«Засинав і прокидався з її фото»

Вони обоє до повномасштабної війни працювали на Глобинському м’ясокомбінаті: він — слюсарем-ремонтником, вона — вагаркою. Разом їздили із села Лоза до міста на роботу. І закохались. 

 

Віталій до того вже встиг повоювати за контрактом під час АТО, тож перебував в оперативному резерві першої черги. І як тільки росіяни пішли в широкомасштабний наступ, йому зателефонували з військової частини Нацгвардії — і він підписав резервний контракт. Їх кинули одразу на Донецький напрямок. 

 

«Під час ротації Віталіка відпустили на чотири доби додому, і ми встигли за цей короткий термін розписатися, — розповідає 36-річна Ольга. — Чоловік прийняв двох моїх доньок від попереднього шлюбу, як рідних. Ми мріяли про спільного сина й про партнерські пологи. Але, коли я була на сьомому місяці вагітності, він потрапив у полон до кадировців».

 

Жінка власними очима бачила, за яких обставин Віталій разом зі своїм земляком і побратимом Дмитром Ярішем з Недогарок Кременчуцького району мусили були здатися ворогу.

 

«Це сталося 19 лютого 2023 року під Кремінною на Луганщині, де велись тяжкі бої, — розповідає вона. — Лише за пару днів до того він написав, що їх терміново відправляють на позицію й що за можливості зателефонує мені чи напише. Після цього зв’язок з ним зник». 

 

Психолог підрозділу буквально за пару днів після зникнення хлопців повідомив Ользі, що Віталій потрапив у полон. А відео Ольга побачила пізніше: «кадировці» виклали у соцмережах фото й відео з допитів, які були «розбавлені» зйомками з дрона.

 

На відео було видно, як «Ахмат» (спецзагін швидкого реагування, підрозділ росгвардії, що фактично підпорядковується голові Чечні Рамзану Кадирову. — Авт.) розносить українську позицію. 

 

«На наших хлопців противник скидав газові бомби, намагаючись їх потруїти. Старший групи загинув, і у Віталія з Дмитром не лишалось іншого вибору, як здатися в полон, оскільки у них закінчились патрони, — каже Ольга. — Пізніше я дізналась, що наші бійці, які були на сусідніх позиціях, це бачили, але під шквальним вогнем нічого не могли вдіяти». 

 

А Віталій з Дімою разом пройшли полон і в один день і повернулися додому. Це наш майбутній кум.

 

«Нам пощастило, бо ми з самого початку знали, що Віталій живий, і це давало надію, — продовжує жінка. — Невідомість — найгірше. Хоча в яку тюрму його кинули — я не знала. Та за деякий час він обізвався. Довгого листа, в якому Віталій звертався до мене й до батьків, нам передав один з колишніх «військовополонених Кадирова», якого обміняли на Великдень у 2023 році. Так ми дізнались, що він аж у Грозному.

 

На жаль, Чечня ховає українських військовополонених, їх не підтверджує ні росія, ні Міжнародний Червоний Хрест. До них не пускають представників ніяких офіційних органів. Це дуже закриті пенітенціарні заклади, у які не доходять ні письмові послання, ні передачі.

 

А обміни невеликими групами відбуваються раз на рік чи півтора. У листі Віталій повідомив подробиці потрапляння у полон, написав, що їх два місяці тримали на території Луганщини, а потім перевезли у Грозний, і що в нього все більш-менш добре. Я навіть не знаю, як той звільнений вивіз того листа»... 

То був перший і останній лист від Віталія за довгі три роки. Ольга періодично писала йому, але жодна вісточка до нього так і не дійшла. Окрім однієї...

 

Жінці вдалося скинути одному чеченському депутату своє фото з маленькою донечкою, яке той роздрукував і якось передав бранцю.

 

З тією світлиною Віталій пройшов практично весь полон. Вона підтримувала у найскладніші моменти й додавала сил пройти крізь те пекло. 

 

В очікуванні чоловіка Ольга регулярно брала участь в акціях на підтримку військовополонених, іноді з маленькою донькою. Однак на обміни ніколи не їздила. А 23 квітня вже під вечір дізналася, що наступного дня відбудеться черговий обмін і велика вірогідність того, що повернуть військових невільників з Чечні.  

 

«А тут іще Юля, одна з наших місцевих активісток, яка щоразу їздить на такі події, сподіваючись зустріти безвісти зниклого батька, повідомила, що у її автівці є два вільні місця, — розповідає Ольга. — І моє серце йокнуло, а внутрішнє передчуття сказало: «Треба їхати!». Домовилась зі старшими доньками (одній з них 17, іншій 13), що приглянуть за малою, прихопила тітку Оксану, Дімину маму, й о 2-й годині ночі виїхали на Чернігів.

 

Уранці вже були на місці. О третій дня отримали інформацію, що автобуси з нашими хлопцями відправляються від кордону. І це була найважча година мого очікування в житті! Інші люди, які зустрічали своїх рідних, почали отримувати дзвінки від представників обмінного процесу. «Везуть з Чечні!» — пронеслось натовпом. Спочатку говорили начебто про сотню, а потім уточнили: 193!

 

А мій мобільний, який я нагріла в руках, мовчав... Ми з тіткою Оксаною вийшли у двір, бо у приміщенні так жарко стало, аж голова паморочилась. Хвилини тягнулись неймовірно довго. Аж нарешті й мій телефон задзвонив. «Кицю, я вдома!» — почула в трубці й просто застрибала на місці від щастя». 

 

Лишалось дочекатись під’їзду автобусів. Це було ще одне випробування нервів.

 

«Переді мною — купа людей з фотографіями своїх близьких. Сподіваються, що хтось з обміняних їх упізнає й додасть надії... Я прошу: «Не заступайте мене! Я хочу побачити свого чоловіка й обняти його!». Мене ніхто не чує, звісно. А потім ще й військові стали щитом між автобусами, в яких привезли колишніх полонених, і цивільними. Побачивши чоловіка, я намагалась прорватись крізь той щит, але вдалося лише торкнутись його руки. А вже потім, коли вони, помившись і переодягнувшись, поверталися знову в автобуси, щоб їхати в реабілітаційні центри, я побігла до коханого і вже як схватила його, то більше не відпускала. Це страшенні емоції. Радісні. А який він був щасливий, що я зустріла його!» — схвильовано веде далі жінка. 

«Їх з Дімою, розповідав чоловік, кинули спочатку в один підвал, потім — у другий, у третій, — Ольга зі слів Віталія переказує, що йому та іншим українським полоненим довелося пережити. — Були різні умови, і дуже погані, тяжкі, особливо в перший період. Їх залучали до відбудови Грозного, який поділений на сектори. Що кому там належить, важко зрозуміти, але та важка робота якось рятувала ув’язнених — керівництво тюрми трошки йшло їм на поступки. І хоча з харчуванням було дуже погано, все ж можна було вижити. 

 

На них чинили моральний тиск. Розказували, що вони не потрібні Україні. Мовляв, обміни відбуваються, а українська сторона про них не згадала жодного разу. Брехали, що в нас усе розбито й немає світла. І взагалі все дуже погано. Пропонували співробітництво. І пару чоловіків перейшли на бік ворога». 

 

Про те, що фото з Соломійкою потрапило до Віталія й додає йому моральних сил не впасти духом, Ольга дізналась лише після його повернення з полону.  

 

— Ми аж до появи дитини на світ не знали, хто у нас народиться — УЗД не показувало статі, — продовжує жінка. — Але проговорювали, як би хотіли назвати і хлопчика, і дівчинку. Було кілька варіантів, серед них — Соломія. Соломійка народилася у нас богатиркою — з вагою майже 4,5 кілограма — 16 травня 23-го року. Дуже сподіваємось, що до цієї дати наш тато пройде медичне обстеження й приїде додому. Це буде найкращий подарунок. 

 

— Дитині три роки. Вона вже дещо розуміє. Як ви пояснювали їй, де її тато? 

 

— Говорила, що на роботі й скоро прийде до нас. До речі, військові називають службу роботою. Так що я нічого й не вигадувала. Показувала його фото й відео. Вона їх цілувала, показуючи, як любить тата. А мене називала мама Віталя (усміхається).

 

— І як же донька відреагувала на нього в реальності? 

 

— Наступного дня після повернення ми всі родиною поїхали до Віталія в лікарню, де він проходить обстеження й реабілітацію. Із салом і глобинськими ковбасами, які він просив привезти. Знаєте, я дуже переживала, як Соломійка поведеться при зустрічі. Але вона одразу підійшла, обняла тата й подарувала камінець у вигляді сердечка. Він узяв її на руки, цілує її ручки, а вона тільки дивиться на нього з-під лоба й мовчить. Звикає.

 

— А ваші відчуття? Це той чоловік, якого ви знали раніше, чи в ньому щось змінилось? 

 

— Поки що ми мало спілкувались і я багато чого не наважувалась його запитувати. Наприклад, як він утратив майже всі зуби. По здоров’ю у Віталія багато проблем. У нього були тяжкі контузії, тому страждає від головного болю. Казав, що хоче попрацювати з психологом. У ньому живе якась образа. 

— Які плани у Віталія на майбутнє? 

 

— Найперше, казав, хоче пройтися з Соломійкою за ручку по селу з гордо піднятою головою... 

 

Ну і, звісно, народити сина...