Оборудка проти Генія, або Затьмарений ювілей

Наступного тижня виповнюється 90 років Івану Марчуку — одному з найвідоміших у світі сучасних українських художників. Народний художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, почесний академік Національної академії мистецтв, почесний член наукової ради Міжнародної академії сучасного мистецтва у Римі (це перший випадок визнання українського художника інституцією такого рівня), номінант рейтингу «100 геніїв сучасності» британської газети The Daily Telegraph — це все про нього. Про митця, який створив понад 5 тисяч картин в унікальній техніці «пльонтанізму», яка просто зачаровує, чиї роботи знають і прагнуть купити за великі гроші в усьому світі, він же хоче зберегти їх для майбутнього музею. До слова, у 2024 році картину Івана Марчука «Зійшов місяць над Дніпром» було придбано за 300 тисяч доларів, і це теж стало своєрідним рекордом для сучасного українського живопису. 

Далі хотілося б розповідати про інші здобутки Івана Степановича, про його нові плани та задуми, про те, як він прославляє Україну за кордоном, і, звичайно ж, про заплановані ювілейні заходи. Але доведеться зовсім про інше — про ганебну оборудку, яка затьмарює поважний ювілей Івана Марчука і коштувала йому вже чимало сил та нервів.

Про цю історію вже повідомлялося на сайті «України молодої», як і в дуже багатьох засобах масової інформації. Відтак авторка цих рядків уважно слідкувала як за судовим процесом, що відбувається у Тернопільському міськрайо­нному суді (Тернопільщина — батьківщина і самого Івана Марчука, і одного з відповідачів за його позовом — Ігоря Апостола), так і за численними постами та коментарями щодо справи у Facebook. Цитуванням одного з останніх постів на офіційній сторінці Івана Степановича, яким він просив підтримки у ЗМІ, і хочу нагадати про суть справи. 

«Шановні люди! Знову змушений звернутися до широкої громадськості і, зокрема, до засобів масової інформації. У свої роки я переживаю складні часи, оскільки змушений доводити нікчемність так званого ліцензійного договору, ініційованого уже відомим широкому загалу діячем, колишнім народним депутатом Михайлом Апостолом (батько відповідача Ігоря Апостола. — Авт.) та його поплічниками. Одного травневого дня 2020 року вони представили мені 9 сторінок як договір про наміри, запевнивши, що він не буде чинним без нотаріального посвідчення. Ці папірці уже були підписані невідомими мені особами, серед яких і син Апостола, котрого до сьогоднішнього дня я у вічі не бачив. Ніякого попереднього ознайомлення чи то обговорення не було, принесене я не читав. Того ж дня, за наполяганням мого надійного багаторічного друга, головного свідка цієї афери Тамари Стрипко, я побіжно переглянув ці папери і негайно звернувся до Апостола з вимогою припинити всякі дії, оскільки не мав ні намірів, ні потреби передавати будь-кому будь-які права. Апостол запевнив мене у тому, що всілякі дії припиняє і ніякого договору уже не існує: «Будьте спокійні, дорогий маестро, можете навіть порвати принесене». У майстерні були свідки цієї телефонної розмови (уже зараз вони дали свідчення на суді). 

Я був переконаний, що ця ганебна історія закінчилася того ж дня, що й розпочалася. Але ж ні. Пройшло чотири роки, і до Тамари Стрипко зателефонували партнери-винороби, з якими я офіційно уклав договір про використання кількох зображень моїх творів на етикетках їхньої продукції. І повідомили, що незнайомий їм чоловік в одному із закладів, де вони презентували свою продукцію, представився власником ексклюзивних авторських прав на зображення моїх картин. Ним виявився Михайло Апостол. Я не міг повірити, що це правда. Намагався додзвонитися до нього, написав лист, просив спільних друзів, зокрема, колишнього голову Тернопільського земляцтва у Києві Валерія Бачинського (вони разом вперше ввійшли до мене в майстерню у Києві за кілька років до цієї події, з чого й почалося наше приятелювання), переговорити з Михайлом і з’ясувати, чому той мовчить. Апостол всіх запевняв, що підстав для хвилювання немає, ніякого договору не існує, навіть передавав, що приїде на особисту зустріч. Перед тим, як звернутися до суду, я кілька місяців очікував відповіді. Я не вірив, що таке можливо і, зрештою, думав, що коли б той помилився, дати йому шанс зберегти своє обличчя. Тепер знаю, що ця особа своє обличчя загубила вже давно. Він з поплічниками чекав моєї смерті, але жадібність його викрила.

Наслідок — триває судовий процес. Ця компанія зволікає час всілякими способами (навіть клопотали перед судом про судово-психіатричну експертизу для мене), чинить шалений тиск, принижує, погрожує. Особливо дістається Тамарі Стрипко, великій тружениці, ерудованій і порядній людині, як основному свідку і моєму найближчому другу. Не гребують навіть ганебно відіграватися на членах її родини. Вочевидь, маючи за плечима підтримку високопоставлених працівників правоохоронних органів (Апостол був радником міністра МВС), вони не збираються визнавати позов, єдине, чого прагну я. Тож моє прохання до ЗМІ: підтримати мене у цій важкій ситуації. Захистити доступними вам засобами мою честь і гідність, честь і гідність людини, яка постійно протистоїть цьому злу, — Тамари Стрипко. Я зберіг колекцію, разом ми десятиліттями показуємо мої твори по світу і разом робимо можливе й неможливе, щоб вони були збережені й служили людям, Україні, а не купці шахраїв».

Отже, в липні 2025-го Іван Марчук звернувся до суду з позовом, відповідачами в якому стали підписанти згаданого договору — той самий Ігор Апостол (керівник Тернопільського обласного благодійного фонду «Апостол»), дніпровський адвокат Сергій Павленко та одеський бізнесмен Михайло Синиця. Четвертою підписанткою була помічниця Марчука Тамара Стрипко, але вона відразу визнала позов і відверто розповіла, що була введена в оману. З тих пір судових засідань було багато, але по суті справа так і не просунулась. Ось і останнє засідання від 30 квітня знову було перенесене через неявку одного з відповідачів — Ігоря Апостола. Він, до речі, стосовно цієї справи публічно взагалі ніде не світиться, речником виступає батько, Михайло Апостол. 

В обіймах Михайла Апостола.

 

Але час детальніше розповісти читачам, в чому полягає небезпека договору, через який Іван Марчук вимушений був звернутися до суду. Як роз’яснила адвокатка художника Наталія Калініченко, «авторські майнові права на картину» та «право на оригінал картини» — це різні поняття. Можна мати у власності оригінал картини, але не мати авторських прав на використання її зображення, а можна і навпаки — не маючи оригіналу картини, розпоряджатися правами на її зображення і отримувати з цього комерційну вигоду. Так от, даний спір за позовом Івана Марчука стосується договору, за яким передбачено передачу саме майнових авторських прав на зображення картин. Передбачено передачу від художника беззастережної, безумовної та виключної ліцензії на використання творів (маються на увазі всі 5 тисяч створених станом на 2020 рік Іваном Марчуком картин і не лише картин) на строк 100 років (!). І це при тому, що авторські майнові права на картини, відповідно до закону, охороняються протягом усього життя автора та 70 років після його смерті. До того ж, отримані ліцензіатами (тими, хто отримав ліцензію) права можуть передаватися ними далі без згоди художника.

Варто наголосити, що у предметі договору міститься термін «виключна ліцензія». А надавши таку на зображення всіх своїх творів, художник фактично сам втрачає право використовувати будь-яке зображення своїх картин у частині переданих прав. Наприклад, робити копії, наносити на будь-які товари і взагалі на будь-що, на що їх можна фізично нанести або у чому відтворити. Тож фактично позбавляє художника саме тих прав, які йому потрібні для своєї творчості, її популяризації, виставкової діяльності і такого іншого. І заборона ця діє аж 100 років! А ще договором передбачене право тих, хто отримав цю ліцензію, передавати ліцензійні права іншим особам без згоди художника. Тепер розумієте, в яку халепу потрапив наш Геній? 

До речі, ще в січні цього року слідчі Шевченківського управління поліції Головного управління Нацполіції в Києві розпочали досудове розслідування у кримінальному провадженні за заявою Івана Марчука. Провадження відкрите за фактом можливого шахрайства в особливо великих розмірах або вчиненого організованою групою. Процесуальне керівництво у справі здійснює Шевченківська окружна прокуратура міста Києва.

Далі про нюанси справи та події, з нею пов’язані, розмовляємо з адвокаткою, яка представляє інтереси Івана Марчука, Наталією Калініченко.

— Пані Наталіє, як ви оцінюєте ситуацію щодо того, як просувається судовий процес? Бо виглядає так, що відповідачі навмисне його затягують?

— Отак, як виглядає, так і просувається, цього не приховаєш. Скоро виповниться рік з моменту, як Іван Марчук подав позовну заяву, а суд ще навіть не перейшов до розгляду справи по суті. Як заявляють свідки, на них та їхні родини чиниться шалений тиск, у публічній площині розгорнулося безпрецедентне цькування митця, розміщуються його персональні дані та, як повідомляв сам митець, чиняться перешкоди його виставковій діяльності. І це в той час, коли художник своєю творчою активністю привертає увагу світу до трагічних подій в Україні. 

Також у процесі розгляду судової справи виявлено розбіжності у підписах відповідача Ігоря Апостола на оскаржуваному документі й заяві до суду. Однак сторона Івана Марчука уже тривалий час навіть не може добитися направлення матеріалів на проведення призначеної судом другого лютого почеркознавчої експертизи. До суду Ігор Апостол особисто не з’являвся жодного разу, апеляцію на цю ухвалу про призначення експертизи у березні програв. І ось уже на календарі травень, а матеріали навіть не направлені на експертизу. Зважаючи на те, що всесвітньо відомий митець у суді ОСОБИСТО дав свідчення про шахрайські дії, вчинені проти нього та Т. Стрипко відповідачами М. Синицею, Павленком та І. Апостолом, чи можна вважати такий стан речей випадковим?

 

— А в чому суть цього затягування з експертизою підпису? Чому воно в інтересах відповідача? Адже, скажімо, якщо вона доведе, що підпис не його, то вийде, що він тут ні при чому, а отже — не винен...

— Наскільки я розумію позицію відповідача, то він якраз не хоче, щоб експертиза перевірила, чи на договорі дійсно його підпис. І він, і його представник наполягають (тому й апеляцію подавали), що це саме його підпис на оскаржуваному договорі і ніяких експертиз не треба. 

— Страшно подумати, але якби вся ця оборудка залишилась нерозкритою, а Іван Степанович, не дай Бог, помер, то відповідачі б реально одержали ліцензійне право на зображення всіх його картин на сторічний термін? 

— Так, вони могли б користуватися такими правами, якби ніхто з правонаступників Івана Марчука цього не оскаржував. Але робити це було б уже значно складніше. Бо якщо навіть коли приходить сам власник прав, розповідає обставини і каже, що його ввели в оману, а відповідачі це заперечують, то уявіть, наскільки складно було б щось довести правонаступникам. Бажаю Маестро многая літа і працюю над перемогою в суді. Дуже хочеться завершити судовий процес якнайшвидше і на користь художника.

— У своїх постах та відео в соцмережах Апостол-старший категорично заявляє, що ні він, ні його родина ніяких прав щодо картин Марчука не набули і що це можна перевірити у відповідних реєстрах. Чи справді це можна зробити?

— Почну з того, що авторські права виникають унаслідок створення твору та не потребують жодної реєстрації. Так само і договори щодо розпоряджання майновими правами на об’єкти авторського права не потребують обов’язкової реєстрації, щоб бути чинними. До тексту оскаржуваного договору є багато професійних запитань, у тому числі й щодо згаданого вами сторічного терміну. А з приводу слів Михайла Апостола про відсутність інформації в реєстрах, то її там може і не бути. Так, є реєстри, які ведуться Національним органом інтелектуальної власності. І там дійсно зареєстровані лише твори Івана Степановича. Оскаржуваний договір у реєстрі відсутній. Бо, повторюю, закон не вимагає обов’язкової реєстрації ні договору, ні самого авторського права. Однак це не перешкоджає набуттю або здійсненню майнових авторських прав. По-друге, твердження Михайла Апостола про непричетність його родини, на мою думку, прямо суперечать позиції на суді відповідача Ігоря Апостола. Адже і представник Ігоря Апостола, і він сам у письмових поясненнях наполягають, що під договором стоїть саме його підпис. А в договорі ж ідеться саме про майнові авторські права Івана Марчука та надання виключної ліцензії на їх використання відповідачам тощо. 

— Той же Михайло Апостол в одному зі своїх постів пропонує Марчуку написати заповіт, у якому передати всі права на свої картини кому той захоче, державі чи рідні, і тоді, мовляв, ніяких проблем не буде. Це справді вирішило б усі проблеми?

— Впевнена, що Іван Марчук може самостійно, без чиїхось порад, ухвалити рішення щодо своїх майнових авторських прав. А заповіт не вирішить проблеми. Дійсно, заповітом можна розпорядитися майновими авторськими правами на твори. Але якщо виключна ліцензія видана на певний строк, то, незалежно від переходу прав до спадкоємців, останні не зможуть користуватися успадкованими правами та будуть обмежені обов’язками за оскаржуваним договором. Оскільки спадкуються не лише права, а й обов’язки спадкодавця. Спірний ліцензійний договір може зберегти свою чинність і для правонаступників. Вважаємо, що тільки рішення суду може вирішити даний спір. Сьогодні Івану Марчуку дуже важко все це переживати. Він хвилюється. І кожне відкладене судове засідання продовжує такі хвилювання. Іван Степанович дуже надіявся, що свою ювілейну дату зможе зустріти, вже знаючи, що спір вирішено.

— Зараз відбуваються ювілейні виставки картин Івана Марчука і в Україні, і за кордоном. Чи не заважає їх проведенню вся ця ситуація?

— Марчук не вважає шахрайським способом підписаний договір чинним. Він проводив і проводить величезну виставкову і благодійну діяльність, популяризуючи Україну у світі. Однак те, що відбувається, психологічно тисне на митця, якому за тиждень виповниться 90 років. Організація кожної виставки тепер для нього — великий стрес, і так буде, допоки судовий процес не завершиться остаточним рішенням у справі. Тож він сподівається на справедливе рішення суду і на те, що воно буде прийняте якнайшвидше.

— Справа за позовом Івана Марчука отримала величезний резонанс. Чи відчув він якусь підтримку на державному рівні, скажімо, від Міністерства культури? Адже посягання на його картини — це справді зазіхання на нашу національну культурну спадщину.

— Крім заяви Українського інституту національної пам’яті за підписом його керівника Олександра Алфьорова, офіційно висловленої позиції будь-якої державної інституції не було. А от мільйони шанувальників уболівають і підтримують митця, підтримку суспільства він дуже відчуває. Однак у цій справі найважливіше — це справедливе рішення суду.