Невільники й приятелі. Міф про так звану велику російську культуру як засіб повзучої експансії московії

У всі часи існування імперії зла міф про так звану велику російську культуру використовувався, і треба зазначити, небезуспішно, як один із засобів експансії агресивного повзучого, як гадина, «рускава міра». 

 

В часи, коли існував «великий, могутній» союз, а насправді дещо змінений, але ще більш жорстокий, вид московської «тюрми народів», у всіх учбових закладах тієї країни, від початкової школи і до ВНЗ, в літератрі, мистецтві говорилося про «велику російську культуру», що перевершує усі культури всіх часів і народів. 

 

При цьому, якось не задумуючись, захисники тієї культури називали лише письменників Льва Толстого та Достоєвського, поетів Пушкіна та Лермонтова, не знаючи того, що сам Пушкін визнавав, що за майстерністю він значно поступається своєму сучаснику англійцю Байрону, а всю літературу московії від самісіньких витоків і до ХІХ ст. називав, у порівнянні з європейською, убогою, нікчемною.

 

Отже, цивілізація. Європейська і її складова частина українська та, як протилежна їм, московська. 

 

Цивилізація є вищим ступенем розвитку суспільства, який прийшов на зміну варварству.

 

Та чи дійшла цивілізація до країни та її народу, чи прийшла вона на зміну варварству у країні, яка своїми діями, ментальністю свого народу доводить дещо протилежне. 

 

Розглянемо декілька аспектів стану цивілізації та культури народу московії як у минулому, так і станом на сьогоднішній день.

 

А водночас, щоб краще зрозуміти цивілізацію московії та її культуру, порівняємо їх із аналогічними явищами в Європі та Україні. Їх письменник Максим Горький відзначав, що мова є віддзеркаленням культури людини.

Сучасна мова московії з’явилася на декілька століть пізніше від мов європейських народів і розвивалася у відносно замкненому від європейської цивілізації просторі.

 

Коли Європа, і Україна, як невід’ємна частина Європи, починаючи з ХІІ – ХІІІ століть і до сьогодення мали безліч літературних творів, написаних літературною мовою, московія з моменту свого зародження у ХІІ ст. і впродовж декількох наступних століть не мала нічого.

 

Родоначальником літературної мови московії у ХVIII (!) столітті (такої мови у тій країні і до того просто не існувало!) став син помора – селянина Архангельської губернії Михайло Ломоносов (1711 — 1765рр.), який деякий час навчався в Київській академії, а потім у Німеччині. В московії вищих учбових закладів на той час взагалі ще не було.

 

А народ… Він розвивав і вдосконалював свій «єзік» — матерщину. Настільки «розвинув», що коли ми чуємо пряму мову кацапа з екрана телевізора, то там більше слів матерщинних, які оператори заміняють свистом, ніж звичайних. 

 

«Московія — нація дибілів», говорив їхній письменник Віктор Єрофєєв, коли телебачення у них ще не було пропутінським.

 

Сучасний «єзік» московії остаточно визрів лише у ХІХ столітті стараннями Пушкіна та діячів літератури того часу. Але той же Пушкін у творі «Про нікчемність літератури російської» вимушений був визнати «О, як бідний та поганий наш «язік!». А його друг Чаадаєв категорично виносив присуд всій культурі московії: «Вигнанці в світі, ми нічого не взяли від нього в плані культури і нічого не додали до його культурних цінностей».

 

Імператорами москосковії, після того, як Петро І власноруч стратив свого сина, від Петра ІІІ і Катерини ІІ і до Миколи ІІ, були етнічні німці. Мову московії вони не знали, або знали дуже погано (Катерина ІІ у слові з трьох букв робила чотири помилки.

 

Замість «еще» вона писала «ісчо»). Всі вони, і все дворянство, яке на них рівнялося, аж до більшовицького перевороту у 1917р. (а це майже два століття!) говорили виключно мовою французькою. Для навчаня дітей своїх вони наймали європейців, розуміючи, що московіти для ролі вчителів не підходять.

 

Тобто, освічені правителі, дворянство та інтелігенція розуміли, що мова московії по своїй грубості (одна матерщина, якої ніколи не було в Європі, чого вартувала!) не підходить для спілкування у цивілізованому світі. 

 

Так було, і так залишається і понині. Від часів свого зародженя і до сьогодення у мовному та культурному середовищі та країна є ізгоєм, і крім терору, ядерних погроз та матерщини нічого іншого запропонувати світові не спроможна. 

 

Короткий період культурного розвитку московії (кінець ХVIII, XIX та початок ХХ століть) з приходом до влади більшовиків, які вчинили небачений до того за своїми масштабами та жорстокістю терор, закінчився. З московії виїхав Шаляпін, балерини Ксешинська та Павлова, інші артисти опери та балету.

 

Майя Плисецька, яка пізніше теж залишила московію, в інтерв’ю Володимиру Познеру заявила, що вона ненавидить московію «утробно»! Ту країну залишали і масово залишають нині академіки, артисти, художники, письменники, композитори, всі ті шляхетні люди, яких терорист ленін називав «гавном».

 

Як писав Бердяєв, «до 22 року в росії не залишилося розумних та освічених людей. Очистили росію і надовго (а правильніше назавжди! –Авт.) вибили мізки із неї».

 

За часів терористів сталіна і путіна ту країну, напевно, зачищено та ізольовано від всього цивілізованого світу назавжди.

 

А мова наша, як віддзеркалення культури українця, «солодко співоча, ні з чим незрівнянна українська мова» (В. Солоухін), натомість приваблює Європу. Визнана третьою мовою в світі за ознаками краси та милозвучності, наша мова стала основою для народної пісні та поезії, які, як говорив А. В. Луначарський, ставляться всіма естетами світу на найперше місце в світі. 

 

Квітка–Основ’яненко ще на початку ХІХ ст. писав: «Московська мова є лише дикунською говіркою , порівнюючи її до української мови… Навіть багаті європейські мови не мають багатьох досконалих українських форм слова і вислову».

 

Європейці, які відвідували Україну, від Павла Халебського до Оноре де Бальзака, з великим захопленням відзначали красу нашої мови, звичаї нашого народу та його культуру, яка протилежна звичаям та способу життя москалів.

 

Симпатики московії зараз гуртуються навколо московських попів, які тут, в Україні проводять службу мовою нашого споконвічного ворога. Ненароком натрапив в ефірі на літургію в Почаївській лаврі і чую «святага духа» і подумав: «Та до поки ж?». І ті попи та їх симпатики вперто доводять, що тільки московське християнство є істина, а все інше – то єресь. Правду писав Василь Симоненко: «Не всі чорти на небі, їх іще до чорта на землі!». 

 

Ще донедавна в моїй рідній Боярці, що на Київщині, був єдиний храм святого Михаїла, в якому службу правив московською мовою отець Віктор. Високий красивий чоловік, коли він говорив, здавалося – сам ангел промовляє.

 

Але одного разу, уже в часи незалежності, в храм зайшов житель Боярки доктор Володимир Павлович Вітюк з державним прапором в руках. І тоді піп Віктор підбіг до Вітюка і брутально виштовхав його з храму.

А ще раніше я сам мав зустріч з тим попом.

 

1988 рік. У травні місяці похоронив батька і прийшов до того храму виконати обряд після захоронення. Це був рік 1000-ліття від хрещення України - Руси. Закінчивши службу, отець Віктор перед присутніми вірянами виголосив промову, пов’язану із темою хрещення Русі. Говорив він, що свято тисячоліття відзначається не в Києві, де було хрещення, а в Москві, бо то є істинна столиця Русі.

 

— А Украины как таковой нет, само слово «Украина» придумали поляки в середине девятнадцатого столетия! — закінчив піп.

 

Я підійшов до нього і сказав: «Батюшко, слово «Україна» з’явилося ще в Переяславському літопису у ХІІ столітті і означало «край», «країна», тобто держава. У документах Богдана Хмельницького, Польщі тих часів, європейських письменників (Боплан, Меріме) наша країна називається Україною. Та й Пушкін писав задовго до середини ХІХ ст.: «Украйна глухо волновалась…». Пушкін що, теж був поляк?»

 

«Ви чого лжесвідчите, та ще й у храмі?» — запитав далі я у попа. Спійманий на брехні, піп різко змінився в обличчі. Та так змінився, що це мені нагадало місце із повісті М. Гоголя «Страшна помста». Коли до гарного козака, який витанцьовував на весіллі, «осавул підняв ікони, враз все обличчя його змінилося: ніс схилився набік, замість карих застрибали зелені очі, губи посиніли…за плечима виріс горб і став козак дідом».

 

Мов ошпарений відскочив від мене піп і прокричав: «Во всяком случае Русь – это не Украина!»

 

— І знов лжесвідчите! – відповів я.

 

На словах відрікаючись від московського патріархату, але проводячи службу «на рускам єзіке», ці попи де–факто підтримують і московію, і її агресію проти країни, в якій вони проживають. Це саме про тих людей, що вперто підтримують московську церкву, ще Іван Франко сказав, що «підтримувати москвофільство – це велика підлість і національна зрада».

 

Жертва путінського тероризму Валерія Новодворська, яка ходила у Москві до української автокефальної церкви, і яку, як і багатьох інших, хто відверто виступав проти політики путіна, згодом цей убивця знищив, говорила, що патріарх Алєксій закликав московитів убивати чеченців. 

 

А в наші часи патріарх Кіріл оголосив війну проти України «священной». 

 

Московські попи в Україні, і чого гріха таїть, деякі кацапи та хахли теж говорять «на руськом єзікє». Не знають, сердешні, істину, прописану у Біблейській енциклопедії що:«Варвар означає чужоземця, який не говорить мовою туземної країни».

 

А звідки їм, варварам, які проживають в Україні, знати, що українці в своїй країні, яка уже близько тисячоліття зветься Україною, ще з часів Трипільської культури говорять своєю українською мовою, однією з найкращих мов світу на відміну від матерщинного «єзіка».

 

Німець за походженням, автор «Толкового словаря» В.І. Даль назвав «єзік» «кажеником», тобто скопцем, євнухом, кастрованим мужиком. 

Захищаючи культуру тієї країни, такі люди хапаються за відомих письменників ХІХ ст.: «А Достоєвький, а Толстой?». При цьому «забувають», що навіть у тих умовах рабства Україна мала Шевченка, Франка, Лесю Українку, Василя Стефаника та багатьох інших українських письменників і поетів, які не тільки не поступалася, а і перевершували своїх колег з московії.

 

А Європа… Афінська школа. Її геніально відобразив Рафаель на полотні, що знаходиться в музеї Ватикану. Розквіт мистецтв у древніх Греції та Риму. Титани епохи Відродження та мистецтва наступних століть. У літературі це Оноре де Бальзак, Віктор Гюго, Жорж Санд. А до того – Вільям Шекспір(1564 -1616) у Англії та Сервантес (1547 -1616) у Іспанії, роман якого «Дон Кіхот» визнаний одним з найкращих творів світової літератури,а героям того твору поставлено пам’ятник у Мадриді. 

 

На фоні цього убогість літератури московії, як виразника культури, її мистецтв вирізняється особливо чітко. Якщо прирівнювати літературу московії і Європи, то це знову – моська і слон! Карлик і Великан!

Людмила Монастирська, оперна співачка світового рівня, говорить, що зараз у Європі важається «дурним тоном» не слухати оперу та не читати книги. 

 

«Історичні корені європейської опери виходять із середньовічних музичних уявлень. У своїй сучасній формі опера виникла у італійців в кінці 16 і на початку 17ст.ст.», так написано в енциклопедії.

 

У московії перша опера «За царя» («Іван Сусанін») була написана потомственним польським шляхтичем М.Глінкою у 19 ст., а в Європі опери тієї країни, за винятком хіба що «Мазепи» українця П.І. Чайковського та ще двох— трьох творів інших майстрів, не відомі.

Великий українець (так про нього писав О.П. Довженко) М.В. Гоголь, який тривалий час проживав у Італії, писав про цей вид мистецтв: «Живопис вбирає в себе весь світ. Всі прекрасні явища, що оточують людину, їй підвладні. Вся таємна гармонія і зв’язок людини з природою лише в одній їй».

 

Коли в Італії зробили розкопки загиблих від виверження вулкану Помпеїв, на стінах напівзруйнованих будівель побачили уцілілі фрески.

 

Фантастичний розвиток живопису у Європі припадає на 12— 16 століття. А далі, пізніше, на високому рівні були Рубенс, Ван Дейк, Рембрандт, Франціско Гойя та безліч інших.

А в московії. Петербург. Ермітаж з багатствами Європейських творів мистецтв і державний російський музей. Це – слон і моська!

 

Імператори московії КатеринаІІ та Микола І скуповували по всій Європі полотна художників і привозили їх в Ермітаж.

 

Російський музей створив Олександр ІІІ (до того в московії своїх музеїв мистецтва взагалі не було), який скуповував полотна російських художників і передавав їх у той музей.

 

Одна з найцінніших там картин — «Останній день Помпеї» «рускава художника» француза Карла Брюло, який деякий час жив в московії, а потім виїхав в Італію і там похоронений.

 

Інша, така ж за значенням, картина, яку цар купив у українського художника Рєпіна ( перші свої картини він підписував «Ріпин») – «Запорожці пишуть листа…» за 35 тис. рублів. Ці кошти дали можливість художнику купити маєток у Фінляндії і, як висловився композитор Михайло Глінка, коли виїжджав із московії, вирішив ніколи більше не повертатися у ту гидотну країну.

 

Газети московії писали, що «Останній день Помпеї» став для живопису тієї країни «першим днем». На календарі було дев’ятнадцяте століття.

 

А в москвії у тому ж столітті була заснована за європейськими мірками нікчемна Третяковська картинна галерея. Найвизначніші полотна — це твори українського художника Дмитрія Левицького та фреска «Дмитрій Солунський», яку москва поцупила у нас, коли нищила Михайлівський золотоверхий собор у Києві.

 

Гіди «Третяківки» підкреслюють, що їх картинна галерея – одна з найвизначніших у світі. Порівняємо її з музеєм «Ватикан». У «Третяківці» 50 залів і 250 метрів шляху. У Музеї «Ватикан» 1050 залів і 7 км. шляху по музею.

 

Співвідношення по залах – один до двісті одного. А про якість живопису і говорити годі. Великий знавець європейського мистецтва Стендаль, познайомившись з творами художників московії, відзначав, що мистецтво тієї країни до ХІХ ст. далі простого ремесла не пішло.

 

В європейських музеях, які охоче скуповують полотна європейських художників, немає жодної картини художників московії. І лише в галереї Уфіці у Флоренції, яка скуповувала автопортрети європейських художників, знаходиться автопортрет Кіпренського, який тривалий час жив у Італії.

Не будемо порівнювати як мистецькі комплекси європейські столиці, європейські міста з москвою та містами московії. Це знову слон і моська. 

 

Москово – більшовицька окупація України. По всій країні нищиться все, що нагадує про духовне життя нашої Вітчизни. Люди, пам’ятники мистецтва, літератури, архітектури.

 

Тільки в 30-х роках у Києві було знищено 69 храмів, зокрема Михайлівський золотоверхий собор та Успенський собор у Лаврі.

 

А Хрещатик… Розбудований у стилі Модерн у ХІХ столітті, він чарував своєю красою. 

 

Але відступаючи під ударами вермахту, пси–москалі замінували Хрещатик та інші визначні споруди Києва.

 

У потрібний для них момент на Хрещатику почалися вибухи. Загинула нікчемна, як для війни, кількість німців (300 чол.) і знищена краса Києва – всі будинки від Бесарабки до набережної Дніпра.

 

Спасибі німцям, вони встигли розмінувати Оперний театр, Будинок вчителя, він же будинок Центральної Ради, та низку інших будівель та споруд.

 

А після війни. Коли німецькі окупанти після повстання у Варшаві у 1944р. висадили в повітря всі будинки міста, поляки по малюнках, кресленнях, що збереглися, відтворили Варшаву такою, якою була вона до війни.

 

А Київ… Не відбудований, а побудований наново за проєктами і з дозволу москви сучасний Хрещатик своїми будівлями нагадує центральну вулицю москви -тверську, побудовану на місці старої в часи сталінізму.

 

А сама москва. Як архітектуро – скульптурно – ботанічний комплекс поступається всім європейським столицям, від Києва до Мадрида, від Стамбула до Лондона і дуже нагадує столицю Ефіопії в Африці – Адіс–Абебу.

 

Щоб переконатись у цьому, достатньо переглянути один із численних, будь який художній фільм, де показано «красу» москви. На екрані пропливає Кремль, як погана копія замку герцога в Мілані, головний палац Кремля, побудований за проектом К. Тона та ще два – три храми, побудовані третьорядними майстрами Італії. 

 

Стосовно головного храму московії, то як пише Маріетта Шагінян, Тарас Григорович «по достоїнству оцінив бездарну казенщину К. Тона, який побудував ... Храм Христа Спасителя. «Храм Спаса взагалі, а головний купол особливо потворний. Вкрай невдале гігантське створіння, схоже на «товсту купчиху в золотому повойнику», — записав поет у своєму щоденнику 19 березня 1858 року. 

 

Псевдо-російський стиль Тона указом 1841 року був проголошений офіційним архітектурним стилем московії, зазначається в Малій радянській енциклопедії 1931р. А далі в москві – сірі безликі будинки та потворні сталінські висотки.

 

І тільки Петербург нагадує в тій країні європейське місто. Але побудований у часи, коли Європа уже пройшла пік своєї мистецької краси, він поступається будь-якому визначному місту Європи. Там немає такого, як у духовній та культурній столиці України Львові пам’ятки архітектури ХІVст . — Кафедрального собору, або побудованого у стилі рококо у ХVI ст. собору Святого Юра, чи у ХІХ ст. — оперного театру, за красою – другого в Європі після віденського. 

 

Московія у всі часи, коли Україна перебувала під її ігом, нищила її мову (Емський акт 1876), її працівників культури («Справа СВО» та сталінські репресії). Зараз це єдина країна в світі, де мільйони українців, які там проживають, не мають жодних можливостей для розвитку своєї культури. 

 

Народний артист України професор Анатолій Паламаренко відзначає, що наш Пророк Тарас у свої тридцять три роки пішов на свою Голгофу і у такому ж віці, у тридцять три роки, на Голгофу пішов і Спаситель.

 

А «єзік» московії, який ми все ще чуємо на вулицях наших міст, діє на ментальність українців як омела, яка знищує зелене дерево, висмоктуючи з нього соки та висушуючи його єство.

 

А знавець мовного питання О. Потебня писав, що «денаціоналізація (русифікація) призводить до аморальності, мерзотності запустіння» особистості.

 

Завершуючи тему, згадаємо сина патріарха Антіохійського Макарія Третього Павла Халебського, який, відвідавши московію і Україну у ХVII ст., у книзі «Україна – земля козаків» писав: «Упродовж двох років перебування нашого в московії замок висів на наших серцях, а розум було до крайнощів пригнічено й скуто…в цій країні ніхто не може відчувати себе хоча б трохи вільним…Навпаки, країна козаків була для нас немовби нашою рідною землею, а її мешканці стали для нас добрими приятелями».

 

P.S. Ще Ф. Енгельс писав, що у зовнішній політиці царизм (а нині – рашизм) сильний, дуже сильний. Не залишаючи своєї божевільної мрії про світове панування, рашизм витрачає величезні кошти на просування «великої російської культури», яка зрештою проти європейської і її складової частини української – це моська проти слона. 

 

Борис Васильченко, інженер.