Символ нашої Незалежності. Київський Майдан в історії України

Один з перших києвознавців Микола Закревський, який 1868 року видав друком двотомне «Опісаніє Києва», засвідчує, що у 1794 році на Хрещатику не було жодного будинку. Місце, де нині розташувався величний Майдан Незалежності, було затоплене, а буйні трави з насолодою жували... кози. Не роздумуючи довго, народ назвав цю місцевість Козяче болото.

 

В міру забудови Хрещатої долини (так у ті часи іменувався Хрещатик) на Козячому болоті проводилися дренажні роботи. Коли вологу вдалося висушити, міські власті вирішили перевести сюди один з найбільших ринків – Бабин торжок, який містився біля Софійського монастиря і добряче дошкуляв церковникам і богомольним ченцям.

 

Про Козяче болото було забуто, однак на новому місці назва «Бабин торжок» також не прижилася. І оскільки ринок був розташований у Хрещатій долині, за ним закріпилася нова назва – Хрещатицький базар. Він займав  найбільшу у ті часи міську площу, яку (за назвою базару) почали іменувати Хрещатицькою.

 

Як свідчить той же Закревський, кияни полюбили цю площу і вона невдовзі стає місцем , де відбуваються великі народні зібрання.

 

У 1851 році за проєктом О.В. Беретті на Хрещатицькій площі було споруджено першу велику кам’яну будівлю дворянського губернського зібрання (нині на цьому місці – Будинок профспілок України).

 

У 1876 році – чергова обнова: площу прикрасив будинок міської думи, побудований за проєктом архітектора О.Я. Шілле, і тепер уже не фольклорно, а офіційно площа дістає нову назву – Думська. Київські газети широко висвітлювали і хід будівництва, і сам будинок, передрікаючи «блестящие очертания средоточию городской мысли».

 

Однак реклама, як це нерідко буває, розійшлася з дійсністю: будинок  міської думи виявився нецікавим ані з художньої, ані з архітектурної точок зору. До того ж, він був невисокий, і до шпиля з позолоченим гербом Києва можна було, здавалося, дотягнутися рукою.

 

Того ж таки 1876 року у новому будинку вперше зібрався старий склад міської думи. Пануюча верхівка – дворяни та купці – привітно тисли руки одне одному, адже вони – найбільші міські багатії, керували усім громадсько-політичним та господарським життям Києва.

 

На той час у місті жило 70 тис. 590 людей, його площа складала 7,5 тисяч десятин, тут налічувалося 180 вулиць та провулків, більша частина яких була не замощена, загальний стан міського господарства свідчив про занепад і нездатність «батьків міста» вирішити наболілі соціально-економічні проблеми.

 

  Тож не дивно, що з початком ХХ століття Думська площа стає ареною політичних демонстрацій трудящих Києва, які на заклик провідних політичних партій гнівно протестували проти тупості й жорстокості царизму, за право жити краще. 

 

Відгукуючись на революційні події 1905 року, тут, на Думській площі відбувся перший масовий мітинг, у якому взяли  участь 15 тисяч осіб. Робітники, різночинці, юнаки й дівчата в єдиному пориві співали революційні пісні і їх підхоплювали ті, хто не змогли пробитися до Думської площі і стояли на прилеглих до неї вулицях – Інститутській, Миколаївській, Софіївській, Костьольній, Трьохсвятительській, Михайлівській, Олександрівській...

 

Розгублено й перелякано дивилися на демонстрантів «гласниє» (депутати) міської думи, у міському жандармському управлінні без упину дзвонив телефон...

 

Та рішучість демонстрантів не знає меж: вони оточують Старокиївський поліцейський околоток, вигукують свої вимоги. Начальник міської жандармерії, який ніколи раніше не бачив нічого подібного, спішно віддає наказ схопити заручників з числа демонстрантів, а охочі до демагогії думські базіки з вікон думи заспокоюють киян, обіцяючи краще життя.

 

Життя кращим не стало, зате у місті запанувала тиша. Та коли Київ дізнався про те, що у Петрограді скинули царя, що самодержавство сконало, кияни знову зібралися на улюбленій площі. І хоча комендант міста генерал Мадер заборонив поширювати хоча б якісь відомості про події у Петрограді, стримати революційні поривання киян він був безсилий, а подальші події склалися таким чином, що змусили Мадера думати про особисту безпеку: кияни, а з ними солдати київського гарнізону розгромили жандармське й охоронне відділення, звільнили політичних в’язнів з Лук’янівської тюрми.

 

…4 березня 1917 року мітинг на Думській площі скликає щойно створена Центральна Рада. Аналізуючи актуальні явища поточного моменту, голова Центральної Ради Михайло Грушевський зазначив: «Революційна хвиля знесла у Києві усі пам’ятники царям, але як спадок минулого збереглися вулиці на їх честь – Олександрівська, Катерининська, Єлизаветинська, Столипінська, Царська площа. Ближчим часом усі вони будуть перейменовані й засяють іменами кращих синів українського народу».

 

Голову Центральної Ради гаряче підтримав професор університету Святого Володимира Олекса Левицький: «Чи не забули ми, що найполум’янішим борцем із царизмом був палкий революціонер, духовний пастир нашого народу Тарас Шевченко?.. Сьогодні жодна українська душа не може змиритися з тим, що у Києві, де поет жив і творив, все ще немає вулиці його імені, – ці слова професора потонули у криках «ганьба!», – тому наша пропозиція до нової влади така: перейменувати Бібіковський бульвар, який ось уже п’ятдесят років носить ім’я цього царського сатрапа на бульвар Тараса Шевченка».

 

Поява бульвару Тараса Шевченка стала найяскравішою культурною подією у тодішньо­му Києві.

За революційними перетвореннями у Києві уважно стежить Москва, і чи не найпершою вдарила на сполох Російська асоціація пролетарських письменників (РАПП), один з керівників якої – Володимир Ставський вирішив відправити до Києва члена РАППу Володимира Маяковського.

 

Крокуючи просторим кабінетом, він не без  тривоги напучував поета, мовляв, у Києві невірно зрозуміли право націй на самовизначення, проголошене революцією, – почали всюди впроваджувати українську мову, всіляко витісняючи російську.

 

Розквітнув український націоналізм, один з представників якого – Микола Хвильовий висунув провокаційне гасло «Геть від Москви!». Із цим, звичайно, миритися не можна. 

 

І от Маяковський у Києві. Зустрічається з інтелігенцією, молоддю, з робітниками, трудовими колективами, на Думській площі, оточений киянами, читає уривки із циклу «Моє відкриття Америки», а у вільний від зустрічей час шукає сліди утисків російської мови.

 

Прозріння прийшло тоді, коли поета запросили на об’єднаний пленум письменницьких організацій «Київ-Гарт», «Київ-Плуг», «Жовтень». З невимовним болем тут говорили про те, що коли вже захищати якусь із двох мов, то саме українську, яку нищили Валуєвські укази, рескрипти Катерини ІІ й Олександра ІІІ, заборони царського міністра Столипіна.

 

Чого вартий такий, скажімо, факт: коли 1911 року Столипін приїхав до Києва, у місті зникли всі написи і навіть вивіски українською мовою – аби на дратувати Петра Аркадійовича.

 

Свої враження від перебування у Києві поет виклав у поемі із промовистою назвою «Долг Украине». Не чекаючи, поки її надрукують в українофобській Росії, або й не надрукують зовсім,  поет виходив на Спаську площу, а це біля Спаських воріт Кремля, закликаючи росіян:

 

Разучите эту мову

На уроках и больших, и малых,

Эта мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

Час розплати настав»

А рефреном стало застереження:

«Товарищ москаль,

На Украину зубы не скаль!»

 

Маяковський добре знав звірячу суть москаля – хоч царського, хоч більшовицького, який за найменшої нагоди розкриє хижу пащу, аби залити кров’ю волелюбну Укаїну, і саме про це далі.

Вождь більшовиків Володимир Ленін усамітнився у Смольному палаці, аби підбити перші підсумки очолюваного ним Жовтневого збройного повстання. Раптом до кабінету увійшла секретарка Лідія Фотієва.

 

Вона принесла депеші від української Центральної Ради, сейму Польщі та Едускунти (парламенту) Фінляндії: найвищі органи влади трьох складових Російської імперії повідомляли, що вони, спираючись на волю своїх народів, а також на проголошене більшовиками право націй на створення окремої суверенної держави, виходять зі складу Росії.

 

Замовивши Фотієвій склянку чаю, Ленін замислився: що ж відбувається? Цивілізовані народи європейської частини Росії виходять з її складу, то хто ж залишиться? Тюркські та азійські народи, нащадки татаро-монголів, а також розрізнені племена Крайньої Півночі – чукчі, евенки, якути, коряки...

 

Здавна всі вони займаються конярством і оленярством, вони не пристосовані до роботи в промисловості, а отже, не здатні поповнити лави пролетаріату. Тож із ким же він, Ленін, будуватиме світле майбутнє – комунізм?

 

І Ленін зрозумів: без України з її хлібом, вугіллям, без її роботящого люду очолювана ним радянська влада не протримається, а так звані «ідеали Жовтня» перетворяться на порожній звук.

Будинок київської думи на тодішній Думській площі.

 

Не заперечуючи проти виходу Польщі й Фінляндії, Ленін категорично відмовив Україні у наданні суверенітету, про що й сповістив з трибуни позачергового з’їзду Рад: «При єдності дій пролетарів великоруських та українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».

 

Гнів та обурення викликали ці слова в Україні, яка повірила в реальність створення власної незалежної держави. Передбачаючи силове вирішення поставленого Леніним завдання і як наслідок – вторгнення більшовицьких полків на територію України, студентська молодь вирішила захистити цілісність української території: на самісінький кордон з Росією по лінії Ніжин – Бахмач почали прибувати озброєні студентські загони (курені), які складалися зі студентів університету Святого Володимира, Українського народного університету і 1-ої київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького, а також з гімназистів старших класів низки київських гімназій.

 

Їм вдалося зупинити більшовицькі бронепоїзди, з яких висипала неочікувано велика кількість добре озброєних людей – три загони по 1300 осіб у кожному під командуванням Єгорова, Берзіна, Курдинського і найжорстокіший загін моряків-балтійців кількістю 1500 головорізів під командуванням Михайла Муравйова. Останній, до речі, був кримінальним злочинцем – сидів у тюрмі за вбивство людини, та Жовтнева революція звільнила його, за що він був фанатично відданий їй.

 

Зупинивши ворожі бронепоїзди на станції Крути, студенти, більшості з яких не минуло й двадцяти років, мужньо стали на захист Вітчизни. Та бій тривав лише кілька годин: на полі бою було вбито 250 юнаків, а тих, що потрапили в полон, по-звірячому розстріляно на подвір’ї станції Крути.

 

Скориставшись тимчасовою перемогою, у Київ увірвалися хвацькі морячки-балтійці Михайла Муравйова. І от уже кримінальний злочинець зачитує наказ: «безпощадно знищувати всіх самостійників, гайдамаків та всіх ворогів революції». І враз гордість революції – балтійські моряки – перетворилися на кровожерів-бандитів, розстрілюючи на місці чоловіче населення Києва – червоний терор розпочався. 

 

Так відбулося знайомство киян з російською владою «робітників і селян».

Отже, з багнетом і кулеметом прийшла у Київ радянська влада, якій судилося панувати тут аж до 1991 року. Почала із того, що Думську площу одразу перейменувала в Радянську, мотивуючи це тим, що поняття «київська міська дума» більше не існує.

 

Назва Радянська протрималася недовго: перший голова Київського міськвиконкому, призначений Москвою, Андрій Бубнов повідомив, що центральна київська площа носитиме ім’я Михайла Калініна – «славного бійця ленінської гвардії, вірного соратника великого Леніна».

 

Міські партійні функціонери спішно шукають хоча б якісь сліди з біографії «всесоюзного старости», які б якимось чином пов’язували з Києвом «тверьского крестьянского сына», як він себе називав. І знаходять: на початку революції Калінін таки перебував у Києві, де очолив «роботи» з конфіскації церковних цінностей для потреб Країни Рад.

 

Ця «небагатомовна і скромна» людина виявила неабиякий хист у пограбуванні київських церков і релігійних установ. Прикриваючись гаслом «Релігія – опіум для народу», озброєні люди Калініна вривалися у храми, ламали іконостаси, здирали зі стін ікони, вигрібали все, що становило якусь цінність.

 

Награбоване звозили на збиральні пункти, де й сортували – ікони, картини, золото, срібло. Коли вивезли геть усе, взялися за стіни храмів, мовляв, і вони являють мистецькі цінності. Для тодішньої влади це був достатній аргумент для того, аби російський більшовик Михайло Калінін у наступні сорок два роки (!) уособлював центральну площу столиці України – здорового глузду тут годі було б шукати.

 

І це був початок того вселенського абсурду, який супроводжував Радянську владу в усі роки її існування – у назвах київських вулиць, у пам’ятниках вона почала увічнювати ворогів і навіть катів українського народу: у центрі престижного Печерського району раптом з’являється вулиця... Чекістів, поруч і провулок Чекістів.

 

На вулиці розташована елітна школа № 51, адже поруч будинки ЦК КП(б)У та Ради Міністрів УРСР. Високопосадовці приводять у школу своїх дітей, відвідують батьківські збори, і жоден з них не обурюється назвою на честь каральних органів, які саджали й розстрілювали українських патріотів.

 

Далі – більше: у тому ж Печерському районі з’явилися вулиця Дзержинського, провулок Дзержинського, площа Дзержинського, біля вокзалу завод «Транссигнал» імені Дзержинського. Цей ватажок чекістів ніколи не бував не те що у Києві, а навіть і в Україні, але він керував роботою українського ЧК на чолі із Всеволодом Балицьким, і найуживанішим словом «залізного Фелікса» щодо українців було «розстріляти!».

 

У парку «Нивки», що в іншому кінці Києва раптом з’явилася вулиця ... Табірна. Тут і справді був колись тимчасовий табір для «політичних», який згодом перетворили на танцювальний майданчик. Парком «Нивки» небезпечно було ходити – хулігани й бандити могли пограбувати. І ніхто з цих кримінальних відчайдухів не насмілився під покровом ночі зірвати й знищити табличку зі страшним ганебним написом.

 

Йосиф Сталін, організатор всеукраїнського голодомору був представлений у Києві адміністративним Сталінським районом і площею Сталіна у центрі міста – нині це Європейська площа.

 

І, нарешті, Ленін. У Києві він був представлений набагато більше, ніж на своїй батьківщині – в Ульяновську: вулиця Леніна, бульвар Леніна, вулиця Ленінська, вулиця Ілліча, вулиця Ульянових, вулиця Володимира Ульянова, провулок Володимира Ульянова, крім того – Ленінський адміністративний район, музей Леніна (нині – Український дім), а наприкінці 30-х років на Бессарабській площі спорудили ще й пам’ятник Леніну на повний зріст – і золотом викарбували його слова щодо незалежності України «Про неї не може бути й мови».

 

Пересічні кияни, звичайно, бачили увесь цей безлад, але вдіяти нічого не могли, бо були, як і всі в СРСР, лише «гвинтиками», як охрестив їх «батько народів», тож заходилися реконструювати центральну київську площу й Хрещатик, які набули сьогоднішніх рис: Хрещатик збагатився монументальними будинками в стилі осучасненого ампіру – Поштамт, радіоцентр, Будинок оборони, Центральний універмаг, вулицю було розширено й заасфальтовано, з проїжджої частини знято трамвайні колії, відкрито рух тролейбусів.

 

Радує око і площа Калініна: київські зодчі досить вдало використовують тут природні мальовничі пагорби, що з різних боків оточили площу – це дозволило створити розвинену у просторі композицію. Чудова переспектива відкривалася з площі на п’ятдесятиметровий пагорб, де у буйному кипінні дерев ховається колишній Інститут шляхетних дівчат – Жовтневий палац культури... 

Оновлена площа Калініна приваблює киян як місце ділових зустрічей, де  можна, крім усього, перепочити й розважитися. Сюди залюбки приходять випускники шкіл, тут грають духові оркестри, юнаки й дівчата кружляють у зворушливих шкільних вальсах, а зустрівши світанок наступного дня, складають романтичні й далекосяжні плани на майбутнє.

 

І раптом, несподівано і незворотньо прийшов він, цей страшний день – 22 червня 1941 року...

 

Сонце піднялося з-за обрію, годинник на поштамті показував 4.00.

 

Десь далеко в небі почувся гуркіт моторів, що невпинно наближався. Невдовзі з боку Жулян можна було розгледіти велику групу літаків, від яких почали відділятися чорні точки, як з’ясувалося скоро – бомби. Одразу повсюди загриміли вибухи...

 

Рівно о п’ятій військові отримали наказ Москви: «на провокації не піддаватися, вогонь у відповідь не відкривати».

 

Та командувач Київським військовим округом генерал Кирпонос назвав речі своїми іменами: це – війна, й оголосив тривогу по всьому округу, за що невдовзі поплатився власним життям.

 

Фактор «блискавичної війни», узятий на озброєння німцями, спрацював безвідмовно, і вже 19 вересня ворожі війська вдерлися в Київ. Одразу чітко вималювалася чи не основна суть фашизму – грабіжницька: у Німеччину  відвантажувалися ешелони з промисловим устаткуванням, музейними цінностями, іконами, старовинними книжками, класична ж література спалювалася.

 

Та не лише тотальне пограбування принесли чужинці у Киів, з їхнім приходом в урочищі Бабин Яр день і ніч лунали кулеметні черги – там розстрілювали українців і євреїв, у розташованому поруч Сирецькому концтаборі – військовополонених.

 

Галаслива ворожа пропаганда навіювала думки про те, що вони, представники «тисячолітнього рейху», прийшли у Київ назавжди.

 

За двадцять п’ять місяців окупації у це можна було й повірити, аж раптом на театрах військових дій сталися суттєві зміни: після поразки під Сталінградом німецьке командування вже не розробляло планів наступальних операцій, зате цупко чіплялося за те, що уже завойоване: у Києві німці запустили бетонний завод на Теличці і почали одягати у бетон усі шляхи наступу на Київ.

 

Результати були блискучі. Військовий комендант Києва генерал-майор Ебергард у секретному донесенні Гітлеру доповідав: «У німецькому тлумаченні поняття «Київ» більше не існує, є Східний вал – суцільна низка захисних споруд, надійних, як фатерлянд».

 

Це дало підстави Гітлеру безпосередньо перед Київською наступальною операцією військ 1-го Українського фронту заявити керівникам німецького генерального штабу: «Я ніколи не віддам Києва!»

Та вже не було у світі сили, яка могла б стримати наступальний порив 1-го Українського фронту...

 

Першим у центр Києва увірвався танк гвардії старшини Никифора Шолуденка з 22-ї танкової бригади. Никифор народився у селі Лебедівка Вишгородського району на Київщині, у Києві закінчив ремісниче училище, тож місто знав непогано.

 

На Хрещатику й площі Калініна його вразила тиша, від якої за роки війни він встиг відвикнути. Старшина відкрив кришку люка, підвівся на повний зріст, і це була його фатальна помилка: тут же, на Хрещатику, куля німецького снайпера обірвала життя танкиста...

 

У воєнну історію Києва Никифор Шолуденко увійшов як перший визволитель, тож і пошанований був на найвищому державному рівні: посмертно отримав звання Героя Радянського Союзу, його було перепоховано у парку Вічної Слави біля могили Невідомого солдата, його бойову машину – танк навічно встановлено на постаменті біля станції метро «Шулявська», неподалік піднялася вгору й вулиця Никифора Шолуденка...

 

А потім невідворотньо прийшов час розплати для катів Бабиного Яру: українське правосуддя суворо покарало тих, на чиїх руках була кров безневинних людей. Перед тим звернулося до вцілілих киян з проханням надати письмові свідчення. І кияни відгукнулися. У Єврейській раді України знайомлюся з пожовклими від часу свідченнями очевидців:

 

«На світанку 29 вересня київські євреї із різних кінців міста повільно рухалися по вулицях убік єврейського кладовища, що на Лук’янівці. Підтримуючи одне одного, йшли старі – чоловіки й жінки, матері несли малюків на руках або ж везли у візочках, старші діти пленталися поруч із батьками.

 

Люди йшли зі згортками, валізами, адже усі вони вірили, що їх вивозять зі столиці до провінційних міст.

 

Це було тяжке видовище: старих і жінок, знесилених і блідих, вели під руки онуки, паралізованих й хворих несли на ношах, ковдрах і навіть на простирадлах».

 

«Людські натовпи безперервним потоком йшли вулицею Мельникова, а на тротуарах стояли німецькі патрулі. Впритул наблизившись до тих, що стояли попереду, натовпи суцільними потоками рухалися з різних боків, і тривало це з раннього ранку й до самої ночі. Повільно рухалися бруківкою, і важко, навіть неможливо було перейти з одного боку вулиці на інший, а за перехід на прилеглу вулицю – розстріл на місці. Ця скорботна хода тривала три дні й три ночі. Люди йшли і йшли, зрідка зупинялися. Без зайвих слів обіймалися. Прощалися, молилися, бо розуміли усе».

 

«Німці змушували людей роздягатися догола – усіх без винятку – і дівчат, і жінок, і дітей, і старих, їхній одяг збирали до купи, ретельно складали. У голих людей – здебільшого жінок – зривали з пальців персні, обручки і будь-які інші прикраси. Потім приречених групами по 30-40 людей ставили на край бездонного провалля й розстрілювали. Тіла падали в урвище».

 

...Після звільнення Києва страта була показовою: тут же, на площі Калініна, повісили вищих офіцерів СС та жандармерії, усього – п’ятнадцять військових злочинців.

 

Пройшли роки, змінилися покоління, з’явилися й нові військові злочинці на чолі з кремлівським верховним нелюдом, які вже не кулеметами, а ракетами знищують українців. От би побачити й їх на шибениці в центрі Києва – яка б то була радість!..

Відбудова

Як тебе не любити, Києве мій!

Омріяна Незалежність