Наш абсолютний здобуток, наша перемога, яка житиме у віках, — це здобуття державної незалежності. Ми відновили державну самостійність і стали засновниками сучасної держави Україна, держави українського народу.
Дивно чути від деяких сучасників легковажну тезу, нібито ми здобули державність не проливши жодної краплі крові. Море крові, панове! Море крові за кілька сторіч російського панування на українській землі!
У СРСР наша кров проливалася до останніх днів його існування. Цю інформацію вже подає Вікіпедія. Український повстанець Іван Гончарук «за збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу» був розстріляний у слідчому ізоляторі КГБ на Печерську в Києві 12 липня 1989 року. Вирок йому виніс у Луцьку суддя Борис Плахтій, який у 2021 році через суд домігся підвищення пенсії до 202 тис. грн на місяць, та народні засідателі Б. Панчук та Г. Артеменко. А відмову в помилуванні підписала особисто Валентина Шевченко, голова президії Верховної Ради УРСР.
Сенсація виборів 1990 року у Києві і візит Тетчер
Ми були першою Верховною Радою, яка діяла на постійній основі, тобто були першим справжнім парламентом в радянській Україні. Попередні депутати Верховної Ради збиралися у Києві двічі на рік — щоб засвідчити свою підтримку столичному комуністичному керівництву і роз’їхатися з товстими гаманцями і портфелями.
Ми були обрані навесні 1990 року на перших (багато хто вважає, в тому числі і я, що це були і останні) відносно вільних демократичних виборах. Сенсацією виборчого процесу в Києві стало рішення загальної конференції викладачів і студентів Київського університету імені Тараса Шевченка з висунення кандидата на парламентські вибори. У другому турі голосування, до якого вийшли ректор університету, академік, член ЦК КПУ, діючий депутат Верховної Ради УРСР Віктор Скопенко і запропонований студентами Олесь Шевченко, після ретельного підрахунку таємного голосування з’ясувалося, що перемогу здобув «головний екстреміст міста Києва», голова Київської організації Української Гельсінської Спілки Олесь Шевченко.
Дисиденти з Віктором Ющенком.
Тоді, у 1990 — 1991 роках, ми не мали такої потужної підтримки Заходу, як зараз, під час повномасштабної війни Росії проти України. І коли ми, об’єднані у демократичну опозицію під назвою Народна Рада, стали інтенсивно працювати над проєктом Декларації про державний суверенітет, то наша робота збентежила не тільки кремлівське керівництво.
Здійснивши свій візит до Москви на підтримку «перебудовника» Горбачова, до Києва завітала прем’єр Великої Британії Маргарет Тетчер. Це було 9 червня 1990 року.
У нас тривала напружена робота над Декларацією. Всі пропозиції та індивідуальні проєкти надходили на розгляд до Комісії з питань державного суверенітету, міжнаціональних та міжреспубліканських зв’язків. З перших днів роботи у Верховній Раді я без вагань обрав для себе саме цю Комісію. Ми, представники Народної Ради, несподівано мали більшість у ній. Кожне речення чи навіть слово ставилося на голосування, і нам вдавалося отримувати одна по одній маленькі перемоги, незважаючи на те, що посада голови Комісії демократичним силам не дісталася. Нагадаю, що членами Народної Ради стали 125 депутатів, а організована комуністична більшість на чолі з Олександром Морозом мала у своєму складі 239 комуністів, народ охрестив їх лайливою назвою «Група-239».
Звернення за ректора КДУ В. Скопенка.
Маргарет Тетчер була першою з політиків світової величини у стінах нового українського парламенту і була прийнята усіма нами з виявом радісних, щирих почуттів, з врученням великого офіційного букету з екзотичних квітів і — з нашою надією на висловлення нею підтримки українським самостійницьким намірам. Елегантний натяк їй на це я зробив у кулуарах. Дочекавшись, коли висока англійська гостя буде прямувати коридором до дверей ложі Кабінету Міністрів у супроводі наших керівників і перекладача, я зробив крок назустріч:
— Високоповажна пані Тетчер, дозвольте вручити Вам цей скромний букет від демократичної опозиції у Верховній Раді.
— О, єс, сенк’ю, — мило усміхнулася, приймаючи квіти, і одразу запитала в супроводжуючих, що означають ці квіти, бо букет справді був незвичайний — не з шикарних троянд, а з простих польових синіх волошок навколо, а посередині них у центрі жовті квіти. Їй пояснили, що це кольори української національної символіки, яка досі ще офіційно заборонена для використання. Пані Маргарет вислухала і розуміюче по-дружньому кивнула мені.
Виборча листівка Олеся Шевченка. 1990 рік.
У виступі «залізної леді» з парламентської трибуни ми почули багато компліментів, але не почули того, чого чекали найбільше. Навпаки, вона чітко стала на бік збереження цілісності радянської держави, її підтримка горбачовської перебудови була щирою і очевидною. Горбачовська перебудова передбачала політичну стабільність у світі, що була для неї понад усе, а прагнення пригноблених народів до самостійності були реальною загрозою цій стабільності.
Проєкт Декларації про суверенітет України презентований у Копенгагені
Обережне ставлення до самостійницького руху в Україні я побачив і на Форумі з прав людини Наради з безпеки і співпраці в Європі (НБСЄ). Він проходив у столиці Данії Копенгагені у другій половині червня того ж 1990 року. Конгрес українців Канади організував мені й моєму колезі, також колишньому політв’язню, члену Президії Київради, Євгенові Пронюку запрошення взяти участь у паралельному перебізі Форуму НБСЄ. Канадська представниця Христина Ісаїв була уповноважена бути нашим комунікатором-перекладачем на перемовинах з учасниками Наради.
Свою місію ми з Пронюком виконували по черзі, я прибув на другу, завершальну частину Наради, прибув не з порожніми руками.— мав при собі дорогоцінний документ — проєкт Декларації про державний суверенітет України!
Плакат Олеся Шевченка на дверях КГБ. Володимирська, 33, 1990 рік.
Протягом трьох днів Христина Ісаїв організувала мені 14 (чотирнадцять !) зустрічей з керівництвом делегацій країн — членів НБСЄ. Нагадаю, що членами НБСЄ були країни, які підписали 1 серпня 1975 року Гельсінський Заключний Акт з безпеки і співпраці в Європі, серед них — 33 країни Європи, в тому числі СРСР, а також США і Канада. Метою моїх перемовин на зустрічах з керівниками делегацій — міністрами закордонних справ, їх заступниками чи послами — було схилити їх до підтримки прагнення України здобути статус учасника НБСЄ або, як мінімум, статус спостерігача на всіх форумах Наради.
Завдання моє було складним, основний аргумент співрозмовників — Україна не є самостійною державою на території Європи. Мій аргумент — Україна є членом-засновником Організації Об’єднаних Націй, а моя козирна карта з кишені — текст Декларації про державний суверенітет, що незабаром прогримить на увесь світ.
Із чотирнадцятьох делегацій лише з двома було досягнуто повної згоди на абсолютну підтримку — з представниками Польщі і Сполучених Штатів. Характерно, що моя розмова з поляками тривала утричі довше, а з керівництвом американської команди — дві з половиною години замість домовлених тридцяти хвилин!
1.08.1991: Джорж Буш хотів реформування СРСР
Проминув рік, Україна вже мала ухвалену 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет, мала встановлене державне свято — День Незалежності 16 липня, мала свою законодавчу базу з наданою їй парламентом вищою силою, ніж союзні закони, мала економічну незалежність від Москви, припинила будь-які відрахування до союзного бюджету і — не приєдналася до майбутніх підписантів нового союзного договору, історичної події, призначеної Горбачовим на 20 серпня 1991 року!
І знову до Києва, через Москву, через Горбачова, прямує високий гість. Президент Сполучених Штатів Америки Джорж Буш 1 серпня 1991-го виклав у Верховній Раді своє бачення реформування Радянського Союзу, яке відповідало позиції Михайла Горбачова і позиції Маргарет Тетчер:
— Американці не будуть підтримувати тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію на локальний деспотизм. Вони не стануть допомагати тим, хто просуває суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті.
Народні депутати України ХІІ (першого) скликання, травень 1990 р.
Така заява американського президента, спрямована до найвищого органу влади в Україні, не була виплодом його особистих міркувань. Вона абсолютно, ледве не дослівно повторювала аргументи російських лібералів з команди Горбачова.
Не можу забути, як один із найавторитетніших московських політиків з когорти Андрія Сахарова Сергій Ковальов, мій недавній колега-політв’язень у сумновідомому Кучинському лагері 36, пристрасно умовляв мене у перерві на московському з’їзді демократичних депутатів:
— Олесь, дорогой, поймите меня правильно, вы же меня знаете. Ну не надо спешить, не надо резать по живому!
Лише через п’ять років Сергій Ковальов після того як, уже в якості омбудсмена Державної думи, побував на згарищах Чечні, змінив своє ставлення до даного Богом права кожної нації на самостійне існування.
Проводи президента США із синьо-жовтим прапором
Після виступу президента Буша до мене підійшов Петро Борсук, секретар проводу Української Республіканської партії, першої антикомуністичної партії в Радянській Україні, я йому оформив запрошення до Верховної Ради цього дня. Тоді таке право мав кожен народний депутат, не те що сьогодні, коли депутатська більшість позбавила права вільно входити до будинку Верховної Ради навіть засновників сучасної держави Україна, завдяки яким вони мають можливість там сидіти.
Перші наради у новообраному парламенті, травень 1990 р.
— Пане Олесю, я маю у пазусі великий синьо-жовтий прапор, що будемо робити?
— Ходімо проводжати Буша!
Ми стали з Петром Борсуком перед сходами будинку Верховної Ради, розтягнувши між нами полотнище «незаконного» українського прапора. Солідне закрите чорне авто з Президентом США повільно рухалося від Маріїнського палацу повз Верховну Раду. Ось воно наблизилося вже за два метри перед нами, і ми підняли прапор до рівня наших голів. Джордж Буш приязно подивився на нас крізь відчинене у дверцятах вікно і вистромив праву руку з зібганим кулаком і випростаним великим пальцем — знаком підтримки. Виглядало, що цей жест, на відміну від його промови, був жестом власної душі.
Михайло Горбачов і Маргарет Тетчер. 1990 р.
Відчайдушною спробою зірвати призначене Горбачовим на 20 серпня в Москві підписання без участі України нового союзного договору та припинити так званий «парад суверенітетів» стало створення напередодні планованого підписання, 19 серпня, ГКЧП — Державного комітету з надзвичайного стану. Деякі недозрілі експерти називають створення ГКЧП причиною проголошення незалежності України. Насправді ж навпаки — саме відмова Верховної Ради брати участь у цьому підписанні про перелицювання СРСР у новий імперський формат і стала причиною виникнення перевороту в Кремлі.
Мітинг у Києві 21 серпня 1991 року
Демократична опозиція в нашому парламенті, патріотичні громадські об’єднання відповіли на спробу реваншу кремлівських шулік могутнім об’єднаним протестом. Обурення наростало. Після мітингу на площі Жовтневої революції увечері 21 серпня ми закликали рухатись до телерадіокомітету на Хрещатику26. Запитати, чому телевізійні канали і радіо інформують тільки про звернення ГКЧП, чому не дають почути голосу народу.
Тисяч десять людей загрозливо пересунулися на Хрещатик і щільно заповнили внутрішній двір і прилеглу частину вулиці. Об стіни Телерадіо громом билося скандування: «Пря-мий-е-фір! Пря-мий-е-фір!». Голова телерадіокомітету Микола Охмакевич не міг нас почути, була вже десята година, ніч, він дивився у постелі скупі повідомлення московського телебачення і міркував, яку команду і від кого він почує завтра вранці.
Декларація про державний суверенітет України.
Ми з Володимиром Яворівським були притиснуті суцільним натовпом до входу, а повз нас у міцні дубові двері хтось гупав уже чимось твердим. Наставав критичний момент, і в цей час хтось, вийшовши з протилежного боку будинку, пробрався до нас і попросив не ламати двері, бо вже послали авто за Охмакевичем. Перемовини з головою телерадіокомітету перед ще замкнутими дверима були короткі. Наша вимога безкомпромісна — прямий ефір!
— Гаразд, — погодився Микола Охмакевич, — але зупиніть людей, не можна допустити погрому установи, я дам прямий ефір двом представникам, хай буде Володимир Яворівський і Олесь Шевченко.
Мітинг у Києві перед Республіканським стадіоном 4 березня 1991 року після установчого з’їзду Товариства Меморіал.
Це вже була революційна перемога! Повстанці у столиці радянської України під час суворих заборон з боку кремлівського ГКЧП захоплюють прямий ефір, перший канал всеукраїнського телебачення! …
Першим узяв слово Яворівський, говорив, як завжди, гарно, кучеряво, по-письменницькому. Я ж вирішив не агітувати, а назвати конкретно винуватців перевороту і що всі вони є членами Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу, що в Україні тільки комуністична партія надала підтримку кремлівським злочинцям і тому комуністична партія в Україні повинна бути негайно заборонена.
Такого в ефірі комуністичної УРСР ще ніхто не чув. Вже наступного дня, 22 серпня, відбулося падіння ГКЧП.
Сполошилися москалі
Через два дні — 24 серпня 1991 року ми зробили те, до чого зобов’язувала нас, законодавців, Декларація про державний суверенітет України і чого вимагав український народ. Українська нація вписалася як самостійна держава на геополітичну мапу світу.
Ще через три дні до Києва прилетіла група розгублених московських лібералів — Руцькой, Собчак, Станкевич. Після проведених переговорів за одним столом із представниками Народної Ради, безрезультатних для московських емісарів, я взяв під лікоть Анатолія Собчака:
— Я проведу вас до мікрофона на сходах будинку і надам вам слово. Вас почують десятки тисяч людей, які оточили Верховну Раду.
Ми, депутати, передбачливо забезпечили якнайширше інформування народу про приліт московської делегації, і тому перед парламентом зібралася неймовірна маса розлючених патріотів — мовляв, що, москалі, сполошилися?
Опечатують кабінети і сейфи ЦК КПУ Юрій Пінський з відеоапаратом, Анатолій Шибіко, черговий приймальні ЦК КПУ Григорій Букаєв, Юрій Збітнєв, 26 серпня 1991 р.
— Здравствуйте, дорогие друзья, — розпочав Собчак, коли я оголосив його як гостя з Москви, народного депутата СРСР. Його тут же перебили зливою свисту. Я став помахами руки запрошувати людей до тиші.
— Мы приехали к вам как ваши друзья и я ведь тоже наверное наполовину хохол…
Після цих слів я вже нічого не міг вдіяти. Знявся неймовірний свист, який переріс у нестихаюче громове скандування: «Україна без Москви! Україна без Москви!». Я розвів руками — тут моя місія закінчена і повернувся в будинок. Тепер я спокійний –Україна без Москви.
Проблеми потрібно вирішувати
Усі ці роки, роки Незалежності, головною перешкодою у справі розвитку економіки, зміцнення Збройних Сил, утвердження української мови та культури була круто організована робота московських спецслужб в Україні. Російська агентура була переведена з КГБ в ФСБ й лишилася вкоріненою в усіх важливих державних структурах влади, у визначальних економічних напрямах, політичних партіях і громадських організаціях.
Ця продажна агентурна нечисть робить шкоду нашій державі не меншу, а більшу, ніж відверті вороги на лінії російсько-українського фронту. Якнайшвидше нам слід очистити від прихованих ворожих елементів всі владні інститути, а потім воздати належне і підлій низовій агентурі. Це необхідність номер один поруч із необхідністю перемоги над російським ворогом на фронті.
Майдан — вічно живий.
Мусимо з жалем констатувати, що державна інституція, яка мала б виконати цю місію, не впоралася з покладеною на неї Конституцією України проблемою. Більше того — і сама ця інституйція опинилася під керівництвом московських маріонеток. І ми не побачили жодних рішучих кроків з її реформування та очищення.
Найперший необхідний крок у цьому напрямі — створення принципово нової структури національної безпеки, не засміченої непевними попередніми кадрами й небезпечними призначеннями.
Олесь ШЕВЧЕНКО, дисидент, народний депутат 1990-1994 років, голова Київського товариства політв’язнів та репресованих
