Тепер Гута Пеняцька знаходиться у Підкамінській громаді колишнього Бродівського, а тепер Золочівського району на Львівщині. Село було розташоване серед глухих лісів на межі Галичини й Волині. У першій половині ХХ ст. більшість його жителів складали поляки. В роки Другої світової війни Гута Пеняцька була повністю знищена, життя на ній не відновилося. Цей безумовно воєнний злочин польська сторона безпідставно приписала дивізії СС «Галичина» та УПА й звинуватила українців у геноциді поляків. Оскільки село знаходилося поблизу Волині, то його спалення пов’язали з так званою «волинською різаниною». Українська сторона постійно й аргументовано заперечувала польські звинувачення у геноциді й на підставі джерел доводила непричетність дивізії СС «Галичина» та УПА до спалення села й стверджувала, що його знищено у ході каральної акції гітлерівської окупаційної адміністрації Галичини силами німецького війська. Причиною стала тривала співпраця місцевої боївки польської Армії Крайової з радянськими партизанами.
Сміх і «сльози» професора Мотики
Після того як у 2009 році два президенти Польщі та України Лех Качинський і Віктор Ющенко спільно відвідали Гуту Пеняцьку та вшанували жертв трагедії цього села, вона стала щорічним епіцентром польсько-українського протистояння. Розбіжності полягають у різних оцінках і трактуванні подій. Польська сторона з дивовижною впертістю продовжує стверджувати, що це село знищили українці тільки тому, що там проживали поляки, тобто звинувачує в злочинах геноциду, а їх винуватцями називає дивізію СС «Галичина», в якій служили українці, і підрозділ УПА «Сіроманці» на чолі з Дмитром Карпенком та українських «хлопів» довколишніх сіл.
Такі звинувачення присутні у книгах, статтях, відеофільмах багатьох польських науковців, журналістів і політиків. Польський історик, професор Гжегож Мотика у книзі «Від волинської різанини до акції «Вісла» відповідний розділ свого дослідження назвав «Гута Пеняцька — галицький Орадур-сюр-Глан», тобто він відніс трагедію галицького села до найбільших воєнних злочинів Другої світової війни і без належних документальних підтверджень абсолютно безпідставно приписав вину українцям. Сам Г.Мотика відомий тим, що є членом ради Інституту національної пам’яті Польщі та апологетом концепції про геноцид українцями поляків Волині. У 2012 році книга Г.Мотики визнана «кращою історичною працею Польщі», а її автор нагороджений державним орденом «Золотий хрест заслуги». У Польщі Г.Мотика вважається найбільшим дослідником трагедії Гути Пеняцької й беззаперечним авторитетом у питаннях так званої «волинської різанини», його праці лягли в основу польських законодавчих актів, спрямованих проти українського національно-визвольного руху, ОУН і УПА.
Незважаючи на те, що Г.Мотика є провідним польським істориком з питань польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни, він старанно замовчує його причини і не показує повну та об’єктивну картину історичних подій на Волині в цілому й Гуті Пеняцькій зокрема. І хоча Г.Мотика порівняв Гуту Пеняцьку з французським Орадуром, він присвятив їй всього неповних чотири сторінки своєї монографії. Більше нього про Гуту Пеняцьку не написав жоден польський науковець. Наголошую! Про Гуту Пеняцьку, яку в теперішній Польщі зробили символом так званої «волинської різанини», польські історики не спромоглися написати не те що монографії, а й жодної грунтовної наукової статті!!! Найбільше написав Г.Мотика.
Про наукову добросовісність і сумлінність Г.Мотики свідчить те, що пишучи про важливу книгу, яка претендує на об’єктивність і достовірність, він нічогісінько не згадав про численні мемуари радянських партизанів, які діяли у Гуті Пеняцькій та разом з відомим радянським розвідником Миколою Кузнецовим неодноразово коїли терористичні акти над високопосадовцями німецької окупаційної адміністрації у Львові в лютому 1944 року, що й стало причиною каральної акції гітлерівського окупаційного режиму. Про ці діяння є немало спогадів радянських партизанів. В мемуарах енкаведистів Бориса Харитонова, Бориса Крутікова, Дмитра Медведєва та інших десятки сторінок присвячено подіям у Гуті Пеняцькій та її мешканцям, які допомагали групі Кузнєцова здійснювати теракти у Львові в лютому 1944 року. Г.Мотика чомусь їх не згадує жодним словом, чи не тому, що вони повністю викривають польські вигадки про геноцид поляків у Гуті Пеняцькій? Цей польський професор навіть не заглянув в українські архіви Львова, Рівного і Києва, де є немало документальних матеріалів щодо діяльності бази НКВД і радянських партизанів у Гуті Пеняцькій та подій, пов’язаних із її спаленням.
Г.Мотика абсолютно безпідставно пов’язав сотню УПА «Сіроманці» на чолі з українцем-східняком Дмитром Карпенком і дивізію СС «Галичина» до знищення Гути Пеняцької. Дуже показово, що параграф про Гуту Пеняцьку Г.Мотика подав у розділі «Дивізія СС «Галичина». Факти та міфи». Тобто йдеться про намагання будь що притягнути цю дивізію, в якій служили українці, до знищення Гути Пеняцької. Варто зазначити, що задовго до Г.Мотики неправдиву інформацію про знищення Гути Пеняцької дивізією СС «Галичина» опублікував російський історик Б.Неврузов у статтях і монографії, виданій у Москві. Виходить такий собі російсько-польський симбіоз історичної брехні про Гуту Пеняцьку.
Що стосується сотні УПА «Сіроманці», то вона дійсно була, але діяла не під Бродами, а у передгір’ях Карпат. Пан професор переплутав Підкамінь Рогатинський, де ця сотня вела бойові дії з німцями та підрозділами польської Армії Крайової, з Підкаменем Бродівським, де її ніколи не було.
Підкамінь біля Бродів знаходиться за 10 км від Гути Пеняцької, а Підкамінь Рогатинський — майже за 200 кілометрів від неї. Переплутавши два Підкамені, професор дійшов висновку про те, коли загін УПА «Сіроманці» вів бій у Підкамені, то він знищив і Гуту Пеняцьку.
Це ж саме стосується професорських звинувачень дивізії СС «Галичина», за яку добровольцями служили 18 тисяч українців, аби здобути військовий вишкіл і боротися проти російських більшовиків на фронті. Вони добре знали про масові депортації у Сибір та репресії НКВД над українцями Західної України у 1939 — 1941 роках, тому не бажали повторення російських звірств. Біда Г.Мотики полягає у тому, що він не знає елементарного: дивізію почали формувати у жовтні 1944-го, її новобранці з грудня цього року проходили воєнні навчання на полігонах Німеччини і Франції. За німецькими воєнними статутами новобранці, перш ніж потрапити на фронт, мали пройти восьмимісячний вишкіл. Таким чином станом на 28 лютого 1944 року вояки щойно сформованої дивізії СС «Галичина» ще не пройшли навчання та перебували за понад тисячу кілометрів від Гути Пеняцької, тому навіть фізично не могли брати участь у її знищенні. Однак професорська писанина стала підставою для випуску у Польщі меморіальної медалі на честь жертв Гути Пеняцької, її прикрашає напис: «Пам’яті коло тисячі поляків, мешканців Гути Пеняцької та її околиць, замордованих відділами СС «Галичина» і УПА 28 ІІ 1944». Безсоромна й цинічна брехня! Аж дивно, як таке блюзнірство можна пов’язати не тільки із науковою добропорядністю та сумлінністю, а й з елементарною цивілізованістю і європейськими цінностями.
На противагу писанням Г.Мотики мною наприкінці 2020 року видано книгу «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року» обсягом 610 сторінок академічного формату. У ній на основі архівних документів, мемуарів радянських партизанів, спогадів польських і українських очевидців докладно описано причини і перебіг подій, пов’язаних із знищенням українського села Гута Пеняцька. Зокрема на понад 100 сторінках майже погодинно розписано останні два дні Гути Пеняцької: як її з вечора 27 лютого оточували німецькі війська, як втікали радянські партизани і багато жителів села, як проходив бій на світанку 28 лютого 1944 року, як німці здобули село, як зібрали людей у центрі, а потім помістили всіх в костьолі та школі, як проводили допити, як розстрілювали одних і відпускали інших, як ховалися й рятувалися люди. Немало уваги приділено німецькому літаку з чорно-білими хрестами на крилах; на ньому літав командир 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС оберштурмбанфюрер СС Фрідріх-Вільгельм Бок, який керував каральною акцією з повітря. Як відомо дивізія СС «Галичина» та УПА літаків не мали. Сам факт наявності літака чітко вказує на гітлерівську каральну акцію та німецькі збройні сили.
Свою книгу я передав у бібліотеки Варшави, Кракова і Вроцлава, Інституту національної пам’яті Польщі, католицькому єпископу Львова, дві книги поштою відправив президенту Польщі Анджею Дуді. Реакція не забарилася. У березні 2021 року в «Газеті виборчій» Гжегож Мотика, очевидно за відповідним дорученням, опублікував безлику рецензію на мою книгу про трагедію Гути Пеняцької, в якій не заперечив жодного наведеного мною факту, а лише спробував все перевести на сміх, бо наприкінці зазначив: «Чобіт дописався до того, що поляки самі себе позабивали».
Повторюю не тільки для пана професора: саме такий характер і мала каральна акція гітлерівського окупаційного режиму проти галицького села Гута Пеняцька — його знищила айнзатцгрупа «Рейнгольд», основу якої складали вояки 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС, сформованої у Сілезії; добру її третину становили етнічні поляки. Саме ці поляки-сілезці у Гуті Пеняцькій розмовляли польською мовою з сілезьким акцентом і нею цілий день проводили допити жителів села. Після допитів одних відпускали, в основному поляків з картами фольксдойчів (таких було кілька десятків), а інших відправляли на розстріл. Розстрілювали тих, які чимось допомагали радянським партизанам. Розстріли відбувалися в двох ямах з-під вапна: одна біля костьолу, друга біля школи. Стріляли майже впритул поодинокими пострілами в спину в її ліву частину, тобто в серце. Розстрілювали німці, бо розмовляли німецькою мовою. Про це розповіла мешканка Гути Пеняцької українка Марія Вижньовська з роду Кічула, яку розстріляли одною з останніх, коли вже смеркало і яма з трупами була заповнена майже до самого верху. Вона знепритомніла, але вижила, бо куля застрягла в лівій лопатці.
Польська пропаганда міжнаціональної ненависті
Тепер у Польщі Гута Пеняцька стала символом так званих «волинської різанини» і геноциду поляків українцями. Про трагедію цього села у вкрай викривленому і неправдивому світлі не раз чули усі громадяни Польщі. На цій фальшивій історії виховуються покоління поляків. Про це село у Польщі найбільше писали публіцисти і дуже добре говорили політики, створили відповідне товариство, заснували добре ілюстроване періодичне видання, музей, спеціальний центр пам’яті Гути Пеняцької, демонстрували різноманітні відеофільми на цю тему. Про жодне інше волинське село не сказано більше як про Гуту Пеняцьку.
Щорічно 27 лютого, тобто напередодні річниці спалення села, у Польщі розпочинаються масові заходи вшанування поляків, які загинули у Гуті Пеняцькій. Вранці в костьолах відбуваються богослужіння за польських жертв цього села, у яких беруть участь урядовці, посли до сейму. Про це повідомляють ЗМІ, інформацію виставляють в Ютубі. Ввечері цього ж дня у кафедральному костьолі Львова проходить служба Божа, під час якої виголошуються промови польських ксьондзів, послів сейму, дипломатів, представників політичних і громадських організацій Польщі. Практично всі виступи мають виражений антиукраїнський характер, у них огульно звинувачують українців, а осібно — дивізію СС «Галичина» та УПА. Захід у львівському кафедральному костьолі транслюється в прямому етері, висвітлюється в передачах польських радіо і телебачення. Вже традиційно 27 лютого стає днем своєрідної підготовки до основних заходів 28 лютого — дня, коли село Гута Пеняцька у 1944 році було спалено, а частина його мешканців розстріляна німцями. Про німців і німецький літак, з якого керували акцією з оточення села, польські історики та політики, як правило, мовчать, хоча очевидці про це не раз згадували і документи таке підтверджують.
28 лютого, або у найближчу неділю до цієї дати, щорічно відбуваються головні публічні заходи по вшануванні пам’яті польських жертв Гути Пеняцької, у ході яких незмінно звинувачують українців, УПА і дивізію СС «Галичина». Заходи проходять у Варшаві, Вроцлаві, інших містах і селах Польщі, а в Україні — у Львові та Гуті Пеняцькій.
Правда про дивізію, яка знищила Гуту Пеняцьку
Насправді Гута Пеняцька була знищена німецьким окупаційним режимом у ході типової каральної акції як покарання за співпрацю з радянськими партизанами. Вона стала наслідком влаштування у цьому селі постійно діючої бази радянських партизанів і здійснення ними диверсій на залізниці, шосе та скоєння терактів над гітлерівськими високопосадовцями у Львові в середині лютого 1944 року. До цієї каральної акції гітлерівці підготувалися дуже ретельно, бо дізналися, що станом на 22 лютого у Гуті Пеняцькій перебувало понад 200 добре озброєних радянських партизанів та близько 100 польських поліцаїв, які при наближенні радянського фронту втекли туди з німецької служби. Для оточення досить великого села, яке знаходилося серед лісів, німці створили каральну айнзацтгрупу «Рейнгольд» на чолі з оберштурмбанфюрером СС Фрідріхом-Вільгельмом Боком, командиром 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС.
Ця дивізія була сформована восени 1939 року в Сілезії з тамтешніх жителів: німців, поляків і чехів. Понад сто офіцерів і підофіцерів тієї дивізії мали виразні польські імена і прізвища. Про цю дивізію у 2009 році в Канаді вийшла друком праця Фрідріха Гусеманна англійською мовою у двох томах. (Huseman Fridrich. In Good faith. History of the SS-Polizei-Division (4. SS-Polszei-Panztrgrenadier-Division). Manitoba. Ganada. 2009). Перший том має 436 сторінок, а другий 580.
Відповідно до німецької воєнної номенклатури збройні сили гітлерівської Німеччини ділилися на два основні різновиди: фронтові, які брали участь у боях, і поліційні, які забезпечували тили і дуже часто виконували каральні функції. Саме такою була специфіка 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС. Загальна чисельність дивізії складала біля трьох тисяч вояків, однак вони у складі окремих полків і батальйонів дуже часто виконували каральні функції одночасно у різних місцевостях і навіть країнах. Тобто полки та інші підрозділи дивізії в один і той же час могли перебувати в різних віддалених один від одного місцях.
Книга німецького автора Ф.Гусеманна позитивно характеризує німецьких вояків, які виконували свій воєнний обов’язок, у ній описуються обставини формування та походів окремих полків і бойових груп дивізії (айнзацтгруп), однак там відсутні докладні описи конкретних діянь на території України. І це зрозуміло чому: потрібно було б навести відомості про участь дивізії у Голокості на території Польщі та України у 1940 — 1944 роках і спаленні українських сіл впродовж осені 1943 — весни 1944 років.
У книгах Ф. Гусеманна відсутні будь-які посилання на джерела, але із їх змісту зрозуміло, що у своєму історико-воєнному дослідженні автор використав архівні документи. Так на форзаці другого тому опубліковано карту руху дивізії впродовж зими 1943 — 1944 років. Ось як виглядав її маршрут. Східним пунктом перебування дивізії на території України вказано Харків, звідти дивізія під час загального відступу німців у 1943 році рушила на Київ. З літа до осені 1943-го підрозділи дивізії перебували на Київщині й Житомирщині. Наприкінці листопада вони знаходилися під Черкасами, зокрема в Старому Селі та Вільшані (на карті Olschana).
14 грудня 1943 року радянські війська зайняли Черкаси. У ході наступу радянської армії німецькі війська продовжували відступати, а підрозділи 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС забезпечували тил фронтовим частинам, тобто відступали першими. На карті стрілками показано рух з Черкас на Вінницю та далі на захід. Вінницю радянські війська зайняли 20 березня, Проскурів (тепер Хмельницький) 25 березня 1944 року. Німці продовжували відступати; попереду фронтових частин Вермахту відступали поліцейські війська. У лютому 1944 року з Вінниці 4-а поліційна моторизована дивізія СС рушила на захід. ЇЇ шлях пролягав через Проскурів і Тернопіль. Це добре видно з карти. Ця ж карта міститься на сторінці 179 фотоальбому про цю дивізію, опублікованому німецькою мовою. (Die guten Glaubens waren. 4 SS-Polizei-Panzergrenadir-Division im Bild). На жаль, автори видання і видавництво не вказані, однак з усього видно, що книга видана в Німеччині в 2016 році.
І хоча автори книг про 4-у поліційну моторизовану дивізію СС не пишуть про її діяння у тилу німецьких фронтових військ, хронологія відступу цієї дивізії з-під Черкас через Вінницю та Проскурів з грудня 1943 до лютого 1944-го на захід дивовижно збігається з фактами спалення десятків українських сіл на цьому кривавому шляху.
Наведемо конкретні факти з виданої у 2012 році Українським інститутом національної пам’яті книги «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941 — 1944 рр.) Анотований покажчик». На жаль, у ній дуже мало інформації про тих, хто коїв воєнні злочини, палив хати, вбивав людей. Конкретні відомості про злочинців відсутні. Лише із слів очевидців подій записано, що це наслідки діянь «німецьких каральних загонів» або «військ СС». Цілком зрозуміло, чому такі загальні вислови щодо виконавців воєнних злочинів — під час бойових дій назви німецьких воєнних підрозділів та їх командирів не розголошувалися, тому місцеві жителі їх не могли знати, визначали по німецькій воєнній формі, есесівських відзнаках, німецькій мові.
Водночас послідовність спалення українських сіл збігається із датами пересування підрозділів 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС, бойова група якої «Рейнгольд» 28 лютого спалила українське село Гута Пеняцька, більшість мешканців якого тоді складали поляки. А до цього та дивізія впродовж 1943 — 1944 років знищила кілька десятків українських сіл Київщини і Житомирщини. Тут ми наведемо діяння цієї дивізії на її останньому етапі — під час перебування на Черкащині та відступу з Черкас до Тернополя і далі на захід.
Черкаська область
9 жовтня 1943 року знищено село Вдовичине Чигиринського району. Загинуло 405 мирних жителів, спалено 140 дворів.
У цьому ж районі на початку листопада 1943 р. знищено село Мельники. Загинуло 300 жителів, спалено 352 двори, а село Чернече стерто з лиця землі. Кількість жертв не встановлена.
У листопаді 1943 року знищено село Будище Черкаського району. Загинуло 156 мирних жителів, спалено 510 дворів. У цьому ж районі повністю знищено село Станіславчик.
У листопаді — грудні 1943 року в Жашківському районі Черкаської області знищено села Тинівка (загинуло 68 людей, спалено 480 будинків) і Червоний Кут, який карателі спалили повністю.
Наприкінці 1943 року в Бабанському районі Черкащини села Борщова і Дяки також знищено повністю. Число жертв не встановлено. Життя у них більше не відновилося. Така ж доля спіткала село Павлопіль Буцького району.
16 січня 1944 р. в Бабанському районі Черкаської області повністю знищено село Острівець. Число жертв не встановлено.
24 січня 1944 року цілком знищено село Шестиринці Лисянського району Черкаської області. Загинуло 86 жителів, спалено 225 дворів.
Отже впродовж жовтня 1943 — січня 1944 на Черкащині німецько-фашистські окупанти знищили щонайменше 12 сіл, у двох із них життя більше не відродилося.
Вінницька область
5 січня 1944 року в Гайсинському районі Вінницької області спалено два села: Мітлинці, де загинуло 15 жителів, спалено 476 дворів (з 485), та Шура Метлинецька. Кількість жертв і спалених будинків у Шурі Митлинецькій не встановлена, однак відомо про масові згвалтування жінок і дівчат.
5 січня 1944 року спалено село Криштопівка Іллінецького району. Знищено 347 дворів з 360, уціліло лише 13. Загинуло 59 жителів села, а ще 115 — вивезено до Німеччини на примусові роботи.
14 січня 1944 року спалено село Василівку Іллінецького району. 35 людей вбито і важко поранено, спалено 170 хат. Село знищено за надання притулку радянським партизанам і співпрацю з ними.
16 січня 1944 року спалено село Вахнівку Липовецького району. Загинуло 56 жителів, знищено 76 хат.
21 січня 1944 р. знищено село Павлівка Крижопільского району за те, що поблизу села 17 січня партизани напали на колону німецьких автомашин, вбили і поранили багато німецьких солдатів. В ході каральної акції загинуло 66 місцевих жителів, спалено повністю 350 дворів.
На Вінничині спалено ще низку інших сіл, вбито чимало мирних мешканців, знищено сотні хат.
Хмельницька область
16 січня 1944 року спалено село Комини Ізяславського району. Загинуло 40 осіб, спалено 137 дворів із 141.
21 січня знищено село Поліське Ізяславського району за те, що біля села партизани вбили 7 есесівців. Загинуло 27 мирних жителів, спалено 240 дворів, вцілів лише один мурований будинок.
22 січня 1944 року знищено село Білотин Ізяславського району. Загинуло 4 жителі, спалено 62 двори.
24 січня 1944 р. знищено село Канівка Волочиського району за співпрацю з радянськими партизанами і напади на німців. Розстріляно 80 селян, 54 вивезено на примусові роботи до Німеччини, спалено 132 двори.
4 лютого 1944 року знищено село Сошне за те, що біля села вбито трьох німецьких солдатів. Кількість загиблих точно не встановлена, спалено 222 з 223 дворів.
16 лютого спалено село Михля Ізяславського району. 19 осіб загинуло, 312 дворів спалено.
23 лютого 1944 року спалено село Сенютки Білогірського району. 25 жителів села загинуло, 46 відправлено на примусові роботи до Німеччини, повністю знищено 153 із 155 дворів.
Вищенаведені відомості про спалені українські села не є повними, але з них добре видно загальну картину німецьких каральних акцій. Їх подано по кожній області, через території яких у цей же час проходили вояки 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС. Отже в лютому 1944 року підрозділи цієї дивізії відступили до Тернополя, що у 50-и кілометрах від Гути Пеняцької і розквартирувалися у цій місцевості. Про те, що в лютому 1944 року в селах Пониква (10 км на північний захід від Гути Пеняцької) та Волохи (8 км на захід), Підгірці (10 км на південний захід) розташувалися німецькі воєнні підрозділи, солдати яких розмовляли польською і чеською мовою, в Польщі опубліковано спогади самих поляків — сучасників та очевидців цих подій. При тому польські очевидці згадують одну важливу обставину: німецькі солдати говорили польською мовою з сілезьким акцентом. Цей акцент якраз і вказував на 4-у поліційну моторизовану дивізію СС, сформовану у Сілезії.
З публікацій вищезгаданих двох видань про 4-у поліційну моторизовану дивізію СС випливає, що ці праці створені на основі архівних документів. Цілком зрозуміло, що автори використовували те, що їм було потрібно для позитивного змісту книг. Однак в архіві цієї дивізії мусять бути різноманітні документи, в тому числі й ті, що свідчать про спалені українські села. Виявлення цих документів безперечно проллє чимало додаткового і об’єктивного світла на дійсні обставини загибелі українського села Гута Пеняцька та покладе край цілком надуманим і безпідставним польським звинуваченням дивізії СС «Галичина» та УПА у цих воєнних злочинах, до чого вони не причетні.
Тільки документально підтверджена правда про спалення села Гута Пеняцька може остаточно і переконливо спростувати безсоромну маячню шовіністичних польських крайніх правих сил, які роками паразитують на брехні, українофобії й за рахунок відвертого і неприхованого розпалювання міжнаціональної ворожнечі, пропаганди ненависті до українців здобувають співчуття і прихильність польського суспільства та навіть перемагають на президентських виборах, яскравим прикладом чого є колишній голова Інституту національної пам’яті Польщі Навроцький, відвертий українофоб та організатор роздмухування у цій країні антиукраїнської істерії про трагедію Волині, в тому числі й Гути Пеняцької.
У пошуках архіву 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС передусім має бути зацікавлена українська держава. Те, що той архів існує, нема жодного сумніву. Його слід шукати насамперед в державних архівах Німеччини; можливо, він є у США або Канаді, куди частина німецьких воєнних архівів потрапила у якості трофеїв. Допомогу в розшуку могло б надати Міністерство закордонних справ України. Результати стали б набагато кориснішими, ніж постійна, але малопродуктивна полеміка та суперечки з польськими шовіністами різних гатунків. До пошуків цього архіву мають спонукати останні події на ниві польсько-українських відносин, вони стосуються не тільки антиукраїнських демаршів Навроцького, а й нещодавно проведених на території України археологічних обстежень місць, у яких загинули поляки в роки Другої світової війни. До таких належить і Гута Пеняцька.
І ще таке суттєве доповнення. Свого часу віце-премєр міністр України Павло Розенко, в обов’язки якого входили питання польсько-українського протистояння у галузі історичних фактів, в розмові зі мною повідомив, що польська сторона не зацікавлена в докладних наукових дослідженнях. Польський візаві українського урядовця заявив: «Наші науковці вже давно все дослідили, а наш сейм прийняв відповідні закони, тому вам потрібно це визнати і з тим погодитися». Як польські вчені «дослідили», видно на прикладі професора Г.Мотики та загибелі Гути Пеняцької.
П.Розенко уважно ознайомився з матеріалами про 4-у поліційну моторизовану дивізію СС і доручив міністерству закордонних справ допомогти українським історикам у розшуку матеріалів цієї дивізії. Результат нульовий — «допомагають» досі.
Пошукові дослідження в Гуті Пеняцькій 2026 року
Проведені Інститутом національної пам’яті Польщі за участі української сторони пошукові роботи масових поховань, пов’язаних з подіями періоду Другої світової війни, які у Польщі називають «волинською різаниною» та «геноцидом поляків», ведуться відповідно до домовленостей президентів України та Польщі Володимира Зеленського і Кароля Навроцького, досягнутих наприкінці 2025 року. На даний час пошукові роботи з виявлення місць масових поховань людей проведено на Волині та в Гуті Пеняцькій. На Волині, у місцях, вказаних польською стороною, не виявлено місць масового поховання, знайшли одну, поодиноку могилу.
Більш результативними стали пошукові роботи в Гуті Пеняцькій, які тривали з 8 до 18 червня ц.р. У різних місцях екскаватором було закладено шурфи довжиною у кілька десятків метрів. Використовувалась різноманітна пошукова техніка. Виявлено кілька гільз від патронів польського виробництва. Таке може вказувати на те, що боївка Армії Крайової цього села могла відстрілюватися від нападників у лютому 1944 року. Безперечно, що таке свідчить: польську зброю приховали ще з 1939 року, що узгоджується із спогадами місцевих поляків. Розчищено фундаменти костьолу. У 10 метрах північніше фундаментів костьолу експедиція виявила яму з останками людей. Було видно кістки, черепи, розташовані у різних позах. Контури ями невеликі. Коли я приїхав, то її вже закрили землею. На цьому пошукові роботи у Гуті Пеняцькій 18 червня припинилися.
Наступного дня Інститут національної пам’яті Польщі опублікував повідомлення, в якому йшлося про 25 локацій, на яких виявлено людські останки, та подав їх як польських жертв українців. В інтернеті здійнялася неймовірна антиукраїнська хвиля дописів і звинувачень. Більшість подумала про 25 місць масових поховань людей, але то далеко не так. Під словом «локація» діячі Інституту національної пам’яті Польщі розуміли знахідки окремих фрагментів людських кісток поряд з поховальною ямою, але за її межами. Загальна площа таких знахідок складає зо два десятки квадратних метрів.
У ході досліджень встановлено, що окремі людські кістки хаотично розкидані поблизу самої поховальної ями. Таке вказує на те, що вони потрапили туди із самої ями. Впевнений, що це стало наслідком роботи бульдозерів.
У 60-х роках минулого століття тодішня комуністична влада повсюдно збільшувала посівні площі, розорюючи громадські пасовища та пустирі, викорчовуючи численні гаї серед полів. На той час колишнє село Гута Пеняцька перетворилося на величезний пустир, на якому виднілися румовища від спалених хат і хлівів, росли сади, кущі. Тоді було розібрано костьол, який стояв цілим з вхідними дверима та іконами всередині. До речі, в багатьох радянських і польських пропагандистських публікаціях йшлося, що українці спалили поляків у костьолі. Розчищаючи площу, бульдозери розрівняли залишки хат і садів колишнього села Гута Пеняцька та перетворили цю місцевість на колгоспне поле. На цьому полі тамтешній колгосп імені Миколи Кузнецова вирощував врожаї до 1991 року. Припускаю, що під час земляних робіт бульдозер міг зачепити верх поховальної ями та розсіяти людські кістки, тому вони й розкидані хаотично. Цей факт є ще одним доказом того, що яма була заповнена до самого верху, про що й свідчили очевидці.
Верх поховання знаходився неглибоко, тому бульдозер його зачепив, але саму яму цілком не зруйнував. Для повноти картини потрібно провести ексгумації, до яких залучити фахівців та встановити причини смерті людей. Ці роботи потрібно ретельно готувати на наступний рік. Але вже тепер дещо зрозуміло.
У своїй книзі «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року» я писав, що мешканців Гути Пеняцької незалежно від їх національності після допитів німці розстрілювали у двох ямах з під вапна. Одна яма знаходилася поблизу костьола, друга біля школи. І костьол, і школа були невеликими одноповерховими спорудами. Самі поляки називали костьол капличкою. Під час обстежень виявлено його фундаменти і встановлено розміри: 17 метрів в довжину і 7 в ширину. Школа була ще менша. Для мурування та тинькування стін цих споруд потрібно було до 10 тон вапна. Його гасили поблизу цих споруд, які збудували у 1938 — 1939 роках. Ями залишилися не засипаними, очевидно тому, що в них ще залишилося вапно. В лютому 1944 року стояли сильні морози і випали глибокі сніги. Копати ями німцям не було жодної потреби — вони використали ями з-під вапна для поховання своїх жертв. По суті ями були малі, тому не могли вмістити велику кількість трупів.
У звіті про знищення Гути Пеняцької, переданому у березні 1944 року по радіо командою польського підпілля у Варшаві польському уряду в Лондоні, зазначалося, що «німці вимордували близько ста осіб». Це, складене по гарячих слідах повідомлення, має надзвичайно важливе значення, бо по-перше, чітко вказує на німців, які знищили село, а по-друге, називає число загиблих — «близько ста осіб». Ці перші польські відомості є правдивими. Напередодні оточення німцями села його поспішно залишили всі радянські партизани, всі польські поліцаї-втікачі, майже всі польські бойовики і всі молоді хлопці. Залишилися в основному старі, фольксдойчери, жінки і діти, бо думали, що німці їх не чіпатимуть. Тобто в селі залишилося мало людей, більшість з них загинула.
Що стосується загальної кількості полеглих мирних жителів Гути Пеняцької, то їх було стільки, як вказано у першому польському повідомленні, — «близько ста осіб». Водночас професор Г.Мотика без будь-яких посилань на джерела вказує цифри від 600 до 800 загиблих і називає це найбільшою пацифікацією поляків українцями в роки Другої світової війни. На відміну від Г.Мотики польські політики і громадські активісти публічно називали значно вищі цифри загиблих у Гуті Пеняцькій: 1000, 1500 і навіть 2000 осіб. Тобто збільшували число жертв більше як у двадцять разів. В останньому повідомленні Інституту національної пам’яті Польщі стверджується про 850 загиблих також без будь-яких посилань на джерела.
Внаслідок гітлерівської каральної акції у Гуті Пеняцькій дві ями з під вапна були заповнені людськими тілами до верху. 23 березня 1944 року ці ями бачив і згадав у своєму щоденнику командир партизанського з’єднання імені Сталіна М.Шукаєв. Ями були незасипані, від них йшов сильний запах.
Безперечно, що майбутні ексгумаційні роботи покажуть значно точніші цифри жертв та встановлять причини їхньої смерті. Але не менш важливими для повноти картини мають стати подальші дослідження, найважливішими з яких є пошуки та робота з архівними документами 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС, яка знищила в Україні кілька десятків українських сіл.
Поскриптум
На завершення хочу привернути увагу до однієї надзвичайно важливої обставини — добропорядності й сумлінності польських істориків, особливо тих, які наділені науковими ступенями та званнями, їх моральної відповідальності за достовірність результатів своїх досліджень і публікацій.
У книзі «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року» мною наведено численні приклади, які викривають відверті вигадки, фальсифікації історичних фактів, брутальні наклепи на українців свідомо, а отже зумисно, скоєні польськими науковцями, зокрема докторами історичних наук, професорами Едвардом Прусом, Юзефом Волчанським, Генриком Команським, Щепаном Сєкеркою, Євою Сємашко. Рецензент моєї книги у «Газеті виборчій» професор Гжегож Мотика жодним словом не згадав гострої й нищівної критики та моїх розвінчувань польських фальсифікаторів, бо їх неможливо заперечити й спростувати, за них має бути соромно. Водночас і сам Г.Мотика у своїх працях, відзначених преміями і державними орденами, робив так само — голослівно, без будь-яких доказів писав про те, що не відповідало історичній дійсності, зокрема щодо подій на Волині та в Гуті Пеняцькій. Це насамперед стосується абсолютно безпідставних звинувачень сотні УПА «Сіроманці» та дивізії СС «Галичина» у знищенні Гути Пеняцької, до чого вони навіть фізично не могли бути причетні, бо тоді перебували за сотні й тисячі кілометрів від місця подій.
Тема трагедії села Гута Пеняцька надзвичайно заполітизована польською стороною. І це тоді, коли польська історична наука з цього важливого для Польщі та України питання немає жодних поважних наукових здобутків.
Правду щодо гострих історичних проблем мають встановлювати не політики й державні діячі шляхом емоційних виступів з трибун і прийняття недолугих законодавчих актів, а науковці через дослідження архівних документів, дискусії під час наукових конференцій, публікації статей і монографій.
Тобто вкрай назріло питання перевести проблему трагедії Волині в цілому і Гути Пеняцької зокрема, з політичної в наукову площину. Тільки таким шляхом, ми можемо відновити дійсні обставини справи, пізнати правду і позбутися нерозважливих емоцій, взаємних образ, принижень і звинувачень.
З огляду на це вважаю за необхідне, щоб Україна в особі міністерств закордонних справ, освіти, культури, Академії наук України, Українського інституту національної пам’яті, Головного архівного управління організувала і провела міжнародну наукову конференцію, присвячену трагедії села Гута Пеняцька, тобто теми, яка стала однією з найболючіших проблем польсько-українських відносин.
Історична правда потрібна заради досягнення взаємного порозуміння, відновлення довіри й добросусідських відносин між Польщею та Україною, українцям і полякам.
