Києву — не менше 5 тисяч років

За світовою практикою, вік прадавніх міст визначають за збігом у часі двох показників — археологічного й топологічного.

 

Конкретно, це означає, що для виявлених на території міста решток якогось археологічного об’єкта (поселення, городища, кріпості тощо), створеного людьми в далекому минулому, повинна бути відома з якихось джерел назва цього об’єкта, не пізніша за вік виявлених решток.

 

Із двох названих показників особливо складно визначати топологічний, іншими словами, дуже важко встановити, яку саме назву носив цей об’єкт в часи, коли його створили.

Шукають назву об’єкта в давніх писемних хроніках, літописах, творах античних істориків, клинописних текстах та в інших давніх носіях інформації, які дійшли до наших днів. Наприклад, для визначення віку міста Єреван топологічний показник виявили в клинописному повідомленні про те, що цар Урарту Аргішті І у 782 році до н.е. заснував кріпость Еребуні.

 

На окраїні сучасного Єревана справді знайшли залишки давньої кріпості, вік яких відповідав часу правління царя Аргішті І. Обидва ці показники (рештки оборонного спорудження і назва) збіглися в часі, і вірмени у 2018 році відзначили 2800 років своєї столиці. 

 

Для визначення віку Парижа топологічним показником послужив запис Юлія Цезаря, зроблений 53 року до н.е., про невеличке рибальське село Лютецію на острові посеред ріки Сена. З роками село Лютеція неймовірно розрослось, з’єдналось мостами з обома берегами ріки і стало знаменитим Парижем.

 

Його жителі ще у червні 1952 року урочисто відсвяткували двотисячний ювілей свого міста, щоправда, з п’ятирічним запізненням, причиною якого стали скрутні часи після Другої світової війни.

У березні 2026 року в київському видавництві «Український пріоритет» вийшла книга Георгія Чорного «Українство: мовно-генетична археологія України», в якій автор обґрунтував за двома згаданими показниками п’ятитисячний вік Києва.

 

Археологічним показником для визначення віку Києва стало відкриття археологів у самому центрі міста, в районі Львівської площі, вулиць Стрітенської та Житомирської, залишків укріпленого трипільського городища площею біля 3 гектарів і віком приблизно 5 тисяч років. Повідомлення про це відкриття містить книга «Климовский С.И. Замковая гора в Киеве: пять тысяч лет истории. — К.: Стилос, 2005», С.10,11. 

 

Але де знайти, як дізнатися, яку саме назву мало це городище в ті далекі дописемні трипільські часи? Як і де знайти топонімічний показник для визначення віку Києва? Його пошуки — окрема детективна історія.

 

Першою зачіпкою для пошуків стали численні топоніми, подібні до назви Київ, розкидані на величезних просторах: село Kieve (Kive) в Німеччині, Gora Kijova і села з назвами Kijow у Польщі, гірський хребет Cevennes у Франції, сопки Kivalo у Фінляндії, гірська гряда Кейви на Кольському півострові та багато інших.

 

Спільними рисами перелічених топонімів є те, що, вони, по-перше, позначають певні гірські кам’яні утворення: Cevennes — «кам’яна спина»; Gora Kijova — «кам’яна гора»; Kieve і Kijow — назви населених пунктів, які означають щось на кшталт Кам’яне, Кам’янець чи Кам’янськ; Кейви — «кам’яна гряда» і т.д. 

 

По-друге, походять ці топоніми від слова «камінь» фінськими мовами: kev мордовською, kiv мансійською, kivi фінською. Це налаштовує на думку, що перелічені топоніми могли залишити давні племена, які спілкувалися фінськими мовами.

 

Їх називають давніми фінно-уграми або протофінами. Справді, в одній зі своїх статей англо-чеський археолог Марек Звелебіл подає карту розселення людей після закінчення Льодовикового періоду, на якій зображено поселення протофінів на Придніпров’ї 14-8 тисяч років тому. (За статтею Zvelebil M. (2001). Revisiting Indreko’s Cultural Historical Model: «Origin and Area of Settlement of the Finno-Ugrian Peoples» // TRAMES. Journal of the Humanities and Social Sciences. №1, Vol.5(55/50)) 

За логікою, саме протофіни, які жили в районі сучасного Києва, назвали своє поселення словом, близьким до слова камінь їхньою мовою. Але де ж був той камінь, що дав Києву назву? Цим каменем, очевидно, були дніпровські пороги біля Києва, про які згадує літопис.

 

Коли князь Володимир у переддень хрещення киян звелів укинути в Дніпро дерев’яне зображення Бога Перуна, то наказав при цьому: «… відпихайте його від берега, аж поки не пройде пороги». Саме ці пороги, кам’яні утворення посеред течії Дніпра, які існували й раніше, коли проживали там протофіни, прислужились їм для позначення місця розташування і назви свого поселення. 

 

Дослідження філологів переконують, що назва Київ походить не від слов’янського kiy (палиця), а від набагато ранішого фінського kivi (камінь). Про це свідчать численні запозичення з фінських мов у дуже давні індоєвропейські мови: кельтів, басків, тохарців та інших, які відбувалися в часи пізнього палеоліту та мезоліту, за тисячі років до появи слов’ян (див., наприклад, статтю К. Тищенка «Мовні свідчення протофінської присутності у Західній Європі» // Етнічна історія народів Європи. Вип. №9. — Київ, 2001.) 

 

Другою зачіпкою для пошуків дописемної назви Києва (топонімічного показника) стало Євангеліє від Іоанна. У ньому є фраза, з якою Ісус Христос звертається до брата Симона: «Будеш ти званий Кіфа, що означає камінь» (Євангеліє від Іоанна, 1.42).

 

І тут виникає загадка, чому святий Іоанн, який писав Євангеліє давньогрецькою мовою, не скористався питомими грецькими словами петрос (??????) або літас (?????), які обоє означають «камінь», а вжив чужоземне слово кіфа (?????), яке походить з арамейської мови. 

Розгадка прийшла після ознайомлення з давнім фінським епосом «Калевала». У ньому розповідається легенда про те, як молода фінська дівчина завагітніла, проковтнувши ягоду, схожу на суницю. Ключиком для розгадки стало слово «ягода», яке фінською мовою звучить марія (marja). Тоді все стало ясно.

 

Виходить, святий Іоанн запозичив у фінів не тільки сюжет про непорочне зачаття, не тільки зберіг слово ягода в імені Богоматері, а й не посмів осквернити священну фінську легенду пересічними грецькими словами петрос чи літас і залишив пишномовне сакральне слово кіфа, яке прийшло до нього разом із фінською легендою. Та все ж для грекомовної аудиторії він вимушений був пояснити, що слово Кіфа означає не що інше як камінь. 

 

І знову ж виникла загадка — як могла потрапити до святого Іоанна священна легенда протофінів, а з нею і слово кіфа. У свій час Іван Франко у своїй праці «Сотворення світу в світлі науки» переконливо довів, що біблійні оповіді не є оригінальними: вони запозичені у вавилонян, ассирійців, єгиптян та інших народів.

 

Фінська легенда потрапила до арамеїв (предків сучасних ассирійців), найімовірніше, через контакти з аріями, які розселялися кількома потоками з території їхнього проживання — Північного Причорномор’я. 

 

Один з потоків аріїв пішов через Кавказ до Сирії й Палестини, де арії перетнулися з арамеями. Арії тривалий час сусідили з протофінами, від яких і перейняли легенду про непорочне зачаття. Про непрості й тривалі відносини аріїв з протофінами говорить, зокрема, той факт, що назва аріїв — орь’я (orja) фінськими мовами — означає раб або слуга. Тим не менше, саме арії могли переповісти фінську легенду арамеям, від яких і почув її святий Іоанн.

Отже, дописемна назва Кіфа протофінського поселення, яке існувало на місці сучасного Києва, після свого тривалого існування в усній формі спочатку в мові протофінів, потім аріїв, потім арамеїв, нарешті, стає писемною в мові давніх греків на початку н.е., коли було написане Євангеліє від Іоанна.

 

Враховуючи час існування протофінського поселення (за Звелебілом, 14 — 8 тисяч років тому), приходимо до висновку, що назва Київ у первісній вимові «Кіфа» існує не менше 8 тисяч років. А це означає, що цією назвою користувалися й трипільці, які жили на київських пагорбах після протофінів, і народи, що проживали після трипільців, бо інакше ця назва не могла б дожити до наших днів. 

 

Таким чином, приблизний вік Києва у 5 тисяч років визначився віком археологічного показника, тобто часом появи трипільського городища, оскільки саме тоді відбувся збіг у часі обох показників: археологічного (трипільського городища) і топологічного (первісної назви Кіфа), яка на той час вже існувала не менше 3 тисяч років.

 

Цікаво, що в назвах Києва іноземними мовами вчувається його первісна дописемна назва, особливо, коли йдеться про китайську мову. Сучасні китайці називають Київ як щось середнє між Тіфу і Дзіфу, що дуже нагадує біблійне Кіфа. 

 

З усього, що тут було сказано, випливає таке. Перше: назва Києва походить не від слов’янського слова палиця і не від княжого імені Кий, а від слова камінь фінськими мовами. Друге: Києву не півтори тисячі років, як намагалися нав’язати йому цей вік московити, а не менше п’яти тисяч років.

 

А ще українським археологам слід точніше визначити вік трипільського городища за радіовуглецевим аналізом його залишків і вийти до киян з уточненим віком Києва, а не додавати слухняно щороку одиничку до московської фальшивої дати 1500, яку московити нав’язують, починаючи з 1982 року. 

 

Георгій ЧОРНИЙ, заслужений діяч науки і техніки України