Три важливі історичні події, які визначили долю України на майбутні віки

Над текстом Декларації про державний суверенітет України народні депутати працювали з перших днів скликання Верховної Ради УРСР у 1990 році. Рішучість народних депутатів національно-демократичного спрямування підготувати і ухвалити цей документ була непохитною.

 

Частина депутатів від комуністичної більшості намагалася перехопити ініціативу. Їхня мета полягала в тому, щоб надати документові просовєтского і прокомуністичного спрямування.

 

Після численних дискусій на голосування був винесений остаточний варіант. 16 липня 1990 року текст Декларації був ухвалений Верховною Радою УРСР: «за» проголосувало 355 народних депутатів, проти — 4.

 

Необхідно відзначити, що порівняно із текстом російської декларації, і навіть декларацій Балтійських республік, український документ став набагато глибшим, всеохоплюючим.

 

По-суті в українській Декларації була закладена основа двох наступних документів — Акта про незалежність України і Конституції України, для прийняття яких потрібно було пройти ще складний період.

 

Щоб зрозуміти вагу цього документа, досить сказати, що Декларація проголошувала «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

 

Якщо до цього додати, що було задекларовано верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, то стане зрозумілим історична вага цього документу.

 

Винятково важливим були пункти, які стосуються армії: «Українська РСР має право на власні Збройні Сили» — цей та інші пункти визначили курс, яким мала намір прямувати Україна. Прийнятий текст Декларації виходив за межі сподівань навіть найбільших оптимістів. 

 

Радість, з якою українці зустріли вістку про ухвалення цього історичного документу, не могла пройти повз увагу російських імпершовіністів, які в українській декларації побачили початок кінця великої імперії. Їх дратували ті пункти Декларації, в яких проголошувалось верховенство Конституції та законів України на її території, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України; право УРСР мати власні Збройні Сили. 

 

Ці пункти викликали справжній переляк московських великодержавних сил, які почали пошуки відповіді на питання, як рятувати СССР. Кремлівські стратеги на чолі із Генеральним секретарем ЦК КПСС Михайлом Горбачовим прийшли до висновку, що врятувати СССР можна лише єдиним способом — зв’язати республіки міцним ланцюгом нового союзного договору. Як засвідчив розвиток подій, потуги імпершовіністів виявилися марними. Ухвалена Верховною Радою УРСР Декларація спричинила глибоку тріщину у тодішньому тоталітарному моноліті.

З різницею в один рік і один місяць Верховною Радою був прийнятий тісно пов’язаний із попереднім наступний епохальний документ, який визначив долю України, всього українського народу на віки — Акт про незалежність України. Завершив закладення фундаменту державотворення всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, який підтвердив волю українського народу бути державною нацією. 

 

Отже, історичний процес відбувався логічно і суворо детерміновано: від Декларації про намір бути суверенною державою до Акту про незалежність і до завершальної складової тріади — підтвердження обраного шляху на всенародному референдумі. 

 

Цю тріаду неможливо розірвати, усі три її складові творять органічну цілість. Мав цілковиту рацію голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук, коли у своїй доповіді, виголошеній 24 серпня 1991 року на позачерговій сесії, після відомих подій, пов’язаних із спробою антидержавного перевороту в Москві, заявив, що «не маючи Декларації про державний суверенітет України, правових документів по її реалізації, ми просто не змогли б, ще раз підкреслюю, бо це дуже принципово, рішуче відстояти свої позиції, інтереси народу» (тут і далі цитати із стенограми Позачергової сесії Верховної Ради Української РСР. Бюлетень № 1, 2 — 1991). 

 

Та попри всі заслуги цей документ мав одне дуже вразливе місце, свою, так би мовити, «ахіллесову» п’яту. Останнє його речення, яке мало таке звучання: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору».

 

Це надавало підставу (і на це розраховували противники української самостійности) втягнути Україну в оновлене окупаційне ярмо. Така невизначеність не могла довго існувати. Або повернення до колоніальної залежності у завуальованій формі «союзу суверенних держав» при збереженні диктату керівного московського центру, або повна політична незалежність від Москви.

 

Над стратегією подальшого розвитку подій нервово роздумували у Москві. Чимало уваги цьому питання присвятило керівництво двох найголовніших імперських структур — КПСС і КГБ СССР. Володіючи достовірною, агентурними методами здобутою інформацією, КГБ СРСР мав повну і, мусимо визнати, об’єктивну картину того, що діється на «необъятных просторах Родины».

 

Їх діагноз був жорсткий і недвозначний: йде розпад СССР. Послідовні прихильники імперіалістичної Росії почали шукати, з одного боку винних, а з іншого боку — виходу із ситуації.

 

До винних були зараховані Борис Єльцин і Михайло Горбачов, з іменами яких асоціювались процеси «перебудови» і «гласності», що, на їхню думку, спричинили «сповзання суспільства до загальнонаціональної катастрофи». Вони були обурені останнім варіантом Союзного договору, в якому, на їхню думку, республікам були надані надто великі права, реалізація яких могла призвести до розпаду тоталітарного СРСР. 

 

Тому найближче оточення Михайла Горбачова вирішило за всяку ціну зірвати підписання Союзного договору. Вони не могли змиритися з думкою про послаблення тоталітарної системи, в якій грали перші ролі. Страх перед невідомістю, перед загрозою втратити посади у світовій наддержаві, штовхнув їх на шлях антидержавної і антиконституційної змови.

 

Скориставшись відсутністю президента СРСР Михайла Горбачова, який відпочивав у Криму, змовники вирішили відновити в країні старий сталінський порядок. Вони відверто стали на шлях перевороту, мали намір провести жорсткі заходи по наведенню «порядку», починаючи із запровадження надзвичайного стану «в окремих місцевостях СРСР строком на 6 місяців з 4 години за московським часом 19 серпня 1991 року». Антидержавний переворот очолив 18 серпня 1991 року Державний комітет по надзвичайному стану в СРСР (ДКНС СССР).

 

Парадоксом у наспіх задуманому перевороті є діаметральна протилежність результату, якого несподівано «досягли» путчисти: вони мали намір врятувати СССР від розпаду, а насправді своїми діями пришвидшили розпад, який хоч і був неминучим, але невизначеним в часі.

 

Події 19-21 серпня 1991 року стали активним стимулятором крутого повороту у подальшому розвитку історичного процесу. Важко сказати, як довго Україна прямувала б до виходу із СРСР, якщо б той процес не пришвидшив ДКНС.

 

Прихильники імперіалістичного розвитку Росії мають усі підстави звинувачувати «гекачепістів» у тому, що їхні провокаційні дії по суті спричинили розпад СРСР. Завдяки рішучості (мусимо це об’єктивно визнати) Бориса Єльцина ДКНС зазнав краху і цим несподіваним поворотом подій скористались республіки тоталітарного СССР. 

 

19 серпня 1991 року після оголошення ЗМІ про перехід влади до ДКНС, під кінець дня у приміщенні Верховної Ради УРСР відбулося засідання її Президії. Члени Народної ради у Президії наполягали на невизнанні ДКНС, а члени Президії від КПУ відкинули цю вимогу — про цю ситуацію докладно розповів 24 серпня у своєму виступі на позачерговій сесії голова Народної ради Ігор Юхновський.

 

Щойно увечері 20 серпня після цілоденного засідання Президія прийняла половинчасту заяву про невизнання постанов ДКНС на території України. 22 серпня на засіданні Президії під тиском представників Народної ради було ухвалене рішення скликати 24 серпня позачергову сесію Верховної Ради УРСР для розгляду одного питання «Про політичну ситуацію».

Зорієнтувавшись у ситуації, яка склалась у Москві і на території колись всемогутньої імперії, взявши до уваги настрої активної частини українського народу, голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук у своїй доповіді наголосив: «У ніч з 18 на 19 серпня 1991 року в Радянському Союзі відбувся реакційний державний переворот, на чолі якого стала група політичних авантюристів, що утворила неконституційний орган, — так званий Державний комітет по надзвичайному стану в СРСР». 

 

Леонід Кравчук оголосив перелік заходів, спрямованих на унеможливлення повторення аналогічних подій, зміцнення суверенітету республіки, розбудови атрибутів її державності: «тобто, уже найближчим часом необхідно визначити і створити усі структури суверенітету, створити механізми його реалізації в практиці суспільних відносин… Тому необхідно негайно створити Раду оборони України, на яку покладалися б обов’язки по організації, охороні і захисту суверенітету нашої держави як у мирний, так і воєнний час. Розробити концепцію оборони та створити на Україні власну національну гвардію. Прийняти закони про статус військ, розташованих сьогодні на території республіки… Час створити власну фінансову систему, опираючись на свою грошову одиницю… Тому наше найперше і найголовніше завдання — в якомога стисліші строки завершити побудову суверенної української держави…».

 

По-суті це був начерк програми побудови незалежної Української держави. 

Багатотисячний мітинг у Львові, 1988 р.

 

Прочитавши доповідь, Леонід Кравчук понад годину давав відповіді на питання народних депутатів. Як тільки міг стримував емоційну напругу в залі, спрямовував сесію не на розправу над причетними до перевороту керівниками КПСС-КПУ, а на прийняття важливих державотворчих рішень.

 

У завуальованій формі фактично погоджувався з більшістю пропозицій, висунутих представниками Народної ради. Важливий акцент зробив у своєму виступі перший заступник голови Верховної Ради УРСР Іван Плющ. Він сказав, що для того, щоб розробити цілий ряд запропонованих документів, треба прийняти основні. «Насамперед — це Акт про незалежність України…» 

У тяжкому протиборстві демократичних і комуністичних сил у Верховній Раді УРСР, під дією різноманітних чинників комуністична більшість під час перерви між 16 і 17 годинами схилилась до думки про необхідність проголосувати запропоновані Народною радою проєкти двох документів, що мали назву «Постанова Верховної Ради УРСР про проголошення незалежності України» і «Акт проголошення незалежності України».

 

У виступах комуністів, зокрема, із числа кримської делегації, були висловлені думки, що питання про вихід із СРСР повинен вирішувати загальноукраїнський референдум. Ці пропозиції були враховані у проекті Постанови Верховної Ради Української РСР, текст якої цитую: 

 

«Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення чинними в Україні є тільки Конституція України, її закони, урядові постанови та інші законодавчі акти республіки. 

1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності».

 

Оце і весь зміст історичної Постанови. Комуністів цілком влаштовували слова про референдум. Вони мали надію, що референдум провалиться, що за незалежність проголосує менше половини тих, які візьмуть у ньому участь.

 

Отже, можна було участю у голосуванні відвернути увагу від розмов про злочинну ідеологію і практику КПСС. Але пункт про референдум, за який вхопились комуністи, викликав тривогу серед частини членів Народної ради. У багатьох із них також закрався сумнів, чи дасть референдум сподівані результати.

 

Тому вістря критики було спрямоване проти голови опозиційної меншості — Ігоря Юхновського, який у своєму виступі заявив, що «незалежність, одержана шляхом референдуму, є справжня незалежність. Усі цивілізовані країни світу одержали незалежність, як результат вільного волевиявлення народу». Ці слова не переконали окремих членів Народної ради і вони були проти голосування за цю Постанову. 

 

Крім того, утворилась група із числа радикальних демократів, тон у якій задавав заступник голови Верховної Ради Володимир Гриньов. Він настирливо нав’язував думку, що спочатку необхідно розправитись із комуністами, а вже опісля проголошувати незалежність.

 

Як не дивно, але цю абсурдну позицію підхопили деякі авторитетні члени Народної ради. Пригадую, як на її засіданні, вислухавши деструктивні пропозиції, я з тривогою в голосі поставив риторичне запитання: «Якщо розправимось сьогодні із комуністами, якщо заборонимо КПУ, то хто тоді голосуватиме за незалежність? Пам’ятаймо, що наших голосів не вистачає, врятувати ситуацію може тільки участь в голосуванні бодай половини комуністичної більшості».

 

Дехто із прихильників Володимира Гриньова змінив свою позицію, інші були послідовними до кінця. Не виключено, що їхній погляд на недоцільність прийняття Постанови до певної міри заохотив до голосування комуністів. 

 

Комуністична більшість не була також проти того, щоб був прийнятий Акт про незалежність, який мав підтвердити (а вони вважали, що не підтвердить) всенародний референдум. Крім того, вони не втрачали надії, що їм вдасться внести «невеличке» доповнення у запропонований Народною радою проєкт, а тому наполягали на скликанні узгоджувальної комісії. Я був у залі, коли мене покликали на засідання комісії, яка зібралась від представників комуністичної більшості і Народної Ради. 

 

Виступи членів узгоджувальної комісії були лаконічні і стримані — не було часу на довгі дискусії. В один момент уже здавалося, що текст історичного документу узгоджений обома сторонами. Представники комуністичної більшості підтвердили свою готовність проголосувати за Акт незалежності, але при умові, якщо у кінці документу буде записано, що його принципи будуть використані при укладенні союзного договору. 

 

Документ з таким додатком означав, що Україна знову в’яже себе із майбутнім «оновленим союзом республік», що після прийняття Акту про незалежність над Україною буде висіти «дамоклів меч» союзного договору.

 

У цій ситуації треба було шукати аргументованого виходу. Оскільки деякі члени узгоджувальної комісії поглянули у мій бік, то я, приховуючи збентеженість, спокійно зауважив, що не варто повторювати у новому документі те, що записано у Декларації. Я звернувся до членів узгоджувальної комісії з проханням не робити штучних перешкод і подати документ голові Верховної Ради без запропонованого додатку.

 

На щастя, мою позицію підтримав народний депутат, в той час — начальник управління внутрішніх справ виконавчого комітету Харківської обласної Ради народних депутатів Олександр Бандурка. Він погодився, що нема потреби створювати додаткові ускладнення перед голосуванням.

 

Хід його думок зводився до наступного: те, що записано у Декларації, нехай залишається у цьому документі, його ніхто не відміняє, а в тексті Акту про незалежність нема потреби повторювати заключне речення, що записане у Декларації.

Слова тодішнього комуніста Олександра Бандурка, що займав високу посаду в області, зробили переломний вплив. Узгоджувальна комісія без якихось голосних заперечень вирішила передати текст Акту про незалежність на стіл Леоніду Кравчука. Але як тільки закінчила роботу узгоджувальна комісія, ситуація несподівано знову набрала загрозливого характеру.

 

Під впливом атаки ультра-радикалів вдруге попросив слова Ігор Юхновський, щоб заявити: «Я вважаю, що для того, щоб ми могли прийняти Акт про проголошення незалежності і щоб ця незалежність була прийнята Росією, ми повинні повторити вслід за Росією абсолютно аналогічне формулювання відносно припинення діяльності партії». 

 

І знову ситуацію врятував Олександр Бандурка, що взяв слово вслід за Юхновським. Його виступ був короткий, але вирішальний для прийняття доленосних документів: «Ми три години працювали. Окремо — більшість, окремо — меншість. Потім працювала погоджувальна комісія певний час.

 

Україна повинна жити власним розумом, і Росія тут нам не указ. Давайте робити власні кроки... Я прошу сьогодні вирішити два кардинальні питання: прийняти Акт проголошення незалежності і постанову Верховної Ради про політичну ситуацію». 

 

Той вигідний для голосування момент не можна було прогаяти і головуючий зачитав проект Постанови про проголошення України незалежною демократичною державою. «За» проголосувало 321 — конституційна більшість.

 

Ультра-радикалам з обох боків не вдалося зірвати прийняття визначальної для долі України постанови. Дехто з них витягнув картки, щоб не брати участі в голосуванні — таких було чимало. Якщо картка для голосування не вставлена, то депутат вважався відсутнім, хоча насправді бойкотував голосування, деякі не натиснули «кнопки», а тому електронна система зафіксувала, що вони, хоч і були присутні, але відмовились голосувати.

 

«Проти» проголосував Альберт Корнєєв (згодом — упродовж кількох років був працівником адміністрації президента). Головуючий оголосив, щоб ті, хто не «встиг» проголосувати, написали до Секретаріату письмові заяви. Дехто скористався з такої пропозиції і виправив своє попереднє хибне рішення. Але були й такі, що залишалися непохитними до кінця. 

 

У голосуванні за Акт незалежності кількість «за» збільшилась на 25 голосів. Ті, що вагались, врахували безповоротний хід подій. Із перспективи часу мусимо визнати, що прийняття цього документу стало епохальною подією в історії України. 

Призначений на 1 грудня 1991 року референдум мав засвідчити, чи підтримає український народ Акт про незалежність України. Референдум здавна вважався інструментом прямої демократії, волевиявленням народу з приводу важливих питань, які торкаються інтересів всієї нації, чи її більшості.

 

Партійно-номенклатурна верхівка КПСС і КПУ мали велику надію, що український народ висловиться проти незалежності; за їхньою логікою, він воліє жити в колонії, а не в незалежній державі. Сподівання на вкорінену віками рабську психологію мав і президент СРСР Михайло Горбачов. Він продовжував тішити себе думкою, що незалежність підтримає менше половини тих, що візьмуть участь в голосуванні, а це дасть підставу притягнути Україну до підписання союзного договору. 

 

Але життя насміялось над усіма цими недалекоглядними прогнозами: за підтвердження Акту висловилось майже 92 відсотки з числа усіх, хто взяв участь в голосуванні. На карті світу появилась найдемократичнішим шляхом — волевиявленням народу нова демократична держава — Україна.

 

Право на її існування визнало світове співтовариство. Так завершився третій цикл історичної тріади — від Декларації до Акту про незалежність і до всенародного волевиявлення українського народу бути державною нацією, твердо стати на шлях державного життя, назавжди розірвати імперські ланцюги. 

 

Прийняття Акту про незалежність України поклало початок демонтажу партійно-тоталітарної системи, стало логічним завершенням багатовікової боротьби українців за свободу і відродження власної держави. Проголошення Акту незалежності України започаткувало нову епоху в світовій історії, унеможливило існування без України світової наддержави — Російської імперії.

 

Відійшли в минуле переслідування, репресії, тюрми і концтабори. Перед незалежною Україною постало завдання наповнити Акт про незалежність реальним змістом. Але ж формально існував ще СССР із своїми імперськими структурами. Підписані 8 грудня 1991 року на зустрічі лідерів України, Білорусі і Російської Федерації у Біловезькій пущі документи констатували, що «Радянський Союз як геополітична реальність припинив своє існування». 

 

Нинішня політична ситуація в Україні, глибокий патріотизм абсолютної більшості громадян нашої держави, зміцнення Збройних Сил України, оснащення їх найновішою зброєю вселяють віру, що волелюбний і працьовитий народ переборе труднощі, не дасть шансів рашистам покорити нашу країну.