чотири місяці тому очолила Черкаську обласну раду. Вона входить до Комісії при Верховній Раді з питань децентралізації влади та очолює комісію з питань освіти і культури Асоціації обласних рад. >>
Звільнення Василя Червонія здригнуло всю Україну. Принаймні так вважають мешканці області, в якій і досі газети виходять із заголовками на кшталт «Війна чи співпраця». Чи не рік рівненські «нашоукраїнці» разом із місцевими «регіоналами», а також «литвинiвцями» й соціалістами відкрито домагалися звільнення Червонія з посади голови облдержадміністрації. І, врешті, десять відсотків голосів виборців, замість обіцяних тридцяти, отриманi на виборах в області, зробили позицію представника Української народної партії на Рівненщині настільки хиткою, що Віктору Ющенку таки довелося задуматися над долею «губернатора» у вишиванці». Жорсткий вирок Кабміну та недовіра нового складу обласної ради не вмовили Президента негайно підписати необхідний указ. І лише терміновий візит до Єханурова представників трьох «зразково-коаліційних» рівненських партій завершив звільненням Василя Червонія та призначенням на посаду голови ОДА «нашоукраїнця» Віктора Матчука. >>
22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття. >>
Багато хто запитає: а чому «нова влада»? Адже після зміни режиму Кучми минуло чимало часу, багато хто вже й встиг розчаруватися у помаранчевому «Олімпі», тож про якусь «новизну» нібито й не йдеться. Але влада, до якої замість Тимошенко, Томенка, Турчинова etc прийшли Єхануров, Сташевський, Сахань та ін. — таки нова. Вона інакша, ніж попередня: не революційна, не така строката, у чомусь не така романтична і не настільки ідеалізована. Тепер вона, так би мовити, «технічна». На зміну емоційній політиці в рюшечках прийшли суворі краватки та начебто засукані рукави.
Політичне «межичасся», яке почалося з відставкою уряду Тимошенко, нарешті підходить до кінця. Планується заповнення останніх вакансій у найвпливовіших органах державної влади (включаючи Конституційний Суд), зокрема, чекаємо затвердження парламентом Генпрокурора та заміни низки «губернаторів», а якщо пощастить — ще й обрання нового віце-спікера Верховної Ради.
У зв'язку з цим «УМ» на численні прохання читачів вирішила подати повну галерею облич влади, навести коротенькі біографічні дані посадовців та координати їхніх відомств.
Що показово: знайти потрібну інформацію для такої підбірки виявилося досить непросто. Довідники, телефонна служба «09» і навіть інтернет-сторінки багатьох органів влади були скупими навіть на елементарні відомості, тож кореспонденту «УМ» доводилося годинами «висіти» на телефонах, набридати прес-службам та апаратам різних посадовців. Виявилося, що нова влада не така вже й відкрита, як це декларується після Майдану. Інформуванню громадян про себе вона приділяє таки замало уваги і до категорії «закритих» відносить зовсім елементарні речі. Багато міністрів не вважають за потрібне оприлюднити через офіційні інтернет-сторінки навіть місце або дату свого народження. Мабуть, просто не розуміють, що навіть така суха річ, як біографія, може бути цікавою пересічному українцю.
А найцікавішим елементом біографічної утаємниченості є партійність. Її міністри у біографіях воліють узагалі не згадувати. І не тільки у біографіях. «УМ», наприклад, два тижні намагалася з'ясувати, чи є якийсь партквиток у «аграрного» віце-прем'єр-міністра Юрія Мельника. Чекали, телефонували у приймальню та службу віце-прем'єра, але крапкою в цій епопеї стало зустрічне запитання самого пана Мельника: «А навіщо їм партійність?». Ні, ми все розуміємо: і уряд — «технічний», і політикою його попросили не займатися, і роботу посадовця оцінюють не за партквитком... Але ж ідеться не про кого-небудь, а про віце-прем'єра, людину публічну. Чи наші державні мужі, наче флюгери, так часто міняють партійну приналежність, що воліють не розводитися про це перед журналістами?
А ось який прикол вийшов із першим віце-прем'єром Станіславом Сташевським. У його приймальні нам порадили дізнатися про партійність на інтернет-сторінці уряду. Читаємо: «Член президії, перший заступник голови Української партії "Єдність" (з 12.2001)». Заходимо на інтернет-сторінку «Єдності» і бачимо, що Станіслав Телісфорович не значиться в жодному з перелічених керівних органів партії, ба більше — пошукова система сайту не видає жодного результату за запитом «Сташевський». Отже, у «Єдність» він не входить. Що й не дивно, бо його бачили на установчому з'їзді «Народного союзу «Наша Україна». У прес-службі «партії Ющенка» «УМ» підтвердили, що Сташевський є членом НСНУ, та ще й учасником ради партії. Тільки чому інтернет-сайт центрального органу виконавчої влади пише про інше?
Подібна історія трапилася і з головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком. Річ у тім, що офіційний сайт НСНУ уперто називає його членом ради партії. Рибачук натомість уже на кількох брифінгах казав, що в «Нашу Україну» не входить і є позапартійним. Щоб отримати однозначний коментар, «УМ» звернулася до прес-служби голови президентської канцелярії, і нам відповіли: «Він не писав заяви про входження до НСНУ і є позапартійним». Зате Олега Борисовича, як і Сташевського, бачили на установчому з'їзді «Нашої України»! А той, хто приходить на «установку», автоматично записується в члени партії, і про це неодноразово казали на тому-таки з'їзді НСНУ в лютому ц.р. Тож виходить так: або Рибачук не знає, що він став членом «Нашої України», або в НСНУ не відають, що Олег Борисович насправді нікуди входити не збирався. Плутанина, та й годі.
А тепер про іншу річ, через яку відкритість нашої влади знову-таки можна вважати «недоконаною». Коли «УМ» бралася за збір інформації для цього довідника, то думала, що в кожному міністерстві є сектор, куди люди можуть зателефонувати і отримати якісь консультації, викласти скарги, щось уточнити. Та виявилося, що таких спеціалізованих управлінь існує не так уже й багато. Є телефони, за якими можна дізнатися, на якій стадії перебуває звернення громадянина, є телефони для запису на прийом, але таких, щоб людина могла отримати якусь консультацію, — зовсім мало. І це теж зрозуміло. Бо в міністерствах, адміністраціях абощо займаються глобальними справами, і там не виділяють ресурсів для проблем «маленьких українців». Для контакту ж із міністерством існують письмові звернення або особистий прийом. А ще — управління на місцях, чи, коли йдеться про питання на кшталт: «А скільки через місяць буде коштувати м'ясо?» — курилки або кухні. Але все одно це якось негоже — не виділити у міністерстві хоча б одного телефону, хай і з автовідповідачем, куди люди могли б зателефонувати і викласти свої проблеми. А в деяких випадках, зауважмо, було складно знайти бодай один діючий «контактний» телефон міністерства чи відомства... >>
Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась!
Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада». >>
Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка. >>
