Операція «Репарація»

Слово «репарації» в уяві загалу асоціюється переважно з тим, як переможений Третій Рейх розплачувався за скоєне під час Другої світової війни. Однак нинішня російсько-українська війна суттєво інша, все складніше, і просто очікувати на репарації від рф, яка не визнає (і чи визнає?) ні своєї вини, ні своєї відповідальності, було б, як мінімум, нерозумно. До того ж, сучасне міжнародне право трактує репарації значно ширше, ніж лише фінансове відшкодування — це і реституція (відновлення становища постраждалих осіб), і сатисфакція (визнання порушення, розкаяння, вибачення), і реабілітація, як комплекс заходів, який допомагає постраждалим відновитись. Тому Україна і цивілізований світ мусять шукати нові ефективні механізми. Дещо уже зроблено і у законодавчому, і у практичному плані. Однак проблем наразі значно більше, ніж рішень, тим часом війна триває, множачи і загострюючи їх. Тож дуже важливою є допомога міжнародних інституцій. Зокрема, і Міжнародної організації з міграції системи ООН, яка давно займається в Україні насамперед проблемами внутрішньо переміщених осіб, мігрантів та біженців. Упродовж минулого року вона проводила масштабну дослідницьку і консультаційну роботу, за результатами якої і підготовлено цей матеріал.

Варто нагадати, що наслідки повномасштабного вторгнення в Україну є величезними як у частині невідкладних гуманітарних потреб, так і в частині колективних зусиль, необхідних для відновлення, реконструкції та забезпечення перспектив миру і стабільності. Так, станом на грудень 2024 року загальні збитки та втрати у різних секторах економіки оцінювалися у 589 мільярдів доларів США, тоді як потреби у відновленні та реконструкції перевищували 524 мільярди доларів. Станом на липень 2025 року, згідно з Матрицею відстеження переміщень Міжнародної організації з міграції, 3 млн 337 тис. 006 осіб були внутрішньо переміщеними, а 5 млн 675 тис. 680 осіб — переміщеними за кордон. За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, станом на червень минулого року задокументовано 13 тис. 580 загиблих цивільних осіб та 34 тис. 115 поранених. Крім того, за інформацією уряду України, станом на серпень 2025-го задокументовано понад 170 тис. воєнних злочинів. Зрозуміло, що до сьогодні ці цифри ще більше зросли.

МОМ в Україні Із 2024 року виявила та підтримала понад 4 тис. 700 постраждалих від порушень прав людини, пов’язаних з війною, включно з цивільними, які пережили полон. Організація допомагає їм з медичними та матеріальними потребами, соціальним супроводом, відновленням засобів до існування, а також співпрацює з ініціативами самих постраждалих. Відтак, головним завданням проведеної впродовж минулого року дослідницької роботи було визначити невідкладні та довгострокові потреби, пріоритети й очікування постраждалих у контексті репарацій, а також підвищити спроможність уряду України та громадянського суспільства щодо розроблення орієнтованих на постраждалих, інклюзивних та основаних на правах людини механізмів. Консультації мали на меті забезпечити, щоб голоси постраждалих були враховані під час національних обговорень політики та впровадження системи реєстрів і законодавства у сфері репарацій.

Процес став можливим завдяки фінансовій підтримці від уряду Швейцарії та Багатопартнерського трастового фонду Дії ООН проти сексуального насильства під час конфлікту. Звіт за результатами цих консультацій МОМ не так давно був представлений в Києві. «Подолання наслідків грубих порушень прав людини є одним із найскладніших викликів, з якими стикається будь-яке суспільство, — сказав під час його презентації Посол Швейцарії в Україні та Республіці Молдова Фелікс Бауманн. — Такі наслідки спричиняють глибокі страждання, дестабілізують цілі громади та впливають на майбутні покоління. Україна вже сьогодні долає ці виклики, навіть попри те, що війна триває. Репарації покликані відновити гідність, визнати завдану шкоду, сприяти відновленню та зміцнити соціальні зв’язки, необхідні для стійкого суспільства». «Ми маємо перейти від фрагментарних рішень до цілісної державної політики підтримки постраждалих», — підсумувала, в свою чергу, представниця Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ольга Алтуніна. Загалом учасники заходу підкреслили необхідність побудови комплексної, інклюзивної та людиноорієнтованої системи репарацій, яка враховує індивідуальні потреби постраждалих. «Ми бачимо, що ми не наодинці з нашими проблемами, що нами опікуються, нас чують, і що є зворотний зв’язок — але попереду ще багато роботи», — зазначив, зокрема, Юрій Шаповалов, колишній цивільний полонений, якому МОМ допомагає повернутися до життя й роботи після майже восьми років у неволі.

У заході брав участь і колишній цивільний полонений, керівник мережі постраждалих «Шлях вільних» Азат Азатян. Ця організація була створена у Запоріжжі наприкінці серпня 2025-го для підтримки та реабілітації цивільних полонених. І заснували його чоловіки, які самі пережили окупацію, ув’язнення та тортури росіян. Азат Азатян ще з 2014 року був волонтером і активно допомагав переселенцям зі сходу України. До повномасштабного вторгнення він жив у Бердянську, працював у будівельній галузі та займався місіонерською діяльністю в баптистській церкві. Коли місто окупували, свідомо залишився, щоб підтримувати місцевих жителів і допомагати їм з виїздом в безпечніші регіони. Азат організував і здійснив 25 евакуаційних рейсів, врятувавши від небезпеки близько 1,2 тис. людей. Саме через цю діяльність його й викрали російські силовики, і він півтора місяця провів у полоні, де жорстоко били та катували. Саме в тій катівні, як розповідає, і народилася ідея створення організації «Шлях вільних». «У камері разом зі мною перебував один чоловік — після тортур ми разом приходили до тями, подовгу розмовляли, коли спати, через біль, було неможливо. І тоді мріяли про такий центр, — згадує Азат Азатян. — Той чоловік досі в полоні, але я хотів би, щоб він знав — наші мрії стають реальністю». 

Учасників «Шляху вільних» об’єднав не тільки трагічний досвід полону, а й проблеми, з якими вони зіткнулися після звільнення. Більшість цивільних полонених в Україні, приміром, не можуть офіційно довести факт перебування у полоні окупантів і фактично залишаються без підтримки держави. Якщо з полону за офіційним обміном повертається військовослужбовець, то він отримує соціальний пакет і відповідний супровід. Цивільна ж людина, що вирвалася з полону самостійно, не отримує від держави нічого. А процедура встановлення статусу особи, позбавленої особистої свободи внаслідок збройної агресії, може тягнутися роками. На думку потерпілих, інколи державні структури створюють штучні перешкоди, бо ж надання статусу веде за собою фінансові та соціальні зобов’язання. Тим часом, підтвердження статусу має дуже важливе значення для подальшого життя звільнених, кількість яких постійно зростає. 

Отже, «Шлях вільних» став опорою для тих, хто повернувся з полону і залишився сам на сам з травмами і бюрократичними бар’єрами. Сьогодні організація працює за кількома напрямами: юридична підтримка, морально-психологічний супровід та фізична реабілітація. Крім того, Азат Азатян планує відкривати реабілітаційні центри по всій Україні і формує офіційну коаліцію організацій, які представлятимуть об’єднання постраждалих від російської агресії. «Шлях вільних» відкритий для всіх цивільних полонених та їхніх родин, які потребують підтримки. Звернутися можна за телефоном 050-645-42-12.

Свої дослідження МОМ провела в 16 областях України та трьох приймаючих країнах: Польщі, Чехії, Італії. За результатами, житлові потреби є основним пріоритетом для 66% опитаних постраждалих; друге місце посіли медичні потреби, про що повідомили 57,32% учасників; далі йдуть потреби у сфері безпеки та захисту (44,58%), психосоціальні (38%), гуманітарні (23,55%) та інші специфічні потреби, такі як юридичне визнання статусу постраждалого або нестабільність, пов’язана зі статусом тимчасового захисту. А також — невизначеність щодо повернення, про що повідомляли українські біженці за кордоном (18%). Ці потреби відображені у переважних формах репарацій, які постраждалі вважають засобом подолання бар’єрів у доступі до допомоги. Найбільш затребуваною формою репарацій є, зрозуміло, грошова компенсація, бо люди гостро відчувають брак фінансів для задоволення нагальних потреб. Водночас учасники опитувань підкреслювали, що репарації не повинні зводитися лише до фінансової компенсації — це має бути всебічний процес, що включає реституцію, сатисфакцію та гарантії неповторення, спрямований на відновлення гідності, визнання завданої шкоди та збереження пам’яті про пережите для майбутніх поколінь. На другому місці — реабілітація (фізична та психологічна). І хоча житло, безпека, меддопомога та забезпечення продовольством залишаються основними потребами постраждалих, результати консультацій виявили ще одну критично важливу, але часто недооцінювану потребу — надання правової допомоги. Бо для багатьох вона є ключем до реалізації інших прав та доступу до програм відшкодування на національному та міжнародному рівні.

Показала робота МОМ і низку додаткових важливих результатів. Консультації сприяли підвищенню обізнаності учасників щодо прав людини та репарацій. Згідно зі зворотним зв’язком, 83% учасників зазначили, що отримали нові знання — про характер порушень прав людини, концепцію репарацій загалом або наявні механізми компенсацій і програми підтримки. Для багатьох це був взагалі перший (!) досвід ознайомлення з поняттям репарацій. Консультації також надали можливість постраждалим отримати безпосередню юридичну підтримку: загалом 112 учасників скористалися послугами юридичних експертів проєкту, що допомогло їм успішно подати заявки до Міжнародного реєстру збитків, завданих Україні.

Також, у відповідь на запити колишніх полонених, МОМ з партнерами організували дві мережеві зустрічі для постраждалих. Вони сприяли обміну досвідом і спільній адвокації, що зрештою призвело до створення трьох нових мереж постраждалих: «Вільно жити» (Харків), «Цивільні полонені» (Балаклія, Харківська область) і «Шлях вільних» (Запоріжжя), про яку йшлося в цій публікації. І це, власне, те, що відзначив у своєму виступі на зустрічі в Києві голова Представництва МОМ в Україні Роберт Тернер: «Результати консультацій показують, що постраждалі прагнуть брати участь у формуванні системи репарацій не як отримувачі допомоги, а як партнери. І саме таким має бути подальший шлях. Коли постраждалі залучені до процесів, системи, які ми створюємо, стають сильнішими та більш стійкими».